Я люблю все любити!

Народна артистка України Ада Миколаївна Роговцева – легендарна акторка театру і кіно, професор, викладач кафедри дикторів і ведучих телепрограм Київського національного університету культури і мистецтв, викладач Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

35 років пропрацювала в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Знімалася в картинах кіностудій ім. Довженка, «Мосфільм», «Ленфільм», ім. Горького, Одеській кіностудії, на українському і російському ТБ. Брала участь в радіопостановках.

З 1994 по 1997 і з 2007 по 2012 рік працювала в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 2016 році повернулася в театр з відродженим аншлаговим спектаклем «Вася повинен зателефонувати». 

Гастролює з концертними програмами і камерними театрами.

З грудня 2016 є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Автор збірки поезій «Мамині молитви», біографічної книги «Мій Костя».

Лауреат Державної премії України ім.Т. Шевченка, премії Спілки театральних діячів ім. М. Заньковецької, премії «Київська пектораль», лауреат Всеукраїнської програми «Лідери регіонів». Почесний громадянин Києва. Герой України. Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня, орденом княгині Ольги III ступеня, Ювілейною медаллю «25 років незалежності України», Орденом Дружби, Орденом Трудового Червоного Прапора, Орденом «Знак Пошани», Ювілейною медаллю «За доблесну працю» (За військову доблесть). 

Президент України Петро Поро­шен­ко, вручаючи актрисі державну премію імені Довженка, зазначив: «Дуже радий цій чудовій можливості засвідчити свою повагу Акт­рисі від Бога, великий українці, прекрасній жінці – Аді Роговцевій. Ро­бо­ти Ади Миколаївни в театрі і кіно – гордість і слава нашої культури, її золотий фонд».

Тендітна струнка жінка з великими очима, із запальним проникливим поглядом, в якому дитяча наївність віри в добро й сила одночасно, з чарівними ямочками на щоках і незвичайним голосом – така Ада Роговцева і на сцені, і в житті. Зустрічі з нею традиційно стають подією, бо за Адою Роговцевою стоїть ціла епоха. Розмови з нею насичені тонким гумором, сокровенними історіями, які потрапляють просто в серце. 

Ада Миколаївна – надзвичайно красива жінка поза віком і велика актриса без найменших ознак зіркової хвороби, хоча зіграла понад 100 ролей у кіно і театрі, а своєю енергією, здається, вона щедро заряджає усіх навколо. Спілкування з нею – це унікальна можливість доторкнутися до високого мистецтва. 

 «Ада Роговцева у цей складний для України час саме в тих місцях, де багато втрат, де іде війна, і зцілює душі, лікує їх. Це – найвизнач­ніша і найвеличніша місія... Ми справді горді з того, що маємо Аду Роговцеву. Ми горді з того, що країна має таку актрису, таку людину», – сказав про неї міністр культури Євген Нищук.

– Ада Миколаївна, всім відома ваша громадянська позиція – ви активно допомагаєте бійцям в АТО, виступаєте з концертами перед воїнами, організовували збір коштів в госпіталь для українських військових. За те, що зібрали 52 000 на лікування поранених, у вересні 2015 в Росії проти вас було порушено кримінальну справу, вас заочно засудили до трьох років в’язниці за допомогу українським бійцям.

– Зараз в Росії мене оголосили персоною нон грата, а раніше, по суті, упродовж півстоліття мене запрошували працювати у Москві, де майже щомісяця я щось грала.  Вони мене дуже любили в Росії. І як в одну хвилиночку все змінилося. Як тільки ти говориш: моя країна, моя земля мені дорожче, ніж всі блага, які ви мені пропонуєте, – я у них під криміналом. У Театрі російської драми відпрацювала 35 років і об’їздила Росію вздовж і впоперек, але тільки вони переступили наші кордони і почали вбивати наших хлопців, настала точка неповернення. Я принципово не приймаю пропозицій співпраці з країни-агресора і не уявляю собі, як інакше можна відноситися до тих, хто зневажає мою країну, як можна їздити до країни, в якій зневажають мене. У зв’язку з тим, що я працюю, як вони кажуть, на «бандерівців» і я – «бандерівка», мене закрили, але я вважаю, що це я закрила для себе можливість там працювати. Ні за які гроші я не відмовлюся від власної позиції. Я підтримую свою батьківщину перед агресією колосального монстра. Не хочу, щоб мене і моїх дітей знову зробили рабами. У мене немає іншого вибору. Не можна називати братом того, хто йде на тебе війною.

– Як відноситися до тих, хто свій талант розмінює в країні агресора?

– Не знаю… може в них кров інакша. Я не відірвана від цієї землі – працювала тут на радіо, на телебаченні, в театральному інституті, де спілкувалася рідною мовою, дітей своїх вивчила в українських школах.

– Існує рецепт життя і щастя Ади Рогов­цевої?

– Мені треба або розуму, або серцю харчування, якщо немає ні того, ні іншого – я в жаху. Мрія мого життя – добробут України, щастя дітей і онуків. Життєвий принцип – любов до людей, до природи. Найприємніше в роботі – творчість і спілкування. У людях ціную порядність, культуру. Я люблю все любити! Бо любов є Бог. Бог є любов. Третього нема. 

Як я кажу в одній виставі – «У меня, как у Верлена – неистовство любви!» (сміється) Це і є щастя. Любов та щастя – вони ж скрізь.

– Зараз не у всіх це виходить. Як вам здається, чому?

– Не виходить, але треба старатися. Я людина, яка живе сьогодні. Нинішніми відчуттями. Нинішніми враженнями. Цей Божий Дар – жити щодня, тут і тепер. Це те, чому можна лише позаздрити і чого неймовірно важко навчитися самому.

Мій покійний чоловік Кость Петрович, в час, коли були якісь негаразди в хаті, завжди мене вчив: «Відпусти ситуацію». І я або відпускаю, щоб вона владналася, або щось роблю, щоб владналася, і проблема відходить. Так само і діточок своїх змалку вчили. Бо на дрібницях, на тимчасових труднощах можна сильно зламатися. 

– Можливо, вам допомагає мистецтво, чи, навпаки, ви – мистецтву?

– Це все як кров з м’ясом перемішалося. Вже не розбереш де людина, де актриса. І живу я з дитинства такою. Іншою себе не пам’ятаю. Якщо і були помилки, так тому що виховували нас в такому радянському ідеологічному ідіотизмі. 

– Помилки і невдачі засмучують? Чи відпускаєте ситуацію?

– Ні. Засмучення, відчай – це гріх. Туди впадати не можна. І якщо живеш за Богом, то не дозволиш цього. У виставі «Соломон у спідниці», де я зараз граю, моя героїня, що проходить через великі випробування та зміни в характері і світогляді, вона каже: «Сприймаю неприємності з вражаючою мудрістю». Саме так і я намагаюся. 

– Ви стали довіреною особою Порошен­ка. Це означає, що пішли до політики?

– Я на своєму місці, просто в мене болить за все що коїться. Чому стала довіреною особою Порошенка? Бо почалась така страшна вакханалія з виборами, що я не змогла стояти осторонь політики. Я подумала, проаналізувала і погодилась бути довіреною особою Петра Олексійовича.

 Такого авторитетного керівника серед інших я не бачу, і лякаюся, якщо хтось інший стане цим займатися. Відвойовані дуже серйозні позиції для України, і я бачу поступ, який з’явився за ці роки. Ще дуже багато чого попереду, але ж треба розуміти, що ми діємо в умовах, коли країну порвали на шматки. Якщо зараз усе повернути назад, якщо під час вій­ни почати все з мінуса, бо ми почнемо не з нуля, а з мінуса, це буде катастрофа для країни. Як можна говорити про якісь кардинальні зміни під час війни, як це роблять деякі кандидати в президенти? Спочатку треба припинити вій­ну, припинити кровопролиття. В час війни, по-перше, я хочу бачити головнокомандувачем того, хто на цьому розуміється. По-друге, та робота, що всі ці роки проводить Петро Олексійович, вона надзвичайно стримує ситуацію, в якій ми опинилися.

Ще я дуже радію, що нарешті в Україні відчувається українське. А ще нещодавно ми збирали підписи на захист української мови. Жахливо уявити, що в якійсь країні збирають підписи на захист рідної державної мови! Коли говорили «треба захистити російську мову в Україні», я кричала на весь світ – насамперед захистіть українську мову в Україні, а потім вже візьмемося далі за цю роботу. І це відбулося теж завдяки Порошенко. Багато ще чого сталося, чим я пишаюсь. 

– В українській культурі теж революція?

– Я би сказала – піднесення. За останні роки в країні українська культура вийшла на світовий рівень. Наша мова, проза і поезія, музика наша, театр – затребувані та конкурентоздатні. І цю тенденцію треба лише укріплювати. І сталося це в час випробувань, коли країна проходить межу війни, коли розривають емоції, коли працює розум на повну, але те, що відбувся такий прорив – це дуже тішить. Таланти пробиваються крізь все. У нас є надзвичайно розумні і талановиті, філософські митці, перед якими я схиляюся, і я впевнена, що ми в цьому поступі не зупинимося. Не приведи Боже зупинитися! 

– Чи вважаєте ви, що артистам можна йти до політики? 

