Я цілий день мотався по дощовій Одесі, і коли сідав у свій поїзд, то відчув, що замерз і стомився. В купе сиділа молода сім’я: молодик років двадцяти семи, його дружина того ж віку і їхній синочок-янгелятко років чотирьох-п'яти. Вони були зайняті якоюсь електронною грою.
Я привітався і сів поруч. Втома так навалилася на мене, що я заплющив очі і вирішив хоч трохи відключитися від зовнішнього світу. Але світ одразу нагадав про себе жалібним голосом:
– Будь ласка, дайте п'ятдесят копійок, на квиток не вистачає.
Переді мною стояв підліток. Він з винуватим виглядом дивився на мене і моїх сусідів, і ще раз повторив своє прохання:
– Заради Бога, хоч півкарбованця, на квиток збираю. Мені до Чернівців дуже треба…
Ми мовчали. І чекали, коли він піде. Пауза затягувалася.
– Ну що ви за люди! – вирвалося в нього.
Я не витримав і сунув йому дві гривні. Швидко подякувавши, хлопчисько кулею вилетів з купе.
– А тобі не здається, що тебе просто обдурили? – раптом звернувся до мене сусід.
– Ну і? – знехотя відгукнувся я.
– Це ж професійні одеські прохачі. За день вони іноді заробляють більше, ніж ти, мабуть, за місяць.
Я промовчав – не хотілося розмовляти на цю тему. Але молодик продовжував:
– Так, я знаю, як у Біблії сказано: тому, хто просить в тебе, дай. Але там сказано й інше: даючи, будь розсудливий. Чи щось подібне.
– Невже? Я теж читав Біблію, але щось не пригадую таких слів. А ти що, від початку і до кінця її прочитав?
– Так, – впевнено відповів мій співрозмовник.
– І коли ж ти встиг? – недовірливо поцікавився я. – На це багато часу потрібно. Біблія – не детектив.
– Я півтора року в лікарні валявся. Часу в мене було більш ніж досить. Але, слава Богу, видерся. І тепер, можна сказати, людиною став – бізнесом зайнявся. От знову їду з товаром. А ти до Ізмаїла?
– Так. Затримаюся там трохи, а потім додому – в Рені.
– О! Та я кілька разів у ваших краях бував.
– А ви звідки взагалі? – запитав я, звертаючи і до Олега (так звали мого попутника) і до його дружини.
– З Донбасу. Є там таке місто – Слов'янськ, тисяч двісті жителів.
– І що цікавого у Слов'янську?
– А те і цікаво, що там я знайшов джерела свого бізнесу. Хоча до цього працював за гроші на заводі. Дружина, яка десять років витратила на отримання музичної освіти, викладала і займалася репетиторством. Грошей, звичайно, не вистачало, але в принципі не скаржилися. А потім я потрапив у лікарню, дружину в музичній школі скоротили. Якщо я буду докладно розповідати, у якій бідності ми опинилися – не повіриш! За одні лише комунальні послуги боргів накопичилося близько двох тисяч гривень. А ще інших скільки. І тоді я вирішив: досить з мене такого життя, ситий по горло! Справа у тому, що у нас, у Слов'янську, є завод з виробництва досить пристойного посуду. Багато хто з наших знайомих на той час торгували цим посудом. Ті, хто починав, жили вже в “нехилих” особняках і їздили на шикарних іномарках. І хоча моє здоров'я ще остаточно не поправилося, ми з дружиною теж вирішили спробувати заробити. Знайшли свій ринок збуту – Молдову. Справи пішли напрочуд добре. І всього за якихось півроку розрахувалися з усіма боргами. А потім і відкладати почали. Навіть друзі, я помітив, по-іншому на мене дивитися стали.
Олега понесло. Він справді був гордий за себе, за свої успіхи у бізнесі, і я просто виявився тим співрозмовником, з ким він захотів поділитися цими успіхами.
– Ти знаєш, – продовжував він, – мене, наприклад, перед кожними виборами дуже тривожить високий рейтинг лівих. Хто знає, куди вони повернуть, якщо одержать трохи більше влади? А я тобі так скажу: той, хто сьогодні відірве своє м'яке місце від дивана і займеться справою, той зможе заробити і стати людиною. Я відверто скажу: у мене є все. Або майже все. Є гроші – стільки, скільки треба моїй сім’ї, щоб ні в чому собі не відмовляти. Є будинок, гарні меблі, "тачка", пральна машина. Нещодавно купив дружині і всі ці кухонні прибамбаси, які у рекламах показують. Шкода лише, що не винайшли ще таку річ, що борщі сама варить. Так, згадав, у нас в армії інша штука цікава була – картоплю сама чистила. От би купити таку, тільки меншу, для своєї кухні.
Олег засміявся, переглянувся із дружиною, хвилину помовчав, а потім запитав:
– А ти де працюєш?
– У місцевій газеті.
– Мабуть, на зарплату живеш?
– На зарплату.
– Свій будинок маєш чи квартиру?
– Ні те, ні інше. Ми з дружиною наймаємо квартиру.
– І коли купиш свою власну?
– За нинішніх доходів – ніколи.
– То чому б тобі не кинути цю довбану роботу і не зайнятися чим-небудь більш прибутковим? Чи ти на щось сподіваєшся?
– Виходить, сподіваюся…Але я зрозумів, на що ти натякаєш. Не стану з тобою сперечатися – ти, зрозуміло, молодець. Проте на зарплату, про яку ти так презирливо запитав, живуть мільйони людей. По-твоєму виходить, що всі вони одразу увіллються в ряди підприємців… Але хто тоді буде дітей навчати, лікувати, випускати газету, робити, нарешті, той посуд, яким ти торгуєш... Якщо ми хочемо жити у нормальній країні, то кожен повинен займатися своєю справою і одержувати за це гідну плату. Хіба не так?
– А мені наплювати, у якій країні ми живемо – у нормальній чи ненормальній, – трохи роздратовано парирував Олег. – Для мене головне – щоб у моєму домі все було.
Я ліг спати з важким серцем. Чомусь було образливо. Не за себе – за державу, як сказав відомий кіногерой. За тих людей, які важко і чесно працюють, але справді мають за це крихти. І ще за те, що вчорашній пролетар і сьогоднішній вискочка вже готовий вважати всіх, хто живе на зарплату, як мінімум лохами.
Вранці сім’ї Олега і мені потрібно було виходити з поїзда. Я зібрався швидко, а мої попутники ще довго возилися з великими сумками, набитими товаром. Згадалася вчорашня розмова, і мені знову стало не по собі. Не було ніякого бажання побалакати з цією сім’єю, як водиться у дорозі, де люди швидко зближуються, часто стають відвертими, а потім прощаються як старі друзі.
Я мовчки вискочив на перон і пішов своєю дорогою.
