Спасо-Преображенський собор відновлено. Ухвалено повернути в його межі поховання генерал-губернатора Новоросійського краю і повноважного намісника Бессарабської області ясновельможного князя Михайла Семеновича Воронцова і його дружини Єлизавети Ксаверіївни. Ця публікація ілюструє деякі, зокрема маловідомі, аспекти діяльності Воронцова на благо Одеси, регіону та Батьківщини загалом.
Кілька слів про адміністративно-територіальний устрій колишнього Новоросійського краю та прилеглих до нього областей: без цієї інформації виклад наш буде не зовсім зрозумілим. Новоросійську губернію утворено 1764 р. на території між річками Дніпром і Синюхою і названо Новою Сербією – тут з 1752 р. дозволили селитися австрійським сербам і угорцям під орудою полковника Івана Хорвата. Новоросійській губернії підлягала й так звана Слов’яносербія, розташована на схід від Дніпра. У 1774 р., після Кючук-Кайнарджийського договору, ця губернія розширилася до півдня і поділилася на Новоросійську й Азовську з кордоном по Дніпру. У 1783 р. Новоросійський край загалом перейменовано на Катеринославське намісництво, до складу якого ввійшов Крим. За Яським мирним трактатом 1791 р. до Новоросії приєднали Очаківський ейялет (межиріччя Буг – Дністер), що включав Хаджибей. У 1795 р. Очаківську область перетворено на Вознесенську губернію, до Тираспольського повіту якої й приписали юну Одесу.
Павло I повернув Катеринославському намісництву ім’я Новоросійської губернії, і надалі вона включала Одеське (1803), Таганрозьке (1803), Феодосійське (1803), Керч-Єнікальське (1823) градоначальства, Катеринославську (1802), Таврійську (1802) та Херсонську (1803) губернії, Бессарабську область (1812), військові поселення, населені пункти, що були під наглядом Морського відомства та Комітету іноземних поселенців у Південній Росії. Протягом року Одеса була приписана до Миколаївської губернії (1802), але вже в наступному опинилася в Херсонській юрисдикції.
Феномен Одеси багато в чому визначається тим, що, будучи центром невеликого градоначальства, що пролягало лише до селища Дальник, вона вже в 1805 р. зробилася неформальним адміністративним центром усієї Новоросії, що перевищувала за масштабами більшість європейських держав. А сталося це з тієї простої причини, що герцог де Ришельє, який суміщав посади одеського градоначальника і херсонського військового губернатора, водночас керував цивільною частиною Катеринославської та Таврійської губерній, був начальником військ кримської інспекції і мав необмежені повноваження на величезній території від Кавказу до Дністра, а з 1812 р. – і до самого Дунаю. На власний розсуд він обрав Одесу як резиденцію головного начальника краю, ця традиція збереглася і при його спадкоємцях.
Що стосується М.С. Воронцова, тоді ще не сіятельного князя, та й за низкою обставин постать опальну в Олександрівську добу, він був першим офіційним генерал-губернатором Новоросійського краю і повноважним намісником Бессарабської області. Ні Ришельє, ні Кобле, ні Ланжерон, ні Інзов реально цієї посади не мали. Водночас єдиноначальність під час освоєння такого колосального регіону, досить строкатого і неоднорідного й у фізико-географічному, і в етносоціальному, і в економічному стосунках, була доцільна і неминуча. Багатогранна діяльність Воронцова як головного начальника краю багаторазово доводить, що він прийняв естафету скоріше з рук безпосередньо Дюка, ніж, скажімо, Ланжерона (за якого функції градоначальника і херсонського військового губернатора були саме розділені), і на практиці втілював його цивілізаційні задуми, збагачуючи їх власними новаціями.
Єдиноначальність була конче потрібною за наявної тоді багатоступеневої структури керування, бюрократичні елементи якої нерідко навзаєм дублювалися, а подеколи й суперечили. Оскільки Одеса була центром градоначальства, остільки в ній існував інститут градоначальника. Йому, між іншим, були підзвітні і підконтрольні міське громадське самоврядування – Міська дума, Міська управа тощо. Водночас у місті було Управління генерал-губернатора. У зв’язку з цим часто виникали проблеми субординації: скажімо, прохання громадян надходили то на ім’я градоначальника, то на ім’я губернатора, то до думи, причому чолобитні ці відфутболювали одне одному, а справа не рухалася. Мало того, за указом 1825 р. Одеса стала ще й повітовим містом, тобто додалися повітові інстанції, згодом додалося земство. Особливі правила регламентували устрій окремих етнічних громад, у яких були власні керівники. Коротше кажучи, треба було будь-що мати авторитетного головного начальника, що вмів би домагатися позитивного балансу дій різноманітних владних інстанцій.