– Я вважаю, якщо є державна голова, серце повне любові до людей, сили та знання, розуму та інтелекту стільки багато, що кому б віддати, то йди собі в політику й дбай. Якщо немає, то будеш тільки тягти, злобствувати, ненавидіти… А сьогодні, на жаль, є багато таких чиновників, не здатних ні на що. Ось ми й маємо що маємо. Дурнів треба виявляти і не терпіти їх. А люди все життя терплять або бояться. Це по всьому світу і у всі часи було.

– Українці, виходить, найтерплячіші?

– Українці найщасливіші. Але ж така історія наша, що ми були весь час під кимось, була заборонена мова і все інше. Вони терплять, але ж до якогось часу. 

– Навіть тоді, коли ви працювали в Росії, казали, що там дуже зневажливо ставилися до української мови і не визнавали її.

– Росіян буквально привчили думати, що українці – це «вигаданий народ». Пам’ятаю, в час, коли ми вибороли свою незалежність, я на зустрічі з російськими акторами якось почула: «Ну, как тут ваша назалЁжность?»… Звичайно, я зупинила зустріч, бо при мені такого не можна робити, не можна неповажно ставитися до моєї країни. 

У Росії є дуже хороші люди. Але і вони, на жаль, сьогодні запрограмовані на це збочене розуміння, цю доктрину, згідно з якою Україна – це якась умовно створена держава, з якоюсь недорозвиненою мовою. І хоч ти трісни, переконати їх не вдається.

Мені вони не можуть закидати, що я зневажливо ставлюсь до їхньої країни та людей, мені тільки закидаюсь, що я допомагаю тим, кого вони хочуть вбити. А як я можу терпіти те, що гинуть хлопчики, як може бути спокійне моє серце?

– А хто має це припинити? Чи обидві сторони повинні працювати в цьому напрямі? Ось дехто дає пораду домовлятися…

– Хіба ми не працюємо? А з ким там можна домовлятися? З тими, хто забрав Крим, хто прийшов на Донбас?... З ким? З тими, хто вирішив, що це їхня земля? Так і я можу вважати, що мені подобається твоя сукня: «Віддай! Ана хАрошая. Я такой цвет люблю. И пуговки… Снимай, говорю!» … 

«Мені подобається! Я хочу!» – хіба це позиція? Це агресія! 

Історики, геополітики, чоловіки розберуться, а моя жіноча справа – допомагати хлопцям, поїхати на передову, розрадити, порадити, розвеселити, волонтерів об’єднати. Все, що в наших силах, ми повинні робити щодня. Кожної миті пам’ятати, що в країні війна. Все інше відходить на другий план.

– Що найголовніше для вас в житті крім любові?

– Крім любові нічого не найголовніше. Я кажу не про любов чоловіка і жінки. То складова така, яка скоро закінчується. Вони померли, а любов залишається. Я кажу про любов до життя, до Бога, до світу.

– Як ставитеся до виборів?

– Якщо я хочу, щоб було так, а не інакше – треба йти і вибирати. Вибори – це для людей, які хоч трішечки замислюються над тим, де я живу, з ким я живу, що я хочу, що може той, за кого я йду, що не може… треба дуже серйозно розміркувати. Як Віктюк казав «Ум болит». Треба, щоб аж заболів той розум. А люди часто думати не хочуть. Вони або лаються, або живуть минулим «як колись жили», що найстрашніше. 

В мого сина є вірш такий:

«І хто прирік мене блукати по світах,

хапатись за вогонь 

померзлими руками?

Як врятуватися, 

коли обступить страх?

Як пережити мить, 

коли не стане мами?

Як вийти в небо, коли світла мить?

Як крок ступить до вражого порога?

Як жити, коли сил немає жить?

Кому молитися, коли не стало Бога?

Ні чарки випить, бо немає з ким,

Ні спертися, коли німіють ноги,

Ні зажуритись, бо нема за чим...

Куди іти, коли нема дороги?»…. 

 (стає сумною) А мені довелось пережити його… І далі він пише про крила: 

«Чого ми варті, якщо можна нас продати,

чого ми варті, якщо можна нас купить?

І ще хотілось запитати – коли нам будуть роздавати крила?...»

Ми пам’ятаємо про все, бо так, дуже багато негараздів, але ми трішечки забули про «крила», а без них не злетіти…

Давайте гуртуватися навколо розумних відповідальних людей, чесних, людей, які вміють боронити нашу землю, які докладають неймовірних зусиль для того, щоб підняти авторитет нашої такої прекрасної України. Тож я бажаю нам всім не схибити, не зійти на якісь інші шляхи, щоб не почалося все знову. Давайте порозуміємося, порадимося і зробимо правильний вибір. 

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті