ВІДКРИТИЙ ЛИСТ КОЛИШНІМ КОМСОМОЛЬЦЯМ, МОЇМ НИНІШНІМ СОРАТНИКАМ І ОПОНЕНТАМ
Практично будь-яка історична дата – це привід для роздумів. І 29 жовтня далеко не остання з них. Для багатьох, хто пройшов школу громадського і політичного життя у 70-ті – 80-ті роки, День народження ВЛКСМ – це не просто ностальгія за молодістю, коли все уявлялося яскравіше і цікавіше. Це ще і можливість переосмислити минуле, задуматися про теперішнє, дати оцінку собі і своїм колишнім і нинішнім соратникам.
Ця стаття – це спроба знайти відповідь на одне з важливих питань сучасності – якими повинні бути взаємини української політичної еліти та молоді. Я вважаю, що маю на це повне право. Значний відтинок мого життя був пов’язаний саме з роботою серед молоді. І горджуся тим, що за роки моєї роботи 1-м секретарем Одеського обкому комсомолу мені вдалося створити команду професіоналів та однодумців. Деякі з них стали капітанами вітчизняного бізнесу, другі знайшли своє місце у громадській, політичній та культурній діяльності.
Тема “молодь і політична еліта” дуже актуальна саме сьогодні. По-перше, через півроку відбудуться місцеві і парламентські вибори. Вперше вони проводитимуться виключно на пропорційній основі. Партії стають основними суб’єктами політичного процесу. Цілком зрозуміло, що вони не можуть ігнорувати молодь як значну, соціально мобільну і перспективну вікову групу. Вже сьогодні більшість партій створює свої молодіжні загони. Дехто з молодих людей вже у найближчому майбутньому посяде місце серед “дорослих” політиків.
По-друге, президентська кампанія 2004 року і події, які її супроводжували, заперечили міф про те, що сучасна молодь – поза політикою. Сьогодні все більша кількість дослідників схиляються до того, щоб говорити не про один “феномен Майдану”, а “феномен майданів”. Президентська кампанія сприяла мобілізації мас. І в рядах людей, які стояли під різними прапорами на площах у Києві і Львові, в Одесі і в Донецьку, було дуже багато молоді.
Молодь стала фактором, здатним вплинути на результати виборів. Це неминуче змусить скоригувати політику партій, які раніше набагато більше уваги приділяли (де щиро, а де для показухи) іншим віковим групам, у першу чергу, ветеранам і пенсіонерам.
По-третє, сьогодні неможливо ігнорувати той факт, що значна частина сучасної політичної еліти країни – це люди, які пройшли тією чи іншою мірою, на тих чи інших щаблях школу комсомольської роботи. Досить назвати імена Олександра Зінченка, Валерія Борзова, Миколи Томенка, Анатолія Матвієнка, Петра Симоненка та багатьох інших.
Насамперед, про молодіжний рух. Після краху радянської системи в Україні так і не було створено популярних і впливових громадських рухів. Час від часу виникаючі об’єднання мали або ситуативний або формальний характер, до їхнього керівництва приходили випадкові люди, “діти політичної кон’юнктури”, які зникали одразу, тільки припинялася плата за їхні послуги. Так було і з навколоурядовим Українським Національним комітетом молодіжних організацій (УНКМО), “лідери” якого бездарно, а в багатьох випадках і корисливо витратили державні кошти, лише дискредитувавши цей рух. Така доля спіткала і відповідні регіональні структурні підрозділи УНКМО.
Поки що, на жаль, недостатньо авторитетними в очах ровесників виявляються і органи студентського самоврядування, так звані “студентські мери”.
І виникає цілком закономірне питання – хто в цьому винен? Найпростіше було б звалити вину на саму молодь і на ті об’єктивні обставини, у яких вона росте і проходить “життєву школу”. Обставини ці відомі – важкі наслідки економічної кризи початку 90-х, ломка традиційних громадських та міжособистісних відносин, наступ масової культури з її духовними сурогатами, корупція духовна і матеріальна.
Безперечно, кожне покоління, досягнувши певного віку, говорить про молодь: “Вони не такі, як ми”. Але як би не старалися ми підігнати думки і почуття молодих людей під власні уявлення про життя, у нас ніколи це не вийде. Проблема “батьків і дітей” виникла не сьогодні, не сьогодні ж вона і розв’яжеться. Чи означає це, що ми, люди, які виросли і пройшли школу життя в іншій громадсько-політичній системі, повинні стояти осторонь і чекати, коли молодь нарешті подорослішає і стане десь схожою на нас? Впевнений, що ні.
Потрібно чесно сказати – у нинішніх проблемах молоді винна і політична еліта, у тому числі та, яка внаслідок своєї життєвої школи була б зобов’язана приділити молоді достатньо уваги.
Неправий той, хто намагається уявити недавнє минуле у виключно темних тонах, а комсомол – як безправного і безініціативного сателіта КПРС, судить про комсомольських працівників лише з фільму “НП районного масштабу”. Впевнений, що цю позицію підтвердять і ті мої колишні колеги і соратники, які сьогодні є моїми опонентами. У більшості випадків майбутні комсомольські ватажки були висуванцями знизу. Це були люди, які займали активну життєву позицію, прагнули реалізувати себе не лише у професійній сфері, але й на ниві громадської діяльності. Цілком зрозуміло, що їм доводилося діяти у суворо обмежених рамках жорсткої ідеологічної системи. Але навіть той наявний люфт свободи давав можливість проявити себе, знайти щось нове.
Були, звичайно ж, і кар’єрні міркування. А хто сьогодні може сказати, що прагнення зробити кар’єру, домогтися успіху, це погано? Навпаки, існуюча економічна система заохочує змагання і конкуренцію. Успіх в житті – це мета багатьох молодих людей. Інша справа, які засоби пропонуються для її досягнення.
Перед очима у сьогоднішньої громадсько активної молоді далеко не завжди привабливий приклад безсоромного прагнення до влади, політичного цинізму і пристосуванства. І цей приклад дуже часто подають саме колишні комсомольські лідери, які ще п’ятнадцять років тому говорили про чесність і високі моральні принципи. Деякі з них вже встигли разів по два “сходити” і до влади, і до опозиції, змінити дві-три партії, а заодно й ідейні принципи. Чи варто після цього дивуватися тому, що молоді люди розглядають політичну кар’єру не як можливість втілити свої ідеї, а як одержання можливості, як зараз модно висловлюватися, “дерибанити” державне майно, присмоктатися до бюджетної “годівниці”.
Причину такої поведінки вбачаю насамперед у тому, що ціла низка колишніх комсомольців, не пройшовши подальшу сходинку життєвої школи у державних органах і на виробництві, так і залишилися на рівні політичних “ді-джеїв”, здатних організувати політичні шоу, але не здатних нести відповідальність за свої слова і дії. А головне – не звиклих визнавати власні помилки.
Мені можуть заперечити – а як же сам Гриневецький? Адже я також виріс за минулої системи, був і 1-м секретарем обкому комсомолу, і 1-м секретарем райкому партії. Відповім просто – я ніколи не змінював ставлення до своєї роботи, насамперед, як до справи державної. Саме тому протягом останніх чотирнадцяти років я уникав вступу до тієї чи іншої партії.
Я став членом Народної Партії переважно тому, що в її рядах – багато моїх однодумців, людей, з якими мені пощастило працювати протягом останніх років. Є й об’єктивні причини – нинішні вибори відбудуться за партійними списками. Отже, і для мене настав час визначитися із своїми політичними симпатіями.
Всі ми свого часу штудіювали класиків марксизму-ленінізму. Тому, мабуть, декому варто було б згадати слова Леніна про те, що “чесність у політиці є результатом сили, лицемірство – результатом слабкості”.
Ця слабкість була цілком продемонстрована під час так званої “помаранчевої революції”. Дуже багато молодих людей, навіть з тих, хто не підтримував колишню опозицію, були готові повірити їй, заради того, щоб побачити альтернативу тій складній економічній і духовній ситуації, у якій опинилося суспільство. Але цієї альтернативи вони так і не побачили. Буквально з перших же місяців ті, хто звинувачував попередню владу в цинізмі, почали діяти не менш цинічно.
Можу згадати, як під час візиту до Одеси новоспечений Державний секретар і колишній секретар ЦК ВЛКСМ Олександр Зінченко розповідав про те, як до нової команди прийдуть випускники Оксфорда і Гарварда, як вони формуватимуть нову політичну еліту країни. Але при цьому він не запитав себе – як слухати такі одкровення випускникам одеських, харківських, донецьких і львівських вузів, у батьків яких не знайшлося коштів, щоб відправити своїх дітей навчатися за кордон? Невже їм була відведена роль “другого сорту”? Чи це не ляпас випускникам Одеського університету, політехнічного університету, Академії зв’язку та інших одеських вузів?..
Щиро кажучи, випускники престижних закордонних вузів теж виявилися незатребуваними новою владою. Їм просто не знайшлося місця у боротьбі колишніх союзників, що почалася, за переділ сфер впливу. Чи згадали вони у той час про “цінності Майдану”, про які вони стільки говорили?
Рушіями громадського прогресу завжди були незадоволення, нетерпіння, помножене на таке забуте у нас поняття як ентузіазм. Конкретизуючи цю думку, відзначу, що властиві молоді динамізм, радикалізм і енергетика, спрямовані у потрібне русло, можуть і повинні дати необхідні позитивні результати.
Цілком імовірно спрогнозувати, чим обернеться для молоді криза “помаранчевої влади”. Це буде розчарування, зростаючий цинізм, громадська пасивність, прагнення зануритися в себе, подалі від політичного і громадського життя. Хто ж тоді прийде нам на зміну?
У цей святковий день я хотів би звернутися до всіх, для кого комсомол став школою життя. Давайте будемо чесними перед самими собою і перед молодим поколінням. Давайте згадаємо, що наші навички і вміння, наш досвід ми були готові застосувати в ім’я наших ідеалів. Вони можуть послужити нам і зараз, незалежно від того, у якому таборі ми сьогодні перебуваємо. Нас пов’язує спільне минуле. Для того, щоб нас пов’язало майбутнє, потрібно думати про сьогодення.
Я хочу привітати всіх вас з Днем народження ВЛКСМ, зі святом, яке завжди буде з нами символом молодості і відданості справі.
