Хитріша за лисицю наша залізниця…

В соціальних мережах та й у ЗМІ взагалі дивацтва, продуковані Укрзалізницею (УЗ), у тому числі й міністром транспорту та інфраструктури паном Омеляном, жваво обговорюються, а деякі їхні ідеї та пропозиції стають топовими у випусках новин. Воно й не дивно. Судіть самі: то залізничники ремствують на збитковість пасажирських перевезень і в чергове піднімають тарифи; то міністр дивує світ ідеєю про якісь швидкісні потяги, які будуть курсувати між українськими містами підземними тунелями; то раптом з’ясовується, що і вантажні перевезення не дуже рентабельні, а тому і тут  слід підвищити тарифи…

Екстремальний плацкарт

І все б нічого, аби ж разом з цінами зростала ще й якість обслуговування тих самих пасажирів. Але ні. Як сказав один класик вітчизняної політики, маємо те, що маємо. А маємо ми старі пошарпані вагони, де влітку задуха, а взимку холод. Маємо ми чимось постійно невдоволених провідників, розбиті і неохайні санвузли, тощо. Все це, так би мовити, атрибути «принад і чарівності» поїздки в сучасному плацкартному вагоні УЗ. Тож чи варто дивуватись, що іноземці віднедавна навмисне обирають наші плацкартні вагони, аби відчути справжній екстрім! Їздять, насолоджуючись духом «радянського колективізму» часів минулого століття, спостерігають за пасажирами, як колись, мабуть, цивілізовані європейці спостерігали папуасів. Бо цивілізований світ так давно вже не їздить. Для іноземних екстремалів поїздка в нашому потягу – копійчана розвага, можливість відвідати давним-давно забуту минувшину, і надихавшись нею, повернутись у своє щасливе сучасне XXI століття. 

А для нас – це мука, за яку доводиться ще й платити із жебрацьких зарплат і пенсій досить значні суми. Але що вдієш? Їхати треба! В червні довелось мені їхати на Сумщину. Поїзд, що з’єднує український південь з українською північчю донедавна був лише один – № 124 «Одеса-Москва». Придбати на ньо­го квиток через інтернет виявилось справою безнадійною: сервер Укрзалізниці категорично і безнадійно «зависав». Довелось їхати на вокзал. І, як і в минулому, відстояти чергу до каси. Квиток до Конотопа мені обійшовся в 195 гривень. А от минулого літа він коштував майже на 70 грн. дешевше.

І тут стикаємось з ціновим нюансом, запровадженим УЗ: в п’ятницю, суботу, неділю, понеділок і в усі святкові дні квитки чомусь значно дорожчі, ніж у буденні вівторок, середу і четвер. Хитрий хід, хіба ні? Саме на вихідні із столиці та інших міст в села і містечка їде найбільше студентів та заробітчан. А з кого, як не з них, підвищену платню брати? Гріх не скористатися нагодою. От цікаво, яку премію отримав цей спритний винахідник за своє «квиткове» ноу-хау?... І чи враховують в УЗ ціни на «квитки вихідного дня», обґрунтовуючи чергове підвищення тарифів?

Втім, давайте повернемось до вагону. Він переповнений. За вікном спека, в середині – сауна. Дихати нічим. Вікна закрити наглухо, бо бачте, потяг обладнаний кондиціонером. Тільки чомусь його не вмикають. Першою на нелюдські умови реагує малеча: діти плачуть, а матусі постійно обтирають їх вологими рушниками, та це не дуже допомагає.

Коли, нарешті, ввімкнуть кондиціонер? – не витримує одна із мам.

Колись! – загадково говорить про­відниця, і продовжує розкидати по полицях пакети з білизною. Втім, дитячий плач зрештою дістав і її. Бо на зворотному шляху вона просто загарчала: – Заспокоїте ви колись свого ревуна?

Дитина з переляку аж замовкла. Такий от він, сервіс від УЗ. Питається: скільки капіталовкладень потрібно, тобто скільки раз і на скільки треба підняти ціну на квитки, аби навчити провідника ставитись до пасажира як до бажаного гостя? 

Через те, що й за кілька годин кондиціонерне «колись» так і не настало, на одній зі станцій, де потяг стояв 10 хвилин, ця ж провідниця ще раз наочно пояснила ставлення залізничників до своїх клієнтів. Коли люди кинулись до тамбуру, аби подихати свіжим повітрям, вона спробувала їх… не випускати з вагону. Хтось обурився:

Та дайте нам вийти! В цьому ж вагоні задихнутись можна!

У відповідь прозвучало провідницьке зневажливе:

А ви пройдіть потягом і побачите, як люди їдуть. Хочете комфорту? Дуйте у купейні вагони! А взагалі скажіть нам «спасибі», що плацкартні ще їздять… Ми вже сказали, купивши квитки в цю душогубку!

Ціни захмарні – 

сервіс дешевий

Тут слід сказати, що проїзд в купейному вагоні вдвічі дорожчий, ніж у плацкартному, тож не кожному по кишені. Така наша дійсність. Хитруни від УЗ успішно цим користуються: постійно підвищують тарифи, а реальним поліпшенням своєї роботи, розвитком і нарощенням рухомого складу, схоже, не дуже переймаються. Бо монополіст, хоч він і державний, чудово розуміє: коли припече їхати, пасажир і за плацкарт, як за купе, заплатить. Йому просто не залишають вибору…

До Одеси поверталась потягом № 213 «Суми-Одеса». Цього літа його пустили вперше, схоже, тимчасово, і ходить він по непарних числах. Власне, поїздка видалась такою ж, як і та, про яку я вже розповіла. З деякими відмінностями. Від Конотопа до Одеси ціна квитка склала вже не 190 грн., а 300 гривень. Може, через те, що це був якраз понеділок? У самому квитку було чесно вказано: «Без кондиціонування». І ще одне. Графік руху в цьому поїзді виглядав досить колоритно. У файлик вкладено аркуш формату А4, з дрібним комп’ютерним шрифтом. Все це прикріплено на дверях у напівтемному коридорі. Аби прочитати, коли ми прибуваємо до Києва, я змушена була скористатись запальничкою з ліхтариком. І тут мене «застукали» на гарячому. Провідниця ніби матеріалізувалась із темряви:

У нас не курять! Штраф 130 гривень!

А я у вас курю? – запитую здивовано.

Запальничка ж в руках!

Це ліхтарик, без нього не прочитати, що тут написано…

Що ви хочете тут прочитати? Спитайте у мене!

Але питати вже не хотілось. Бо у нашої хитрої залізниці відповіді, схоже, є на все. Тут можуть переконливо пояснити, чому зарплати її очільників складають захмарні сотні тисяч гривень. Чому переповнені потяги виявляються збитковими. Чому, зрештою, постійно зависає сервер, а рівень сервісу в потягах перебуває на рівні плінтуса. Не можуть тільки пояснити своє недбальство по відношенню до власних клієнтів, не лише пасажирів, але й замовників вантажних вагонів.

Складається враження, що хтось лихий і дуже хитрий руйнує це соціально і економічно значиме для України транспортне підприємство. І потихеньку наживається з цьо­го. Подібне ми вже переживали. Свого часу спритникам вдалось «пустити на дно» ЧМП – одне з найбільших пароплавств світу. І ніхто за це не відповів. То що, на черзі залізниця?...

 

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті