З поганими дорогами, новими школами та надіями на краще. Чим живе Маразліївська ОТГ

У Маразліївській об’єднаній територіальній громаді я вперше побувала в березні 2017 року. Тоді мене прикро вразили погані дороги. Та водночас я познайомилися з людьми, які працюють не покладаючи рук та прагнуть змінити життя своїх односельців на краще. Вже тоді, менше ніж через півтора роки після утворення громади, було видно, яка велика робота провадиться на місцях, як за складних умов вдається підтримувати на плаву галузі освіти та медицини. З того часу минуло два роки, і в квітні 2019 я знову, разом з Асоціацією міст України, поїхала до Маразліївської ОТГ, щоб на власні очі побачити, як змінилась громада за цей період.

Дорогою страждань

Дорога від Одеси до найпершого із сіл громади, Олексіївки, займає приблизно дві години. Але останні кілометри не забуваються ще дуже довго. Пам’ятаючи фактичну відсутність дороги на відрізку Білгород-Дністровський – Монаші, обираю сидіння на першому ряду автобуса. Більшу частину шляху ми долаємо спокійно, але от дорожній вказівник пише, що ми дісталися села Монаші, і найцікавіше починається. Моїх колег починає захитувати вже на перших кілометрах, автошлях являє собою суцільний ґрунт з вибоїнами, навіть узбіч там немає. Унікальна дорога, яку однаково важко подолати як машиною, так і на велосипеді чи пішки. Проїхали трохи, й на шляху видніється хрест, який символізував початок наступного населеного пункту, Олексііївки, і кінець наших страждань. Там, звісно, дорога теж лишає бажати кращого, однак все пізнається в порівнянні. Загалом, Маразліївську ОТГ від найближчого великого міста, Білгорода-Дністровського, відділяє якихось тридцять кілометрів. Але поганий стан дорожнього покриття створює для громади великі проблеми, коли місцевим жителям хочеться поїхати у справах чи звозити дітей на екскурсію. Тут би й раді кинути всі наявні ресурси на ремонт, але не можуть, бо це – нецільове використання коштів. Монаші, які стоять на межі Маразліївської ОТГ та міста Білгород-Дністровський, не входять до складу громади. А центральні автошляхи між селами перебувають на балансі районної влади, яка й має займатися їхнім ремонтом. Добре, що хоч їхати до нашої першої зупинки, Олексіївського НВК,  було недовго. Цей навчальний заклад нещодавно здобув статус ліцею і капітально змінився. Коли ми намагалися зорієнтуватися, як їхати, нам сказали просто: «Під’їзжайте до найгарнішої будівлі в селі – це буде вона». Про себе я подумала, яке ж стихійне лихо мало спіткати Олексіївку, що тепер місцева школа (принаймні та, яка запам’яталась мені два роки тому) стала найгарнішою спорудою. Єдине, що було там гарним на той час, це спортзал, в усьому іншому – старенька школа з полущеними стінами, яких сотні по всій Одеській області. Моєму здивуванню не було меж, коли я побачила там новісінький дах, утеплені стіни та всі інші трансформації, після яких школа перетворилась на абсолютно інший заклад.

– Ну як, хлопці, подобається вам школа? – питаю я в групи хлопчаків-підлітків, в яких якраз проходив урок фізкультури на вуличному стадіоні.

– Так, подобається, в нас всі кабінети поремонтовані, дуже затишно  стало,  – каже мені один з учнів.

– А ще в нас комп’ютери нові, за ними зручно працювати, вони не зависають,  – додає інший.

– Чи є тут щось, чого вам тут  не вистачає? – знову запитую я.

– Дерев біля школи мало, стадіон нормальний потрібен, тенісні столи… – перелічує один з моїх співрозмовників.

– Та почекай, в нас же у шкільному холі поставили два столи! – перебиває того ще один хлопчак.

– Ну так вони стоять, але їх мало на всіх…, – відповідає той, а потім замріяно додає. – Взагалі, було б добре, якби при школі в нас бар відкрили. Але цього точно ніколи не зроблять, бо так ніхто вчитися не буде.

Всі на стадіон!

Два роки тому Олексіївський НВК був закладом I-II ступеня, який підпорядковувався опорній школі в селі Широке. Зараз він перепрофільований в ліцей з розрахунком на те, що громада розширюватиметься, й сюди приводитимуть нових учнів. Окремо варто зазначити, що реконструкції в шкільних приміщеннях проводились за вимогами нового законодавства. Так, в туалеті передбачена кабінка для дітей з особливими фізичними потребами. На щастя, таких серед 250 учнів Олексіївської школи, немає. Всі діти живі та здорові й не потребують спеціальних умов, але про їх здоров’я все одно треба дбати. Найкраща можливість для цього – популяризація спорту й створення в громаді умов для його розвитку. Тому, на відміну від пришкільного бару, будівництво сучасного стадіону очікується найближчим часом. 

– Наш невеликий кабінетний майданчик в очікуванні «великого брата» – стадіону, – каже директор Олексіївської школи-ліцею Ірина Гайцук. – Це має бути великий спортивний комплекс, який почнеться будуватися вже цього року. Голова нашої громади пообіцяв нам всім, що до 1 вересня 2019 року ми всі тут станемо легкоатлетами. Бо на тому маленькому спортивному майданчику, який є в нашому розпорядженні, не збереш всіх дітей на уроці.

В Маразліївській ОТГ багато уваги звертають на заходи  економії. Зокрема, в усіх навчальних  закладах громади були проведені утеплювальні роботи та запроваджені програми енергоефективності. На території ОТГ були встановлені тримодульні котли, які опалюються за допомогою соломи. Біологічне паливо безкоштовно надають місцеві фермери, для яких цей матеріал є одним з відходів діяльності. Котли планували встановити ще в 2016 році, але тільки зараз їм вдалося пройти апробацію. Вони гріють, в освітніх закладах тепло, громада зберегла трохи коштів на майбутні інфраструктурні проекти, а школярі отримали можливість навчатись за сприятливих умов.  Заощаджують у Маразліївській громаді аж ніяк не за рахунок якості життя селян.

Так, після створення Маразліївської ОТГ було ухвалене непопулярне рішення створити опорну школу, а всі інші заклади громади понизити у ступеню. Такий крок викликав багато протестів зі сторони батьків, які переживали, що тепер їхні діти з самого ранку за десятки кілометрів поганими дорогами їздитимуть в сусіднє село, а не ходитимуть до школи біля дому.  Але при цьому не враховувалося, що в тих навчальних закладах бракувало педагогічних кадрів, учні отримували неякісну освіту, з якою не могли нікуди піти вчитися далі. Згодом, коли батьки побачили різницю в знаннях своїх дітей, невдоволення трохи стихло. Хоча катастрофічний стан  автошляхів між населеними пунктами громади й досі викликає багато справедливих нарікань.

Не хочеш працювати? Додому!

2015 року, коли Маразліївська громада тільки об’єдналась, її бюджет розвитку складав всього 300 тисяч гривень.  Цього катастрофічно не вистачало, бо тільки на освіту треба було три з половиною мільйони. Сільські діти були розкидані по всіх навчальних закладах, де годі й мріяти було про нормальні умови, адже кошти йшли на підтримку мінімальної інфраструктури. В одній школі собівартість навчання дитини коштувала шість тисяч, в другій – двадцять чотири, а найбільше – тридцять дві тисячі гривень. Для порівняння, витрати на одного учня в Одеській області за 2014 рік в середньому склали 8,6 тисяч гривень. Але найстрашніше те, що дуже часто великі гроші ніяк не призводили до великих успіхів.

– Був у нас один вчитель, який на той час отримував за сумісництвом тисячу доларів зарплатні, а діти в нього на виході були нульові,  – наводить приклад керівник Маразліївської об’єднаної територіальної громади Олександр Чумак. – Були поставлені умови, працюєш за такими й такими критеріями. – «Я не хочу.» – Додому!  – «Я не буду.»  – Додому, тобі з нами не по дорозі. 

Через такий підхід 2-3 місяці люди страйкували, це все не було так просто.  Але ми мали потужну команду, яка подолала всі труднощі й отримала результат. Багато людей в освітніх закладах працювали хто на дві, хто на півтори ставки, хтось взагалі тільки рахувався у штаті, не з’являючись на роботі. 27 охоронців, які були на той час в громаді, «з’їдали» десь в рік з місцевого бюджету майже два мільйони гривень. А коли представники громади поїхали з рейдом подивитись, як вони працюють, то виявилось, що жодного з них немає на своєму посту. Після чого охоронці теж пішли «додому».  Голова громади згадував, що як перший рік приходив на батьківські збори до шкіл, то думав, що його зараз почнуть бити. Проте, минуло три роки, пристрасті вщухли, люди навіть вітатися почали. Однак всьому цьому передувала велика робота, яка ще до кінця не завершена. В Маразліївці наголошують, що неможливо збудувати «Радянський Союз» в окремо взятій громаді. Навіть якщо хтось про це і мріє, цього ніколи не станеться. Людям треба говорити правду про те, що в селах комунізму не буде. Не можна заробити, якщо не докладаєш до цього зусиль. Сам факт передачі бюджетних повноважень чи утворення громади нічого сам по собі не змінить. Але децентралізація дає можливості кожному мешканцю взяти відповідальність за своє сьогодення і майбутнє. Бо досвід минулих десятиліть наочно показав: якщо люди не прагнуть позитивних змін самостійно, то їх їм «на тарілочці» ніхто не принесе.

На знімку: У відремонтованому спортзалі можна на радощах і станцювати. Виступають учні Олексіївської ЗОШ

 

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті