Про Надію Михайлівну Коваленко я чула багато.
– Це найперша в Болграді людина, з якою тобі потрібно познайомитися, – наполягав краєзнавець із Рені Олег Павлович Салабаш. – Коваленко тобі про місто таке розповість, чого в жодній книзі, в жодному підручнику історії не знайдеш.
Від знань Надії Михайлівни на ниві краєзнавства був у захваті також історик із Рені Олег Павлович Самохвалов. Та й Микола Захарович Васильченко, голова Одеського військово-наукового товариства, який є членом обласної редакційної колегії історико-меморіального серіалу “Книга Пам’яті України” та “Книга Скорботи України”, говорив мені:
– Коваленко – одна з найкращих серед пошуковців Одещини. Її роботу було відзначено губернатором С.Р. Гриневецьким. Організація пошуку, оформлення документів для видання “Книги Пам’яті України” та “Книги Скорботи України” у нас на високому рівні поставлені у Приморському районі міста Одеси, де працює Борис Григорович Данилов, і в Болграді, де до справи взялася Надія Михайлівна Коваленко.
У Болградській районній газеті “Дружба” друкується повість “Майка”. Це розповідь про дівчинку, батьки якої зайняті собою. Родину Майці замінює лагідний, до всього дорозумілий пес. А ще дівчинку часто можна побачити в товаристві літнього вчителя історії. Він розповідає білявій допитливій дикунці про місто і навіть дозволяє спускатися з ним до катакомб, на яких стоїть Болград. Для Майки прочиняються чарівні таємниці підземелля, де можна знайти химерні монети й амфори.
Доля юної героїні повісті – доля самої письменниці, Надії Михайлівни Коваленко.
Ми таки зустрілися з цією незвичайною людиною. Краєзнавка коротко розповіла про себе: працювала на відповідальних посадах на крайній Півночі, потім у Києві, потім у Чорнобильській зоні – так минуло життя. До рідного Болграда повернулася вже перед пенсією. Тут і запропонували місце у військкоматі – відповідальним секретарем районної комісії з “Книги Пам’яті України”.
– Я знала історію Болграда з дитинства, я навіть брала участь у розкопках, допомагаючи археологам, робила власні записи. Але, ставши дорослою, чомусь не надала значення цьому багажу знань, – розповідає Надія Михайлівна. – Коли розпочала пошукову роботу, в моєму житті, розумієте, нібито відкрилося друге дихання!
Готується до видання останній том “Книги Скорботи”. Наші краєзнавці підбивають підсумки з тяжким серцем. Незважаючи на те, що є Укази Президента про видання “Книги Пам’яті України” та “Книги Скорботи України”, багато які архівні документи, по суті, залишилися недоступними. Так, робилися запити, та хіба працівники архівів перевертали сотні й сотні томів документів часів другої світової? Є фонди, в яких можна здобути дані про бійців Червоної Армії, що опинилися в полоні в німців. Не може не бути в архівах відомостей про радянське підпілля. Та ці документи й по сьогодні за сімома печатями. Та що казати про спецсховища, коли краєзнавцям доводилося “воювати” навіть за доступ до книг, що містяться в районних ЗАГСах.
Н.М. Коваленко сама їздила в тривалі відрядження до Києва й домагалася дозволу працювати в архівах. Значну частину відомостей їй вдавалося одержати з-за кордону – з Німеччини, Ізраїлю, Румунії та інших країн: налагоджувала особисті контакти з працівниками консульств, знаходила в зарубіжних архівах документи за допомогою іноземців, що цікавляться історією, через родичів жертв другої світової. Листування в Надії Михайлівни таке багате, що на поштові видатки йде вся зарплата... Та результати просто вражають! Коваленко пощастило знайти місце загибелі сотень і сотень в’язнів гетто – яр, до якого падали трупи розстріляних євреїв – дорослих і дітей. Болградський Бабин Яр... Їй вдалося віднайти й увічнити імена 231 воїна, що загинули в болградському таборі для військовополонених. Вона змогла вихопити з безвісті ім’я радянського пілота, що поліг 1941 року в повітряному герці над о. Ялпуг, і навіть знайти його могилу – після 60 років забуття! Як сказав М.З. Васильченко, краєзнавка з Болграда трудиться сумлінно, розуміючи всю важливість приготування до друку меморіального видання.
– Закінчиться робота над останнім томом “Книги Скорботи”, але я не зможу зупинитися, – говорить Надія Михайлівна. – Постійно звертаються люди: хтось розшуковує могилу загиблого батька, хтось цікавиться життям прадіда, хтось просить знайти документи. І пошук триватиме.
Болград
