Після того, як у номері від 3 вересня цього року з’явилася стаття відомого письменника та вченого Богдана Сушинського «Качибей-Одеса: історія, написана століттями», потім, під назвою «Одеса: історія, написана століттями», було видано книжку цього автора, а 24 вересня в Одесі з його ініціативи відбулося святкування 590-річчя від дня заснування міста, – автор цих публікацій і редакція газети одержали чимало відгуків – письмових і по телефону. Найцікавіші з них пов’язані були з тим інтригуючим розділом книжки, що стосувався згадки про місто Качибей у документі, йменованому «Ярлик Тохтамиша». Причому автори відгуків пропонували Б. Сушинському розвинути цю версію й запитували: «А чи не слід визначати дату заснування Качибея-Одеси, виходячи з тих відомостей, які можна здобути в «Ярлику Тохтамиша»?». Оскільки Б. Сушинський уже розробляє цю версію, готуючись до другого, значно ширшого видання книжки, то редакція попросила його поділитися своїми міркуваннями з цього питання.
ЧИТАЧІВ справді інтригують ті кілька фраз із десятого роз-ділу, що стосуються документа, відомого за назвою “Ярлик Тохтамиша”. Ось фрагмент цього розділу: “Коли мова заходить про свідчення існування Качибея, наші історики чомусь не звертаються до існування дуже важливого документа, що увійшов в історію України, Литви та Кримського ханства за назвою “Ярлик Тохтамиша”, в якому, серед інших міст, причому міст важливих і великих, що є центрами цілих регіонів, названо й Хачибеїв (Качибеїв).
Втім, трохи історії. Відомо, що збройна поява литовського князя Вітовта в південноукраїнських степах датується 1397 роком. До речі, саме цього року, можливо, і з’явився українсько-литовський порт Качибеїв. Перші бойові успіхи чекали на об’єднане українсько-литовське військо в сутичках із ногайськими ординцями, які розташовувалися в пониззі Дону та в Приазов’ї. А далі, убезпечивши свої тили від нападу ногайців, князь Вітовт увірвався на Кримський півострів”.
Тут належить пояснити, що до Криму він увійшов разом із загоном свого союзника, опального золотоординського принца Тохтамиша, якому допоміг утвердитися на півострові володарем Кримського улусу, кримським ханом. Проте в Криму Тохтамиш протримався недовго і знову був змушений просити військової допомоги у Вітовта. Ось тоді Великий князь Литовський і скористався його слабкістю, щоб висунути ультиматум: військова допомога за ярлик, тобто ханську грамоту, в якій Тохтамиш зрікався б верховенства над тими українськими та білоруськими землями, що належали до складу Великого князівства Литовського, а відповідно, ліквідовувалося спільне литовсько-татарське керування цими землями (Литва ставала повновладною метрополією), а ці землі припиняли платити Золотій Орді данину.
Що ж здобувала натомість сама Золота Орда? Дружні союзницькі взаємини, підтримку з боку Литви зусиль Тохтамиша в його боротьбі за кримський “престол”. Тобто у своїй прихованій дипломатії принц виходив із того, що головне – утвердитися в Криму і створити власне велике ханство, а вже тоді він поставить Литву на місце.
Але, розглядаючи проблему дати появи Одеси, виходячи з “Ярлика Тохтамиша”, доводиться зіштовхуватися з кількома принциповими моментами. Передусім, ми не маємо науково, документально зафіксованої дати появи самого “ярлика”. І взагалі, є єдине свідчення його колишнього існування – слова кримського хана Менглі-Гірея, що дійшли до наших часів: “Великий цар Тохтамиш дав Великому князеві Вітовту Київ і Смоленськ, і інші городи, і предок наш цар Тохтамиш на все це дав ярлик свій”. І сама згадка, на жаль, датована вже 1506 роком, а це дата, яка, порівняно з літописною датою за Яношем Длугошем – 1415 рік, нас зовсім не надихає.
