Згадати віхи, щоб не заблукати

Свято дає привід не тільки для того, щоб полічити здобутки і поділитися мріями на майбутнє. Є сенс бодай побіжно пригадати, як відбувалося становлення місцевого самоврядування на наших теренах, чим воно жило п’ять, десять, п’ятнадцять років тому. Щоб не повторити вже одного разу зроблених помилок. А може й надибати якесь добре забуте старе, що нині виглядатиме як цілком собі новинка.

Нашу прогулянку історією одеського обласного самоврядування – із задоволенням і не без моралі – ми вирішили здійснити у компанії людей, котрі у різний час очолювали наш обласний парламент і напевне мають що сказати про його історію та сьогодення.

 

Сергій Гриневецький. 

Всю владу – радам, через особисту унію

Для одеситів Сергій Гриневецький – це передусім посадовець, який довше за всіх – від 1998-го до 2005 року – перебував на посаді голови місцевої облдержадміністрації. На цьому тлі губиться навіть той факт, що Сергій Рафаїлович був депутатом Верховної Ради трьох скликань. А ще він – теж випадок наразі унікальний – двічі очолював Одеську обласну раду. Першого разу він перебував на цій посаді з вересня 2000-го до квітня 2002-го, одночасно з виконанням своїх губернаторських повноважень. Зараз, як і в ті часи, він не вбачає в такому поєднанні повноважень нічого лихого.

– Тут дуже важливо продивитися історію сучасної України, – почав свою розповідь Сергій Рафаїлович. – Тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року, коли Президент Кравчук пішов на перевибори, – одночасно обиралися і Верховна Рада, і Президент, і місцеві ради, – тоді створилася ситуація, що обирали голову обласної ради всією областю. Він же був і голова виконавчої влади. Це був голова обласної ради, який формував виконком – з допомогою ради. Я думаю, що це одна з найцікавіших моделей, до якої ми ще повернемося. 

– Тобто модель для області була та, що зараз є для великого міста на кшталт Одеси?

– Так... Далі жодне засідання Кабінету Міністрів і жодна нарада у Президента без голів обласних рад не проходили. Вже тоді їх назвали, в лапках, «губернаторами». Вони були легітимні, їх обирала ціла область. І будь-який міністр і будь-який член уряду і будь-хто з центрального органу виконавчої влади – всі вони зважали на думку голів обласних рад. Всі проекти рішень уряду присилалися їм на опрацювання. І тоді почали формуватися регіональні лідери. Таким став зокрема Лазаренко в Дніпропетровську. А це ж був потужний потенціал. І Кучма побачив, що почали на місцях дуже самостійно вести політику. А ви пам’ятаєте, в Криму тоді з’явився Мєшков і теж президентом себе обрав там... І Кучма під оцю мотивацію, що треба навести конституційний лад у Криму, «навів свій лад» по всій Україні. І почав змінювати голів обласних держадміністрацій. 

– Але ж в Одесі не змінив…

– Тому й переміг. За великим рахунком, я тоді ці вибори проводив, як перший заступник. До речі, я тоді, так би мовити, легітимізувався, бо був обраний народним депутатом. А потім, коли у 2000 році Конституційний суд дозволив поєднувати посади, я пішов на вибори по найбільшому округу. В Одесі. Мені тоді Кучма казав: «Ти що робиш? Іди в Роздільну, де тебе знають, або в Тарутине». Я відповів: «Я маю легітимізуватися і підтвердити, що Ви не даремно мене призначили. Тут вісімсот тисяч виборців». А тоді ж голосували за багатомандатною мажоритаркою. Перша трійка проходила в депутати. І я набрав 86 відсотків голосів одеситів. Тобто одесити мене легітимізували. Я був третя легітимна людина в Україні. Після Президента і Олександра Омельченка. І у мене були всі підстави на основі рішення Конституційного суду поєднати посади голови обласної ради і голови облдержадміністрації. І я хочу сказати, що найефективнішою була робота в області, коли я поєднував ці посади.

І ось тоді сталося так, що на цей період випало стихійне лихо, і це був приклад злагодженої роботи всіх районів. Не було конфліктів між головою райради і головою райдержадміністрації. Вони розуміли, що у них є один керівник, і от як я сказав, так і треба робити. І область вийшла вперед. І за інвестиціями, і за валовим внутрішнім продуктом, і в сільському господарстві окремо. Ми ж тоді перейшли тримільйонний рубіж. Навіть із тією застарілою технікою. 

– Виходить, по суті, ви згодні з тим, що поєднання двох посад – голови облради і губернатора – це було прообразом тієї моделі, коли є виконком і коли є обраний керівник самоврядування, який автоматично очолює ці обидві структури. Така собі особиста унія.

– Так. Абсолютно правильно. І повірте, що ні про який сепаратизм тут не може йтися, бо людина, яка пройшла школу, яка обрана населенням і яка розуміє, що питання оборони, безпеки, податків – це питання центру, і ніколи центр не має права їх комусь віддавати, то все решту можна вирішувати на місцях. Але в питаннях безпеки, оборони, податків – треба, щоб там були фахівці, а не люди, які пройшли за квотним принципом. Які й дня не працювали у цих сферах.

– Тобто по суті виходить так, що час, який минув, відколи можна було поєднувати дві посади, – це втрачений час? І ми тільки зараз знову повертаємося до того?

– А ми повернемося до цього. Абсолютно точно, що повернемося до цієї сильної регіональної політики, яка об’єднає нашу державу. Бо раніше – то були політичні амбіції. І був квотний принцип. 

– Наскільки важко Вам було виконувати обов’язки, коли Ви залишилися тільки на посаді голови обласної ради? І, я так розумію, тоді були певні тертя з тодішнім губернатором?

– Я ж обирався головою обласної ради всупереч вимогам Президента України. Навіть погрожували – не просто адміністративними заходами, а з усіх боків. Але я ж пішов геть з етичних міркувань. Бо мені некомфортно було приїжджати одному, а всі інші на нараді у Президента чи в уряді дивляться в інший бік. Я знав, що вони йдуть на розвал держави. А я не хотів у цьому брати участь. Тому написав заяву – з етичних міркувань склав обов’язки. Але коли я говорив, пояснював аргументи, то сказав, що на початку вересня уряд піде у відставку. І восьмого вересня уряд відправили у відставку. Хоча я говорив це в липні. Для мене це було абсолютно прогнозовано. Ну, якби я не знав цю публіку... Я ж їх бачив з усіх боків. 

– Зараз Ви якимось чином співпрацюєте з обласною радою?

– По-перше, я виконую свої обов’язки як почесний громадянин і міста, і області. І я майже єдиний, який звітує щороку перед обласною радою і обласною держадміністрацією, і міською радою, – письмово. Я даю свій звіт – що я зробив. Ми зараз активно працюємо за програмою збереження Куяльницького лиману. Разом з ученими створили перший том енциклопедії лиману. Там буде сім чи вісім томів. З обласною державною адміністрацією буквально на минулому тижні спілкувався – з заступниками, з начальниками управлінь. Я дав деякі рекомендації, які вони сприйняли з задоволенням і зараз втілюють у життя. Тобто працюємо.

– І наостанок, оскільки це у нас святковий випуск: що б ви хотіли побажати працівникам місцевого самоврядування, депутатам усіх рівнів? 

– Для працівників місцевого самоврядування головне – бюджет. І я розумію, що сьомого грудня свято... Якщо сьомого грудня  в другому читанні приймуть державний бюджет, то я хотів би побажати, щоб там було менше вилучень на центральні органи, щоб більше залишилося з податків на місцях. А тоді вони все вирішать. 

– Наче таке коротке, лаконічне побажання, але люди, які розуміють, про що йдеться, збагнуть, що це дуже багато. 

– Та це власне все!

 

Николай Скорик. 

Когда советы были вредными

Депутат Верховной Рады нынешнего созыва Николай Скорик в свое время также возглавлял Одесский областной совет, причем в течение довольно-таки длительного периода – больше четырех лет, с мая 2006-го по ноябрь 2010-го. Тогда сложилась, пожалуй, уникальная для Одесского облсовета ситуация: руководство ОГА и большинство в облсовете принадлежали к разным политическим лагерям, и периодически возникали различные конфликты на этой почве. В то время это было типичным для многих регионов страны. «Вредные советы» – так была озаглавлена одна из публикаций в центральной прессе того времени, посвященных тогдашней облсоветовской фронде. Что же касается конкретно нашего региона, то здесь ситуация, как водится, имела свою специфику. Если с облгосадминистрацией, возглавляемой Иваном Плачковым, у Николая Скорика был явный конфликт, то с его преемником Николаем Сердюком, хоть тот и принадлежал все к тому же конкурирующему лагерю, у совета были весьма ровные отношения. Что же может стать залогом нормальной, бесконфликтной работы, даже когда политическая конъюнктура к этому не располагает? Это было первым, что мы захотели выяснить, общаясь с Николаем Леонидовичем.

– Залогом нормальной, конструктивной работы могут быть в первую очередь  ограничения собственных амбиций, и соотнесение их с амбициями, а также  интересами своих политических партнеров и соперников, и если ты их грамотно выстраиваешь и грамотно гармонизируешь с интересами противоположной стороны, то может получиться конструктив.

– Вы возглавляли Одесский облсовет в течение довольно длительного периода. Чем стали для Вас эти годы? 

– Это был для меня первый опыт в политике. Я не ожидал, что туда попаду, для меня это было достаточно неожиданно. Эта работа дала опыт для всех дальнейших моих ступенек – и для работы в Крыму, и для работы в статусе народного депутата Украины. Переход из бизнеса в органы местного самоуправления, где специфика совершенно иная. Для меня это время было очень важным и достаточно значимым. 

– Реально ли рассчитывать на то, что советы могут находиться преимущественно вне политики, сосредоточившись исключительно на выполнении своих хозяйственных функций?

– Местные советы давно уже не являются аполитичными, и, наверное, это неизбежно, если учесть определенную партийную принадлежность депутатов. Главное, чтобы партийные интересы не превалировали над интересами хозяйственной деятельности, над интересами региона и – в первую очередь – интересами избирателей. Задача депутатского корпуса – уравновешивать эти интересы, какие-то политические предпочтения центра и интересы региона. В принципе, при нормальных взаимоотношениях внутри политсилы это возможно. 

– Чего, по-Вашему, не хватало самоуправлению во времена Вашей каденции и восполнен ли этот пробел сейчас? Как Вы относитесь к идее создания исполнительных комитетов при органах местного самоуправления? 

– Когда мы пришли в 2006 году, и я попал в местные советы, то в первую очередь говорилось о том, что должен быть второй этап конституционной реформы 2004-2005 годов. Должны были быть приняты соответствующие изменения в Конституцию, и местные советы должны были формировать исполнительные комитеты. Это не было сделано, и я считаю, что это главная ошибка предыдущей власти, потому что если бы больше власти было на местах, не было бы того, что произошло в 2013-14 годах. 

Я работал и председателем областной государственной администрации, и председателем облсовета. И могу сказать, что более независимым я себя чувствовал на должности председателя областного совета. Когда за мной было депутатское большинство, когда меня поддерживала на тот момент наиболее рейтинговая политическая сила, я чувствовал себя увереннее, в том числе и перед такими действиями Киева, которые, с моей точки зрения, не шли на пользу региону. Я считаю, что выборность местных органов власти и подчинение их в первую очередь избирателям на местах – необходимость, к которой мы давно пришли, и то, что этого не происходит, вредит и региону, и государству. Дискуссионный вопрос – должна это быть прямая  выборность губернатора или следует формировать исполкомы местных советов, но местную власть в любом случае должны выбирать люди. 

Хочется поздравить работников и ветеранов органов местного самоуправления!

