22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою українського народу”. А рівно через рік на Софіївській площі в Києві у присутності десятків тисяч киян було проголошено акт Возз’єднання – злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.
Оцінюючи події 22 січня з погляду історичної ретроспективи, українські історики відзначають, що, хоча Акт Соборності мав короткочасний і багато в чому формальний характер, він, проте, зіграв значну роль у розвитку національної політичної думки у наступні десятиріччя, а також у формуванні державного мислення українського народу. Крім того, на їхню думку, нинішня Українська держава успадкувала демократичні традиції і державну символіку об’єднаної УНР.
Носіями ідеї соборності вважаються діячі Кирило-Мефодіївського братства (до якого належав і Тарас Шевченко), “Руської трійці” на чолі з Маркіяном Шашкевичем, що працювала у Галиччині, видатні українські вчені Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський. Однак ідеологічно оформлена вона була вперше наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя у працях Юліана Бачинського і Миколи Міхновського. Саме вони позначили об’єднання всіх етнічних українських земель в єдину державу як найважливіше стратегічне завдання. Це завдання пізніше знайшло свій розвиток в документах українських політичних партій – спочатку в Галиччині, а потім і по всій Україні.
22 січня 1918 року було проголошено Четвертий універсал першого українського уряду – Центральної Ради, в якому Україна проголошувалася самостійною державою – Українською Народною Республікою.
У Галиччині цього ж року, трохи пізніше, внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії, виникла Західноукраїнська Народна Республіка з центром у Львові. Рівно через рік, 22 січня 1919 р. обидві республіки проголосили про своє злиття у єдину державу. Таким чином, вперше за, щонайменше, шістсот років було зроблено серйозний крок до об’єднання більшості етнічних українських земель у єдине ціле державного утворення. При цьому Західноукраїнська Народна Республіка, увійшовши до УНР на федеративних правах, зберегла власну адміністрацію, уряд, парламент, армію, і навіть мала певну самостійність у провадженні зовнішньої політики. Дипломатичні представництва ЗУНР існували в країнах колишньої Австро-Угорщини, а також у Німеччині і Ватикані.
Остаточна ратифікація Акту Соборності планувалася на засіданні Установчих зборів – першого українського парламенту, котрий так і не було скликано. До того часу УНР припинила своє існування. Уже через два тижні після проголошення Акту Соборності уряд України (Директорія) змушений був під натиском російської Червоної Армії залишити Київ, а трохи пізніше і територію України. Потенціал, закладений в Акті соборності, так і не було до кінця реалізовано. На думку українського історика, професора Станіслава Кульчицького, цьому перешкодила низка обставин як внутрішніх, так і зовнішніх. Позначилися істотні розходження історичного, правового, соціально-політичного, культурно-побутового, релігійного характеру що виникли внаслідок розз’єднання сходу і заходу України. Об’єднання України так і не змогло примирити між собою різні політичні партії, відносини між якими нерідко набували характеру відкритої ворожнечі. Крім того, незалежна Українська держава зазнавала натиску не тільки з боку агресивних сусідів (Радянська Росія, Польща, Румунія), але й країн Антанти, котрі на свій лад перекроювали карту Європи, не зважаючи на Україну.
