Пам'яті князя В.В. Аргутинського-Долгорукого
Вже вкотре серед ночі дзвонить телефон і приносить погані звістки.
– Ти знаєш, що наш князь помер? – запитав знайомий, але не пізнаваний зі сну голос.
– Який князь?
– Наш князь, Володимир Аргутинський-Долгорукий, – інформував далі уже пізнаваний голос Станіслава Айдіняна, – поїхав до нашої Сергіївки підлікуватися і відпочити, – і ось на тобі!
І Станіслав говорив, що князя будуть ховати в Києві на Байковому цвинтарі, і що він поїде на похорон, і що як шкода, що...
…Він зателефонував мені років десять тому. Сказав, що є одна маленька вірменська проблема, що він без мене ніяк не може вирішити. І якби моя ласка, чи не погодився б я прийти до нього додому, це зовсім поруч...
Я прийшов. Проблему вирішили, заодне і познайомилися. Потім він вирішив “почастувати” мене своєю грою на віолончелі...
Це був удар грому – такої музики я не чув! Я ж тоді ще не знав, що в нього віолончель номер два після Ростроповича у світовому табелі про ранги!
Пробурмотівши кілька чергових компліментів, я став щось говорити про бардівську пісню, про гітару...
– Гітара? Зараз! – стрепенувся князь.
Він схопив віолончель як гітару й ударив по струнах. Більш запальних іспанських фламенко я не чув ніколи! Зрозуміло, що я не міг не захоплюватися таким талантищем!
Через якийсь час я запропонував йому стати керівником Товариства вірменської культури нашого міста, і він охоче погодився. Ми разом працювали над статутом Товариства, програмою дій, планом заходів.
…Кілька років тому, напередодні Дня незалежності керівників національно-культурних товариств із районів області запросили до облдержадміністрації та запропонували виступити зі своїми культурними програмами на концерті в день свята.
Хто пропонував виступ танцювального колективу, хто – хорового... Дійшла черга до мене:
– Ми знаємо, що у вас, Віталію Лазаровичу, громада дуже маленька, але хоч двійко людей вірменська громада Білгорода-Дністровського могла б виставити?
– Двійко людей наша маленька вірменська громада виставити б змогла, але ж Одеса не зможе їх забезпечити відповідним інструментом...
– Чому ви так вирішили, Віталію Лазаровичу? Одеса – велике місто!
– Нам потрібен буде великий гарний концертний рояль, а на відкритий майданчик, та й на один день жоден хороший господар свій інструмент не дасть.
– А може, щось простіше підійде? Не будьте ви таким вибагливим, Віталію Лазаровичу!
– Так ми і так вже поступилися, – далі нікуди! І взагалі, який, якщо судити за світовим табелем про ранги, рояль може бути в такому великому місті, як Одеса? Перший, десятий, сотий? Ні, ні й ні. Тисячний. – це ще можливо! Але концертний рояль № 1000 поруч з тим інструментом, який наша маленька громада може виставити, – це ж музичні дрова, оформлені під рояль, вибачте, що правду кажу! Але навіть і ці дрова нам ніхто не дасть!
– Так що ж ви можете виставити: Страдіварі, Гварнері, Аматі? І звідки у вас це диво?
– Ми, шановна Наталіє Анатоліївно, можемо виставити віолончель № 2 у світовому табелі про ранги після Ростроповича і дуже шкодуємо, що не можна буде для одеситів виконати концерт для віолончелі з оркестром на такому ж рівні...
– Ви не проти будете, Віталію Лазаровичу, якщо ми від імені облдержадміністрації зробимо офіційний запит в Одеську консерваторію з приводу цієї вашої віолончелі № 2?
– І копію офіційної відповіді надасте нам? Звичайно не проти!
І, звичайно ж, концертний виступ відбувся. Адже що артисту потрібно? Йому потрібна вдячна публіка, яку можна приголомшити і підкорити віртуозною грою! І вдячна одеська публіка виявилася саме такою!
Натхненні успіхом ми вирішили провести творчий вечір-зустріч із членами вірменської громади Одеси. Нам було надано актову залу інституту ім. Богатського, знаменитого Одеського “фізхіма”.
У призначений день зала була заповнена вщерть. У першому відділенні виступав князь Аргутинський-Долгорукий зі своєю віолончеллю. Спочатку прозвучало віртуозно-мереживне італійське капричіо на високому віртуозному рівні. Зала ошелешено мовчала. Князь, напевно, розуміючи, що відбувається з публікою, виконав ще трохи не менш віртуозних речей. Зала пригнічено мовчала.
– А тепер – дудук! – оголосив князь.
Дудук – це вірменська національна флейта типу окарини. Віолончель звучала як дудук.
Публіка приголомшено мовчала.
– Тепер – зурна!
Віолончель у руках князя заспівала як зурна. Приголомшена публіка не відразу отямилася, але коли прийшла до тями, то нагородила князя шквалом оплесків. Це була палка подяка за те диво, свідками якого були ці вражені люди. Адже не щодня ми можемо так запросто й особисто стати співучасником справжнього дива, яке на наших очах і прямо перед нами чинить неперевершений майстер!
