Шаховий клуб «Юні надії» відкрився в Одесі два з половиною роки тому. Це свого роду альтернатива обласному об'єднанню шахово-шашкових клубів.
Сама ідея та її реалізація належить Олександру Фуреру. Сашко в дитячому і юнацькому віці займався цим видом спорту при Одеському об'єднанні шахово-шашкових клубів. Після школи здобув освіту інженера-механіка, але зацікавлення до мудрої логічної гри залишилося назавжди. Працював у федерації тренером. Тепер він та його колеги передають свої шахові знання юному поколінню у приватному шаховому клубі.
Із занедбаного складського приміщення за свої особисті кошти Олександр створив невеликий, але затишний клас, де проходять тренування і невеликі турніри. Клубні тренери провадять заняття з шахістами-початківцями також і в декількох загальноосвітніх школах міста.
– Через півроку від дня відкриття, ми провели турнір, у якому взяли участь близько 60 дітей. Це були внутрішні змагання на Кубок школи-клубу «Юні надії». Вони мали кваліфікаційний характер. Тому що наші тренери є і суддями при шаховій федерації, ми маємо можливість подавати документи на присвоєння учасникам турнірів кваліфікаційних розрядів.
Зараз у клубі з'явилися свої лідери. Христина Борисенко, Аліса Ривкіна, Андрій Борисенко – ці діти досить успішно виступають у різних турнірах, починаючи з міського рівня і закінчуючи серйозними міжнародними змаганнями.
«Юні надії» існують винятково за рахунок власних коштів, яких, звичайно ж, вистачає далеко не на все. Але найнеобхідніше для підготовки майбутніх майстрів є. І головне – це люди, які люблять шахи і бажають передати свою любов до цієї незвичайної гри дітям.
– Ми не переслідуємо комерційних інтересів. Наше завдання – популяризація шахів, як це було в минулому. Поділяю думку тих, хто вважає, що непогано було б ввести шахові уроки в загальноосвітніх школах. Хоча б факультативно. Це найкраща гра, яка розвиває в людях найнеобхідніші якості – логічне мислення, пам'ять, вміння аналізувати ситуацію, робити висновки зі своїх помилок. У шахах лише тоді можна стати великим майстром, коли усвідомлюєш свої помилки та слабкості. Точно так само як у житті, – говорить Олександр.
У радянський період були й недоліки, і свої позитивні сторони. Наприклад, шахи тоді були одним з найпопулярніших та наймасовіших видів спорту, зокрема, і в Одесі. Навчали дітей фактично безкоштовно. Профспілкові організації, у яких перебували батьки майбутніх шахістів, оплачували їхні заняття. Крім професійних шахових суддів і тренерів, таких як Іван Постол, Володимир Клубіс, яких, на жаль, вже немає з нами, любов до шахів дітям прищеплювали ентузіасти. Одним з таких чудових вчителів шахового мистецтва у найвищому розумінні цього слова був Володимир Іванович Круглов. Кадровий військовик, полковник, який, вийшовши у відставку, все своє подальше життя присвятив дітям. В одеській середній школі № 20 Володимир Іванович організував гурток, який потім перетворився на філію шахового клубу. Шахова дружина цієї школи багато років посідала перші місця у міських та обласних змаганнях. Вихованці Круглова стали згодом першорозрядниками, кандидатами в майстра спорту і навіть гросмейстерами. Але й ті, хто не досяг високих результатів, не шкодують про те, що колись ходили до нього на заняття. Ті здібності, які вони розвинули завдяки розумному, по-справжньому інтелігентному тренерові (який так нагадував відомого кіногероя – викладача історії з кінофільму «Доживемо до понеділка», образ якого створив В'ячеслав Тихонов), знадобилися їм у житті. І сьогодні, через багато років, вони (і я серед них) із вдячністю згадують свого першого шахового Вчителя, який вже пішов з життя…
Говорячи про минуле, пов'язане із шахами, треба сказати, що під час змагань дітям видавали талони на харчування. Коли турніри проходили в іншому місті, усі транспортні витрати та оплату за проживання в готелях брала на себе шахова федерація. Сьогодні, на жаль, навчання, і усе, що пов'язано з поїздкою на змагання, де діти обстоюють престиж міста й країни – відбувається винятково за рахунок батьків. Далеко не кожна родина може дозволити собі на це виділити кошти. Як результат – багато надій здібних і талановитих дітей залишаються не реалізованими. І таке становище не лише в шахах, але й в інших видах спорту. І якщо подивитися на ситуацію не лише зі спортивного, але й соціального боку, то стає очевидно: коли підліток не зайнятий чимось корисним поза школою, (до речі сказати, шахи називають одночасно і спортом, і гімнастикою розуму, і наукою, і мистецтвом), то він опиняється на вулиці, у підворітті. А там, як відомо, інші «захоплення», які нерідко закінчуються досить сумно. Одеський драматург Олександр Мардань, любить повторювати фразу: «Що більше людей у театрі, то менше їх буде у в'язницях». Перефразовуючи його висловлювання, можна стверджувати, що більше дітей будуть зайняті спортом, зокрема, і такими інтелектуальними іграми, як шахи, то менше підлітків буде на обліку в дитячих кімнатах міліції або перебувати в кримінально-виправних установах. Невже державі вигідніше виділяти кошти на утримання пенітенціарної системи, ніж на масовий дитячий спорт? Так, зараз у країні скрутне економічне становище, але ж така ситуація існує вже двадцять із лишком. І навіть якщо у держави немає коштів, напрошується запитання: а де ж наші патріоти – мільйонери-меценати? Невже їм байдужі долі дітей країни. Саме дітей країни, а не лише їхніх власних. Але ж багато представників так званої державної еліти особливо в передвиборні періоди як мантру повторюють фразу: «Чужих дітей не буває». То ж чи не час її, так би мовити, почати наповнювати матеріальним змістом? Не інтуїтивно, а цілеспрямовано і щодня?..
