До 70-річчя Бориса Олійника
Борис Олійник – типовий представник покоління поетів-шістдесятників, що увійшли в літературу тоді, коли наше суспільство після розвінчання культу особи Сталіна ковтнуло, за виразом Булата Окуджави, “ковток свободи”. Не випадково і друга збірка поета звалася “Двадцятий вал” (1964 р.). Тут – і віра в двадцятий вік, і наївна, звичайно, надія на ХХ з’їзд КПРС, який, як нам тоді щиро вірилося, має рішуче змінити життя нашої країни.
Від початку 60-х років до сьогодні Борис Олійник – як поет і громадянин – у постійному зростанні. У своїй поемі “Заклинання вогню” (1978 р.), він мовою поетичної формули, соціально-етичного закону висловлює ідею відповідальності митця. Почавши зі ствердження істини: “Бо з тої митті, як на світ родився, Ти в ньому вже відповідай за все”, – істини, яка стосується всіх, автор далі, дещо видозмінюючи формулу, адресує її прямо вже собі: “Бо з тої миті, як на світ родився, Я вже відповідаю в нім за все!” А ще далі він двічі адресує свою вимогу поетові як людині, чиє діло має найточніше відповідати проголошуваним ідеалам; як людині, що вболіває за світ: “Бо з миті, як на світ родивсь, поете, Ти вже за все відповідаєш в нім”. І, нарешті, він ті ж самі, здається, слова розставляє в такому порядку, що логічні наголоси особливо чітко падають на слова “поетом” і “за все”; він посилює наказовість, категоричну незаперечність звучання рядка й, загостривши думку, подає її, таким чином, у вигляді загального закону: “Коли вже народився ти поетом, – За все відповідай у цім житті...” Найвищим виявом єдності слова і діла, виявом готовності ділом ствердити високу міру почуття обов’язку, найдійовішим доказом активної любові до людства є той поклик, яким завершує поет “Заклинання вогню” (і поему, й усю книгу): “Я викликаю Вогонь!”
Борис Олійник належить до поетів, для яких вічною, визначальною, наскрізною в їхній творчості стала тема праці. Від першої збірки “Б’ють у крицю ковалі” (1962 р.) через усі книги 60 – 90-х років аж до збірки 2003 року “Знак” все посилюється багатоаспектність, багатогранність висвітлення поетом цієї теми.
Читаючи вірші Б. Олійника, відчуваєш, наскільки близькими, рідними є для автора його герої. Поет однаково майстерно виписує образи-персонажі у віршах “Робота”, “Похорон учителя” і створює характер ліричного героя, що фактично постає перед нами як характер автора, котрий роздумує над проблемами праці, місця людини в житті і втілює свої думки в переконливих образах-символах (“Долоня”, “До землі”, “Хлібові”).
Пафосний тон у віршах відразу інтимізується наступними рядками, тихо-задумливими й гіркувато-скорботними, й асоціаціями щиро земного наповнення. Ось його звернення до землі:
Тиха моя. Скорбна моя і велика.
Що я без тебе?
Так собі – сірий суб’єкт.
Он журавель.
Хвали небесам накурлика,
А від Землі ж почина і дітей,
і себе.
Акцентуючи на значимості непоказної зовні, скромної, щоденної, але такої значимої праці хлібороба, поет у вірші “Про хоробрість” полемічно гостро, публіцистично прямо зіставляє представників двох професій, загострюючи думку: “І не звісно, кому треба більше хоробрості: Космонавту чи хліборобу?”
Однією з найрідніших для Б. Олійника стала й тема досвіду, і перейнятого від батьків, і виробленого самостійно. Вона зв’язана в нього з уславленням батьківського начала, бо ж батько поета, загинувши у Великій Вітчизняній, передав у спадок синові всю висоту свого етичного ідеалу – служіння Вітчизні аж до смерті.
Яка могутня течія слова у вірші “На березі вічності” (з кн. “Істина”, 1976 р.).
У Б. Олійника завжди є опорні рядки, опорні образи у вірші. Повторюючись, вони несуть на собі головне навантаження, передають найвагоміші думки й найгостріші почуття. “Як маршальська лента, вінчає плече йому скатка”, – цей образ батька-солдата, це порівняння солдатської скатки з маршальською лентою несуть у собі ідею історичної значимості воїна, рядового бійця, народу. І другий наскрізний образ, і наскрізний мотив вірша: “А я уже старший... від батька”. В ньому – й почуття відповідальності, яке накладає на тебе оце твоє вікове зростання, твоє старшинство, і прокляття війні, яка порушує природний розвиток, порушує ту гармонію, коли “в правічному ритмі за травнем приходило літо”, й творить хаос, безладдя, “коли проти глузду сини од батьків своїх – старші, коли в божевіллі за травнем – зима...”. Поет настійно говорить про єдність, спадкоємність поколінь, про те, як, збагачуючись досвідом батьків, ми виробляємо свій життєвий досвід, як цей досвід і моральний обов’язок сприймаються вже нашими синами й визначають їхню поведінку, їхню відповідальність за світ:
Нам випало, сину,
досіяти і долюбити
Отецькеє поле –
і стати нового початком...
І я відчуваю,
як доля великого світу
На наші рамена ляга,
наче батькова скатка.
Борис Олійник уміє бути й довірливо інтимним, і водночас філософськи заглибленим, коли говорить про вічний плин людського життя, про ті зміни, які вносить це життя в людську душу, і про невмирущість найвищих людських почуттів: любові, співпереживання з людьми, уміння боліти болями друга й коханої, вічної, невгасимої пам’яті про дні молодості. Вірш “Відлебеділа, ніби мить” завершується рядками, що благословляють оце почуття болю, а отже, й вічного життя задля людей:
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні
щемить і дише...
Спасибі серцю – хай болить.
Як відболить –
тоді вже... тиша.
Побажаймо ж поетові у день його сімдесятиріччя нестихаючого, благородного серцеболю за людину, аби ще довго не наступала для нього тиша, аби фізичне і творче довголіття були з ним.