Воронцову це вдавалося. А які проблеми доводилося розв’язувати, вдумайтеся! Кам’яне вугілля, наприклад, доставлялося з Англії! Що зробив Воронцов? Він запросив найвизначніших європейських дослідників (знаменита Демидовська експедиція), внаслідок чого був відкритий і частково освоєний Донецький кам’яновугільний басейн: вітчизняні пароплави почали ходити на цьому вугіллі. У місті не було ні палива, ні лісу, ні будівельних матеріалів (крім вапняку, та й той давався дорогою ціною), ні надійних джерел водопостачання, та ще в умовах посушливого клімату. За Воронцова активно розгорнулися гідрогеологічні дослідження, з’явилися перші свердловини, пішла активна доставка морем міцного каменю з Іонічних островів для брукування доріг. Великої шкоди завдавали зсуви та інші інженерно-геологічні прикрощі. Почалося дослідження причин зсувів (військовий інженер Ж.В. Гаюї), з’явилися перші підпірні стіни та контрфорси – у Військовій балці, а потім і в Карантинній. Існувала майже нерозв’язна транспортна проблема, і один з найближчих співробітників Воронцова, П.Я. Марині, розробив перший проект залізниць, на жаль, так і не здійснений. За Воронцова, власне кажучи, почалося й гідрографічне обслуговування торговельного мореплавання – з’явилися перші стаціонарні маяки. Він же сприяв будуванню та придбанню пароплавів і налагодженню регулярного пароплавного сполучення між чорноморськими портами.
Говорячи про систему порто-франко, ми її, звичайно, переоцінюємо, називаємо ключем до розквіту старої Одеси. Мало того, запевняємо, ніби в роки порто-франко торгівля через одеський порт була безмитною. Це, звичайно, міф. Мито було. Інша справа, що воно було набагато менше, ніж у портах із традиційним митним режимом (1/4, 2/5). Вірно, на певному етапі порто-франко відіграло свою позитивну роль, але настав час, коли “вільна гавань” вичерпала свій позитив. Справді, при вивезенні за межу порто-франко будь-якої продукції, виробленої в місті, вона обкладалася тим же податком, що й закордонна. Про яку користь тут можна говорити? Як кваліфікувати? Фрітредерство? Ну, у будь-якому разі, явно не протекційність. Тому ще задовго до ліквідації порто-франко, на подив багатьох, Воронцов пророкував його майбутню неефективність. А потім одесити самі в тому переконалися і звернулися до влади з проханням про ліквідацію порто-франко.
Загальновідомо, що в ту добу Одеса жила переважно відрахуваннями від хлібного експорту. Чималі дивіденди давало, наприклад, і тонкорунне вівчарство (про що чимало пише у своїй блискучій монографії, що вийшла в Гарварді, професор Патрісія Херліхі). Отже, зміцнення всебічних зв’язків із аграрними районами ставало пріоритетним для міста й городян, що годувалися довкола вивезення сільськогосподарської продукції. І це вирішувалося крайовим керівництвом. Так виникли і розцвіли німецькі, єврейські, болгарські, молдавські, гагаузькі й інші зразкові аграрні господарства, машинобудівні колонії типу Хортиці, етнічні ремісничі слободи в містах тощо.
Наслідком тієї ж проблеми заселення постала нагальна потреба зміни самих правових основ землекористування, оскільки тут одержували наділи представники недворянського стану. За Воронцова започатковано ефективні заходи в напрямі інтенсифікації сільськогосподарської праці та поліпшення її умов: сформовано Імператорське товариство сільського господарства Південної Росії (1828), для заохочення сільгоспмашинобудування почали провадитися щорічні конкурси плугів місцевого виробництва (з початку 1840-х), у Казенному саду створено постійно чинну експозицію сільгоспзнарядь, стають до дії низка заводів, зокрема чавуноливарний Фалька, впроваджується праця вільнонайманих сільськогосподарських робітників (маєток графа Едлінга), влаштовуються перші лісосмуги та штучні ставки (землевласник Скаржинський), починається успішна боротьба з сараною (син генерала Кобле) і т.ін.
Дуже важливою в річищі всього вищезазначеного залишалася проблема залучення в місто торгуючих селян, а, отже, і їхніх капіталів. До розряду “торгуючих селян” залічувалися ті, хто платив за відповідні торговельні свідоцтва від 400 до 2500 рублів. При цьому, завважте, право торгувати могли здобути і поміщицькі, і державні, і удільні, й інші селяни. Гільдійські купці платили більше – від 8 до 50 тисяч. Але суть справи в тім, що проникнення селян у місто гальмувалося тодішньою системою станових обмежень. Міськими мешканцями без проблем могли стати дворяни, що мали монопольне право купувати власність і селитися там, де їм забагнеться. Записатися в міське громадянство могли й особи вільного стану, які мали якийсь капітал – вони і ставали гільдійськими, міщанами, цеховими. Для селян же це було вкрай важко.
Таким чином, Одеса, що виконувала роль посередника, позбавлялася участі в розширенні зовнішньоторговельних операцій значних селянських капіталів і, що винятково важливо, ділових інтересів. Змушені продавати сільгосппродукцію через треті руки за відверто заниженими цінами, аграрії неминуче затримували прогресивні перетворення у своєму секторі і ніби морально відчужувалися від міста і городян.
Усе це Воронцов бачив і розумів – не тільки як людина освічена, світська, але і як землевласник зі стажем. Зовсім очевидною для нього була й кричуща аморальність системи, за якої сільський трудівник ставився в умови свідомо гірші, ніж городянин, практично не куштуючи від плодів своєї тяжкої праці. А саме в ці роки у верхніх ешелонах влади розглядався проект перетворення станово-податкової системи, аналізуючи який, Воронцов запропонував власний, зустрічний, маючи на увазі як державні інтереси, так і інтереси підвідомчої йому провінції – Новоросійського краю.
Важливим мотивом запропонованої ним податкової політики була теза про впровадження податку, дуже близького за своєю суттю до нинішнього прибуткового. На думку Михайла Семеновича, негоціанти, що займаються зовнішньоторговельними операціями, повинні були обкладатися трипроцентним збором з тарифного мита за товари. Ті ж, хто торгував винятково в межах Російської імперії, обкладалися збором за торговельне приміщення – величина цього збору призначалася б з урахуванням статусу конкретного міста: столичне, губернське, повітове, заштатне, але не більше 50 рублів.
Отут треба зазначити, що виторг від продажу торговельних свідоцтв ішов до держбюджету. Місто ж за такого роду статтями (див. “Доходи й витрати міста Одеса” за відповідні роки) одержувало чверть процента з купецьких капіталів, збори з трактирних закладів, ренскових погребів, кондитерських, візників і по 5 копійок з кожної чверті експортованого зерна – що стимулювало зацікавленість у розквіті аграрного сектору.
Але найважливіший пункт Воронцовського проекту реформ полягав у тому, що торговельні свідоцтва обох розрядів міг одержати будь-який російський підданий, навіть і поміщицький селянин. Іншими словами, буквально кожен громадянин теоретично міг бути включений в орбіту зовнішньоекономічної діяльності. Це був погляд у майбутнє задовго до реформ Олександра II. Цей сюжет характеризує М.С. Воронцова як особистість грандіозного масштабу. Ми ж, як правило, мислимо “краєзнавчо”, згадуємо лише окремиці, тобто те, що до нас ближче лежить, – будування конкретних споруд, відкриття національних шкіл, закладів охорони здоров’я, милосердя. Але ж можна було б, наприклад, обговорити й пропозиції Воронцова щодо перегляду державної політики на ниві міжнаціональних відносин (цікаві епізоди, пов’язані з облаштуванням кримських татар, євреїв та ін.). Тут він теж заглядав у майбутнє, демонструючи і здоровий ґлузд, і ерудицію, і гуманізм. Але це тема окремої докладної розмови.
