Про цього одеського хлопчину на початку літа 1944-го писали і розповідали газети і радіо майже всіх країн антигітлерівської коаліції, як про чудовий приклад патріотизму. Макс Поляновський вже публікував розпочату книжку «Толина гармата», а Одеська обласна газета «Чорноморська комуна» вибухнула нарисом «Гармата маленького Толі», що було випадком майже немислимим, коли всі сторінки заповнювалися лише повідомленнями з фронту та інформаціями про суди над зрадниками.
З особливою радістю сприйняли публікацію у колективі заводу імені Кірова: у його відбудові брав участь батько хлопчика – Яків Федорович Андрієнко. На початку війни він з родиною був евакуйований з Харкова як необхідний для оборонної промисловості фахівець, працював на військовому підприємстві. Одразу ж після визволення Одеси (місто ще бомбили й обстрілювали через Дністер) родина повернулася до України: потрібно було відбудовувати завод імені Кірова в найкоротший термін, як того вимагав фронт.
Спочатку розбирали руїни. І Толя під батьківським наглядом тут же нишпорив, намагався віднайти щось підходяще для грузил до вудки. Рибалив, як більшість одеських хлопчаків, щоб допомогти матері різноманітити напівголодний раціон бичками та глосами. Звичайно, батько суворо проінструктував, щоб не доторкався ні до чого, що схоже на те, що стріляє-вибухає. Бляшанка, на яку наткнувся у смітті, до небезпечних предметів явно не належала. Але підозру у підлітка викликала вага знахідки: занадто важка для малого обсягу. Відкрив бляшанку і... Онімів.
Брошки, намиста з блискучими «скельцями». І золоті зубні коронки – їх було особливо багато.
Що робити зі знайденим скарбом – вирішували увечері на сімейній раді. Розуміли, знайшов Толя заначку карателя-мародера: золоті коронки тому явне свідчення. На скарбі – кров невинних людей, це ні в кого не викликало сумнівів. І щастя така знахідка не принесе, а от добру послужити може. Адже війна хоч і відкотилася на Захід від рідних місць, у кровопролитних боях за визволення Європи від фашистського чобота гинули наші солдати. Батько Толі одержав похоронки на трьох братів, четвертий, Устим, надіслав звісточку з госпіталю. Писав, що гармату їхню розстріляли прямим влученням, і він єдиний вцілів з усієї обслуги, але був поранений.
Увечері при лампі-каганці молодший Андрієнко сів писати листа самому Сталіну, у якому від імені всієї родини розповів про знахідку, про те, що цінності здали у Фонд оборони. Але головне: підліток просив Верховного Головнокомандуючого на виручені кошти виготовити гармату, і нехай з нею воює дядько Устим.
Війна-війною, а на такі листи належні служби реагували без зволікань. І дуже скоро надійшла до Одеси відповідь за підписом Сталіна, у якій – подяка й обіцянка: буде артилерист Устим стріляти з іменної гармати, подарованої племінником, яку виготовить збройовий завод. І майже услід принесла польова пошта трикутничок від всієї артилерійської обслуги: «Б'ємо фашистів з 100-міліметрівки, на її лафеті заводським способом вигравірувано напис «Дядькові від племінника». Обіцяли солдати берегти гармату, не жаліючи снарядів на ворога.
Скільки знищили у боях танків, дотів і дзотів, особливого обліку артилеристи не вели. Головне, повернувся з війни Устим, а гармата останні постріли зробила холостими снарядами, відзначаючи Перемогу. Багато років вона ще була на озброєнні Одеського військового округу, потім була експонатом окружного музею. А звідти була затребувана музеєм артилерії, який створювався у Ленінграді. У путівнику по ньому – «портрет» гармати і розповідь про історію створення. І до сьогоднішнього дня у тепер вже Санкт-Петербурзькому музеї Книга відгуків повниться подяками за експонат – приклад справжнього патріотизму, на якому можна і потрібно виховувати підростаюче покоління.
Справедливо було б якби цей легендарний експонат був в Одесі, на батьківщині родини Андрієнків. Але ось місцева влада про це не подумала. Втім, складається враження, що вона взагалі про історію незвичайної гармати не знає...
А Толя тим часом став Анатолієм Яковичем. В армії, до речі, свого часу відслужив артилеристом. Працював разом з батьком на заводі імені Кірова, потім – на шкіряному об’єднанні. Документальних свідчень про благородний вчинок у роки війни у сім’ї не залишилося (крім газетних публікацій). А тому наш герой ніби до війни жодного стосунку не має: через малий вік і не воював, і в трудфронті не брав участі.
Втім, сам Анатолій Якович про це не задумувався. Життя ішло своїм звичаєм, на труднощі скаржитися не звик. Але згадати про минуле довелося після розпаду Союзу, коли тільки-но створювалася незалежна Україна, а стрімкий перехід до ринкових відносин боляче вдарив по дуже багатьох заводах. Серед перших закритих підприємств опинилося і шкіряне об’єднання. Андрієнко трохи не дотяг до пенсії, залишившись без роботи. Дуже важко довелося їм з дружиною, вже немолодим людям.
Вперше тоді Анатолій Якович звернувся по допомогу у працевлаштуванні: до пенсії б дали допрацювати! Районні, міські чиновники співчутливо слухали, згідливо хитали головами. І тільки. Міський голова у прийомі відмовив. І знову – безрезультатні походи по інстанціях та довгі вистоювання у чергах. Доходився Андрієнко до... інфаркту. Тепер вже час було думати про саме життя, про здоров’я думати, а не про роботу. Про лікування, яке далеко не безкоштовне, вірніше, про те, як без нього обходитися.
Ні. Не можна сказати, що серцем озлобився. Ті, хто знав історію Толі Андрієнка, у підтримці не відмовляли. Старі вчителі, які пам’ятають 1944 рік у визволеній Одесі, досі запрошують його на зустрічі із школярами. Міське управління соціального захисту населення кілька разів надавало разову матеріальну допомогу. Але що таке сотня гривень, коли на ліки потрібно більше?
Двічі управління, його Опікунська рада готували представлення (розробивши спершу відповідний статус) у міськвиконком. До речі, на вимогу керуючого справами. Чиновники змінювалися, але питання про виділення для А.Я. Андрієнка спеціальної стипендії від міста так і не було розв’язано. І жодних пояснень з цього приводу не було.
У дні, коли святкували 60-річчя Перемоги, зустрів сумного Андрієнка.
– За всі ці роки жодного разу ніхто з міської влади мене навіть не поздоровив з Днем Перемоги. Ніби зовсім я до цього великого свята не причетний...
Додамо до сказаного: соромно і кривдно. Соромно за безпам'ятство чиновників. Кривдно за Одесу. За місто-герой патріотів.
