Коли хто-небудь, зокрема й рекламні агенти, запитують мене про те, який контингент читачів “Одеських вістей”, я відповідаю: вимогливий і зацікавлений. Що стосується вимогливості, то жодна помилка (а вони, на жаль, “прострибують” на сторінках газети) не залишається без уваги. Журналісти оперативно вибачаються, публікуються уточнення і виправлення. А щоб задовольнити цікавість тих, хто звертається до редакції, доводиться давати рекомендації, роз'яснення, відповідати по суті на різноманітні запитання.
Микола Степанович Кривошейко із села Березівка Балтського району цікавиться, яка доля спіткала сорго, яке вирощувалося в Котовському районі, про яке писав Петро Рудий. Було це років шість тому. Провівши розслідування щодо публікацій про сорго (і не тільки Рудого), ми констатуємо той факт, шановний Миколо Степановичу, що доля у цієї культури поки що незавидна. І ми не знайшли нікого, хто б виробляв з нього цукор, а тим більше бензин, як це роблять у Бразилії. А що стосується Вашої зацікавленості з приводу того, чому ми повідомляємо у адресі українського видання, що редакція розташована в будинку № 83 по вулиці Канатній, роз'яснюємо: слово канат і українською пишеться у такій же транскрипції і має те ж значення. Ваше твердження, що українською мовою “канат” перекладається як “мотузок”, не зовсім вірне. У тлумачному словнику “Новий тлумачний словник української мови” у 3-х томах, Київ, видавництво “Аконіт”, 2001 рік, є слово “канат”. Див. т. 1, стор. 808. “Канат – дуже міцний, грубий мотузок із волокна або дроту; линва, кодола”.
Звичайно, ми могли б порадити Миколі Степановичу задовольнити свою цікавість, погортавши підшивку газети минулих років. Але немає нічого соромного в тому, що він звернувся до редакції. У нас жоден лист не залишається без уваги, як і запитання, задані по телефону або в особистій розмові.
Ганна Іванівна (своє прізвище вона не назвала) запитала: “Чому гороскопи, які ви друкуєте, брешуть?” Виявляється, їй, за гороскопом Діві, прогноз обіцяв фінансові надходження, а в неї в трамваї вкрали гаманець. Я поспівчував Ганні Іванівні, тому що за гороскопом теж Діва і сам став жертвою злодія, і порадив не читати гороскопи, щоб не травмувати психіку. А друкувати ми їх будемо: а раптом для когось райдужні прогнози таки здійсняться.
Петра Миколайовича Кривенка, який приходив до редакції, хвилює те, що, повідомляючи про поголів'я худоби в області й в окремих районах, ми не враховуємо кіз, а це – цілюще молоко, вовна, шкіра та й м'ясо, не говорячи вже про роги і копита... Він поцікавився, скільки їх зараз на Одещині, і які перспективи зростання козячого стада. Я в його присутності спробував навести довідки, але моєї цікавості ніхто не задовольнив. Єдине, чим я зміг заспокоїти Петра Миколайовича, так це моїм щирим побажанням того, щоб кіз у нас було більше, і тим, що у дитинстві сам пас кіз і пив їхнє безцінне молоко.
Отож, наслухаєшся відвідувачів, начитаєшся листів і “збагачуєшся” турботами тих, хто уважно вчитується у матеріали газети, аналізує їх і потім “стукає у двері” редакційної кухні. До того ж, ми “переварюємо” і деякі анонімні повідомлення. За досвідом визначаємо, де вони помилкові, а де щирі, як говорять в Одесі, без підступу. Басовитий, боцманський голос повідомляв: “Я дзвоню до редакції? Ледь ногу нафік не зламав. Каналізлюк залишили відкритим. Ви знаєте кому дзвякнути. Нехай закриють, козли”.
Довелося пройти по вулиці Канатній до аграрного університету. Там, на людному місці, де триває жвава торгівля, не один, а два люки “обезглавлені”. Один отвір накритий шматком картону, а в другий увіткнута гілка каштана з листям. У люках – сміття. “Козлів”, які, на думку “боцмана”, що телефонував, повинні закрити люки, я, на жаль, не знайшов, а обіцянку повідомити координати джерела небезпеки через газету, виконую.
Сьогодні довелося відповісти і на такі запитання: “Вам було б приємно, якби з верхнього над вами поверху витрушували доріжки?”, “Чому в Одесі так багато жебраків?”, “Чи є в газети статдані про те, скільки в Одесі, а, можливо, і в області, нараховується балаганчиків щодо торгівлі шаурмою?”, “Чи є офіційне рішення про дозвіл вигулу собак у сквері біля будинку облдержадміністрації по проспекту Шевченка?”, “Підніміть тему бюветів. Хто там ламає крани?”, “Чому мені дотепер не вручили ювілейну медаль до 60-річчя Перемоги, куди мені звернутися?”.
Кожен новий день приносить нові запитання. І для нас, журналістів, це важливо. Отже, газету читають, виходить, довіряють їй і розраховують на її підтримку. І ми будемо старатися, щоб зв'язок читач – газета – читач не переривався.