КРІМ ТОГО, Ян Длугош посилається на конкретно існуючий літопис, у якому ця дата зафіксована. Проте “Ярлика Тохтамиша” в його оригіналі ніхто ніколи з наших сучасників і дослідників минулих років не бачив. Можливо, що й сам хан Менглі-Гірей знав про нього тільки з якихось згадок, що походять із литовських джерел (яких він не заперечував), або ж із згадок (письмових або усних) своїх придворних істориків і правознавців. У будь-якому разі, ані в архівах Литви та Польщі, ані в архівах Кримського ханства (а більша частина архівів після приєднання Криму до Росії була знищена, або зникла невідомо де, коли й за яких обставин), ані в архівах Туреччини оригіналу (копії) цього документа не знайдено.
Але в реконструйованому (за історичними даними) тексті “Ярлика Тохтамиша” (“реконструйованому” – це значить, що текст був складений за опосередкованими відомостями про перехід тих чи інших земель, що раніше підпорядковувалися Золотій Орді, в цілковите володіння Литви) все ж з’явилася назва міста Хачибеєва, і це важливо.
Я вже висував припущення, що “ярлик” міг бути датований 1397 роком. Щоб якось наблизитися до цієї дати, або ж остаточно відкинути її, проведемо невелике дослідження. Що ми знаємо про хана Тохтамиша? Ну, насамперед те, що 24 серпня 1382 року він обложив Москву, столицю Московії, а вже 26 серпня цього ж року гарнізон Москви здався на ласку ворога. Ось тільки ласки не було. Всі захисники та значна частина населення були татарами знищені, а сама Москва розграбована та спалена. До речі, на початку дев’яностих років минулого століття, коли в Одесі вирішувалося питання про спорудження пам’ятника Катерині ІІ, сталася цікава пригода. До мене, тоді голови Одеської організації Спілки письменників, приїхала група письменників і політологів із Москви. До появи в моєму кабінеті вони вже встигли зв’язатися з кількома російськомовними письменниками Одеси, підбурюючи їх до розколу одеської організації на російську й українську частини, а також домагалися підтримки відновлення пам’ятника російській імператриці та створення Новоросійської республіки на зразок Придністров’я. На моє розлоге пояснення з приводу того, що є історичні перепони до встановлення такого пам’ятника імператриці, за чиєю вказівкою було знищене віковічне українське козацтво, ціла козацька республіка, москвичі заявили, що запорізьке козацтво лише заважало визнанню того факту, що... українці – тільки етнічна група великого російського народу, а українська мова – лише один із діалектів російської мови. Розуміючи, що за такої імперської позиції розмова не має сенсу, я їм виразно заявив: повертайтеся до Москви і передайте тим, хто вас сюди послав, що в Одесі пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ, яка знищила козацтво, з’явиться не раніше, ніж у центрі Москви з’явиться пам’ятник ханові Тохтамишу. І треба було побачити їхню реакцію…
ДАТИ народження Тохтамиша не встановлено. Відомо тільки, що він був старшим сином хана Джучі. Якийсь час він був заяїцьким (тобто зауральським; Яїк – старовинна назва річки Урал) ханом, а після Куликовської битви за допомоги Тамерлана запанував на золотоординському престолі. Проте союз цих двох войовників тривав недовго. Тамерлан відчув в особі Тохтамиша свого суперника, і 1395 року, зазнавши поразки, Тохтамиш із рештками свого війська та возів мусив тікати до Наддніпрянщини, на територію України, щоб знайти притулок під крилом Литовського князівства.
Вимагаючи видачі Тохтамиша, війська Тамерлана напали на Україну і спустошили значну частину Наддніпрянщини. Але князь Вітовт не тільки не піддався натискові Тамерлана, але й, вірячи в кармну зорю Тохтамиша, уклав із ним договір, згідно з яким Тохтамиш за підтримки Вітовта повертає собі владу над усіма землями Золотої Орди, а Вітовт із допомогою Орди створює Велику Литву від Балтійського моря до Чорного, підкорюючи собі при цьому Московське князівство. “Ярлик Тохтамиша”, як і декілька інших ярликів та посилань, якраз і свідчить, що таку угоду справді було підписано.
Готуючись до великої та тривалої війни з Золотою Ордою, Вітовт вдається навесні 1397 року до удару на випередження: здійснюючи досить успішні походи спочатку на Дон, а потім, восени того ж року, проти Кримського улусу. Саме в цей час, зміцнюючи свою присутність у південноукраїнських степах, Вітовт (до складу армії якого входив великий корпус українських воїнів) будує кам’яну фортецю св. Івана (Тавань) у пониззі Дніпра. Очевидно, саме тоді він створив і фортецю (форт) у районі теперішньої Одеси, яка мала прикривати королівський морський порт.
ЦІКАВИЙ факт: щоб зменшити небезпеку відродження татарської влади в цих краях, Вітовт далекоглядно переселив значну частину кочівників до внутрішніх районів Київщини та Волині. Саме відтоді в історії України, Литви та Польщі з’явився термін “литовські татари”, представники яких протягом багатьох століть служили у військах українських та інших князів, а також входили до складу українського козацтва.
Фінал цього великого протистояння двох – Литовської й Золотоординської – імперій настав наприкінці липня 1399 року, коли їхні армії зійшлися на берегах української річки Ворскли. У складі армії Вітовта були війська київського князя Івана Борисовича, а також іще близько п’ятдесяти українських, московських, білоруських та інших князів. Сюди ж належав корпус татар Тохтамиша, загін на 400 мечів із Польщі та сотня хрестоносців. При цьому вражає мізерна допомога, подана Вітовту Польщею та рицарським орденом.
Битва почалася тільки 12 серпня, коли хан Тимур-Кутлук, ставленик Тамерлана, одержав на зміцнення багатотисячне військо мурзи Едигея. На першому етапі Вітовт почав тіснити армію хана, проте талановитий полководець Едигей вдався до успішного маневру, зайшов у тил його армії, розбив загони Тохтамиша й захопив табір Вітовта.
Звісно, сам Вітовт на чолі своєї добірної дружини врятувався втечею, але його військо зазнало нищівної поразки. Не вдовольнившись цим, Тимур-Кутлук і Едигей почали грабувати й плюндрувати Київську та Волинську землі. “И царь Темер-Тиклуи тогда прииде к Киеву, – оповідав про ці події автор білорусько-литовського літопису (ПСРЛ, том 35, М., 1980, ст. 73) – и взя из города окуп 3000 рублев литовських, и силу свою всю распусти по Литовськой земли, и воевали… до Великаго Луцка”.
Відомо, що саме ця поразка примусила князя Вітовта відмовитися від амбіційних планів створення Великої Литви у відриві від Польського королівства. Але, як ми вже знаємо, з цією поразкою зоря Тохтамиша не закотилася, він усе-таки став ханом; мало того, мурза Едигей служив у нього темником, тобто полководцем і володарем області, але… саме від руки цього невірного темника 1407 року Тохтамиш загинув. За іншою версією, його вбив 1406 року сибірський хан Шадибек.
ОБСЯГ статті не дозволяє поглибленіше аналізувати ситуацію, що склалася на той час у зв’язку з появою “Ярлика Тохтамиша”, скажу тільки, що на запитання: “Чому Вітовт так уперто підтримував принца Тохтамиша, не погоджуючись видавати його Золотій Орді?” відповідь вкрай проста: бо Вітовт знав, що ярлик на володіння українсько-білоруськими та іншими землями він може одержати тільки з рук хана Тохтамиша. Тож це була ставка на особу, в битві за яку Вітовт хоча й зазнав прикрості поразки, але все ж зрештою домігся своєї мети. А про те, що Тохтамиш подеколи розщедрювався на такі “ярлики”, свідчить той факт, що московитський князь Василь ІІІ купив у нього – саме купив – такий “ярлик” на право князювання в Нижньогородському князівстві.
І, нарешті, висновки. Так, досліджуючи цю ситуацію, я дійшов висновку, що “Ярлик Тохтамиша” міг з’явитися (і я певен, що саме тоді він і з’явився) 1397 року. Проте ця дата документально ані самим оригіналом (якого не знайдено), ані його копіями не засвідчена. Як не підтверджено її і в згадці про ярлик, що вийшов із уст кримського хана Менглі-Гірея значно пізніше – 1506 року. Тому, виходячи з загальновживаних, зокрема і ЮНЕСКО, норм, визначати дату заснування Качибеєва-Одеси за “Ярликом Тохтамиша” я не можу. Залишається засвідчений літописом та “Історією Польщі” Яна Длугоша 1415 рік. Що ж до “Ярлика Тохтамиша”, що з’явився значно раніше, то це побічне свідчення того, що такий порт і таке місто справді існували вже наприкінці XIV століття.