Сегодня это самый близкий к населению уровень власти, где решаются многие важные вопросы и задачи, и одна из них – повышение уровня жизни людей. Это праздник не только глав муниципальных образований, муниципальных служащих и депутатов. Это праздник всех жителей Одессы и области, у которых есть активная жизненная позиция и желание менять жизнь к лучшему.

Желаю вам энергии, неисчерпаемого оптимизма, профессиональных успехов и новых достижений!

 

Николай Пундик.

Когда людям давали порулить

Николай Пундик возглавлял Одесский областной совет, как он сам подсчитал, ровно три года и три дня – с 2010-го по 2013 год. Ушел, не желая мешать работе новой команды. Он уверен, что не существует настолько совершенной системы государственного или местного управления, которая могла бы сколь-нибудь успешно работать при отсутствии хоть мало-мальски зрелых граждан. Учитель по профессии и по духу, он считает, что надо идти от воспитания гражданина.

– По моему глубокому убеждению, «розбудова» гражданского общества» – это полная чушь, – эмоционально заявляет экс-глава областного парламента, –  гражданское общество должно созреть. Никакими грантами, никакими организационными методами оно никогда ни у кого не получалось. Этого добиваются только воспитанием и образованием. В одном поколении это невозможно. Когда у нас действительно созреет гражданское общество, тогда, по большому счету, не важно, какой будет система устройства местной нашей администрации или нашего областного совета.

– А в этом созревании граждан­ского  общества какова может быть роль местного самоуправления? Как оно может исполнить эту роль? Каким оно для этого должно быть?

– В процессе формирования, созревания гражданского общества, с моей точки зрения, главный механизм  – это привлечение как можно большего количества людей к принятию решений в тех или иных вопросах. Если помните, был такой прообраз, как сходы сел, когда решали, например, что будем строить, что не будем строить. Это попытка привлечь громаду именно к реальному самоуправлению. Если  первые сходы сел проходили с каким-то скрипом, то для вторых-третьих не могли найти помещение. Столько желающих было. И второй фактор для органов местного самоуправления  в процессе формирования или воспитания гражданского общества – это абсолютная открытость. 

– В этом деле – в вовлечении граждан к принятию управленческих решений – насколько все удавалось? Что не удавалось? Делается ли это сейчас?

– Не могу сказать, что все получалось. Но тогда, например, принимались такие программы, как медосмотр, в частности детский. Я до сегодняшнего дня встречаю людей в районах, хотя уже прошло пять лет, которые с благодарностью вспоминают те медосмотры, когда им выявили какую-то болезнь, о которой они и не подозревали. 

А что до влияния на власть, то сейчас появился целый класс реальных гражданских активистов – это хорошо. При нас таких не было. Есть общественные организации, в которых я и сам занимаюсь некоторой помощью переселенцам, и знаю реальных людей, которые взвалили на себя эту ответственность и заботу. Они оказались неимоверными организаторами, умеющими убедить, договориться, достать, сделать. Это здорово на самом деле.  

– Децентрализация может поспособствовать вовлечению людей в процесс принятия решений?

– Когда начинался этот процесс, Одесская область была одним из основателей концепции децентрализации. Мы определили, что необходимы 2 очень важных закона – Закон о местных референдумах, второй – Закон  о добровольном не только объединении, но и разъединении громад. Закон о местных референдумах, которого так боятся, должен рассматривать определенный круг вопросов, как то объединение, разъединение, даже вопрос о том, где установить туалет, памятник... 

– Как Вы можете оценить, чем были в Вашей жизни те годы, когда Вы возглавляли самоуправление  Одесской области – пик карьеры, просто ценный опыт?

– Я за это не боролся – так сложилось. Я не был первым кандидатом на эту должность. Опыт, безусловно, незабываемый. Многому научился, со многими людьми познакомился.  А вот пиком своей карьеры я считаю мой любимый выпуск 1991 года.  Это был мой любимый класс. Это школа № 178 г. Киева.  Мы дружим до сегодняшнего дня с моими бывшими учениками.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті