Нещодавно виповнилося 90 років Віктору Семеновичу Фельдману – бібліофілу, краєзнавцю, бібліографу. Багато років Віктор Семенович працював у науковій бібліотеці Одеського національного університету імені Мечникова. І зараз до нього, його дружини й колеги Ольги Юдівни Ноткіної звертаються по історичні, краєзнавчі, бібліографічні довідки не тільки мешканці нашого міста. В їхній гостинній квартирі у Воронцовському провулку – тривалі захоплюючі розмови за чашкою чаю: про людей, книги, сьогодення і минуле, про одеську старовину. Віктор Семенович згадує й розповідає...
«ПРИЙШОВ ДО БЛАГОСЛОВЕННОГО МІСТА»
Я одесит у четвертому чи п'ятому поколінні. В обласному архіві, у списках майстрів ковальського цеху міста Одеси за 1832 рік, один із університетських істориків знайшов ім'я Шимона Фельдмана – коваля юдейського віросповідання. Очевидно, це наш предок. Вони всі були ковалями... Моя бабуся, яка була набагато молодшою за діда (його я погано пам'ятаю), іноді вважала свій шлюб із ним “моветоном”. Вона, сміючись, говорила: “Ці босоногі Фельдмани”. Це тому, що, за легендою, перший Фельдман прийшов до Одеси босоніж... Вийшов із Ольєвська (місто на кордоні України з Білоруссю) – у постолах, чоботи на мотузочці за спиною. Звичайно, ні про яких коней та візників не могло бути й мови. Коли він наближався до Одеси, постоли розвалилися. Був кінець березня, і далі він пішов босоніж. Прийшов до благословенного міста Одеси. Тут можна було завжди знайти роботу. Причому народ був своєрідний: один втік від поміщика, другий – від військової служби, у третього були якісь грішки. Наскільки я розумію, якийсь грішок був і в прадіда...
Коли мій батько захопився революцією, став соціал-демократом, дід, зі слів бабусі, говорив: “У нього такі гарні руки, навіщо він вліз у цю революцію?”. І врешті... Були незаконні збори соціал-демократів на Картамишевській вулиці, вчинили збройний опір поліції. Оскільки загинув поліцейський, учасникам цієї операції загрожувала шибениця. Батька судили, але адвокати довели, що поліцейський був вбитий не тими, хто чинив опір, а кулею із поліцейського нагана. Під час перестрілки влучили в “свого” і тому батько відбувся порівняно невеликим строком – декількома роками в'язниці та засланням до Вологодської губернії. Мати для того, щоб поїхати з ним, мала офіційно укласти шлюб. На її прохання губернатору було дозволено провести одруження в одеській в'язниці за єврейським обрядом, із запрошенням рабина, – що й було зроблено восени 1912 року.
Мати піддавалася іспитам медичної іспитової комісії при Новоросійському університеті. 29 січня 1913 року була удостоєна ступеня лікаря. Поїхала за чоловіком і почала працювати лікаркою у Вологодській губернії. У зв'язку із 300-річчям Дому Романових була амністія, батька звільнили й у березні 1914 року він із дружиною повернувся до Одеси. Працював оптиком-механіком, помер у 1922 році у віці 37 років. Мати все життя пропрацювала дільничною лікаркою на Молдаванці. Я пам'ятаю, із яким захватом вона одного разу, прийшовши додому, сказала: “З'явилася вакцина проти дифтериту!”. Потім вона казала, що одразу вдвічі зменшилася смертність серед дітей на Молдаванці. “Апаратура” в неї яка була – дерев'яна трубка для прослуховування, ложечка металева для огляду горла дитини. І секундомір – вона за пульсом визначала навіть температуру й тиск. Померла мати 1963 року у віці 79 років.
«ЖИЛИ ДУЖЕ ДРУЖНО»
Я народився і прожив до самої війни у дуже цікавому будинку – по-моєму, це самий єврейський центр – на вулиці Базарній ріг Трикутного провулка. Будинок єврейського похоронного братства, колишній будинок Черепенникова. Справа в тому, що коли організується єврейська громада, неодмінно створюються два заклади: синагога, яка заміняла все, що завгодно, і похоронне братство. Бідних ховали безкоштовно. З багатих офіційно не брали грошей, але вони мали внести певну суму. І я пам'ятаю, у дворі говорили, що якась сім’я дала занадто мало, і керівник цього похоронного братства погрожував, що закриє ворота й не пустить похоронну процесію на цвинтар.
...Будинок був двоповерховий – як і більшість будинків такого типу, перебудований з магазина. Елеваторів тоді не було, зерно зберігали в складах, які називалися магазинами. У дворі були стайні – карети, коні. Мешкали в нас фахівець з написання написів древньоєврейською і російською мовами на мармурових табличках, трунар. І поруч вантажники портові. Своєрідна була публіка. Я запам'ятав, – коли запрошували одного вантажника випити горілки, він сказав: “Я не піду, я не їм свій хліб з чужого горя”.
Двір був інтернаціональним. Мій товариш Павло Гаук – із сім’ї німців-колоністів. Жора, не пам'ятаю його прізвище, – грек, три покоління родини мешкали в Одесі. Їх потім вислали на історичну батьківщину. Мовне виховання я одержав у дворі, тому говорив російською мовою. Цікава така подробиця. Я знав, що є дві мови: жаргон, тобто те, що тепер називається “ідиш”, і давньоєврейська, якою читали молитви. І тільки у 30-ті роки, коли внаслідок колективізації, розпаду містечок сюди ринули їх колишні мешканці, я почув слово “ідиш”. Слово “жаргон” замінили словом “ідиш”.
Жили дуже дружно. Влітку, коли було спекотно, могли постелити й спати в дворі. Десь до 1927 року в одному з приміщень у будинку була невелика синагога, потім її закрили і зробили двірський клуб. Старий одеський двір мав низку комунальних переваг. У кожному дворі неодмінно була пральня – кімната з плитою, в яку були умуровані два казани, щоб виварювати білизну. У більшості дворів ці пральні збереглися навіть до війни. Потім поступово їх перетворили на сараї, гаражі, житлові приміщення тощо.
У нашому дворі захоплювалися футболом. Термінологія була старою, англійською: голкіпер, форвард, хавбек... У карти діти не грали, це я добре пам'ятаю. Була мрія потрапити в кіно. Німі картини дивилися всі, причому вони були переважно іноземними з Дугласом Фербенксом, Мері Пікфорд. З появою звукового кіно кожен фільм обговорювався в дворі – і дітьми, й дорослими. Досить часто були бійки із сусідніми дворами. Грали в “кремешки”, у жмурки, в “сало”. Я не знаю, чому нас усіх тягло на горища й на дахи – це обов'язково. Багато часу приділяли лову бичків на Ланжероні.
Я ще пам'ятаю перші піонерські організації. Вони були спочатку скаутськими. В нас у дворі жив один хлопець – скаут-майстер. Ось тут, на розі Воронцовьского провулка, і навпроти, у підвалі, були піонерські клуби. Я пам'ятаю гасло “Скаут – ворог піонерів!”. Але для того, щоб організувати піонерські табори, запрошували скаутів-майстрів, які залишилися в Одесі (вони частіше за все працювали викладачами гімнастики). І вся піонерська атрибутика – табори, намети, привітання – була взята у скаутів.
У різних дворах була різна психологія. Наприклад, були двори, де з ранку до вечора чулися звуки скрипки й піаніно. Це там, де батьки були впевнені, що все життя полягає у тому, щоб потрапити до школи пана Столярського. У нас в дворі було по-іншому. Мріяли про мортехнікум (нинішня середня морехідка), електротехнікум. Тих, хто займався музикою, ми зневажали – вони не грали у футбол і не билися в дворі. Їх нескінченно мучили. У нашому дворі багато хто навчався в середній морехідці, технікумах. Вони потім майже всі загинули у перші роки війни...
«МЕНІ ПОЩАСТИЛО»
Мої мрії теж були із технічним нахилом – я мріяв про радіотехнікум. Потім це відпало з цілої низки причин.
Закінчив історичний факультет педіну. Був такий викладач – Фортунат Вікторович Камінський... Не знаю чому, я, хлопчисько, припав йому до душі, і ми часто розмовляли. Він відкрив мені кілька істин, якими я потім користувався, працюючи бібліографом. Історія – це те, що було, а не те, що хочеться мені, моєму начальнику або керівництву мого начальства. Було підле, шляхетне – всіляке, але це було. Історія, яку нам викладають, ділиться на дві частини. На пропагандистський міф типу “ми найкращі... розумні... хоробрі” тощо. Це багатьом подобається і всім зрозуміло. І факти, які далеко не всім зрозумілі, бо потребують гарної підготовки, і дуже багатьом не подобаються. Але це і є історія. Крім того, є щось типу “історичної тканини”...
Ось цей викладач мені багато чого пояснив. Я почав займатися самостійно, – бо, починаючи із 1938 року це вже була не історія, а суцільна пропаганда. Я це розумів – і багато чого вже розумів. Але у товариша Сталіна ще вірив як у Бога. Сталін перестав для мене бути Сталіним дуже пізно, вже після його смерті.
...Мені дуже пощастило, – коли я потрапив до бібліотеки після війни (а я був демобілізований у 1942 році за станом зору), мене послали на роботу в книжкові фонди. Тоді вперше вирішили провести їхню цілковиту інвентаризацію. Відав інвентаризацією Андрій Костянтинович Папаспіракі – винятково знаюча, цікава людина. Я вперше побачив Воронцовську бібліотеку – ці шафи, ці книги, які збирали три покоління... І був вражений... І зрозумів, як мало знаю...
Інвентаризацію проводили жінки. Андрій Костянтинович був літньою людиною, і я виявився основною фізичною силою. Шафи були п’ятиметрові, драбини – величезні. Потрібно було лізти – діставати книги з верхніх полиць. Таким чином я перетримав у руках всі книги – і прийшов у захват. Тому, коли в мене з'явилася найменша можливість написати про Воронцовський фонд, я написав – вперше після війни зробив докладний опис Воронцовського фонду. А звернув на нього увагу в 1927 році історик професор Вайнштейн.
...Бібліотека як збереглася? Коли почалася окупація, Тамара Захарівна Ходжаш, Андрій Костянтинович Папаспіракі й Олександра Миколаївна Тюнєєва, рятуючи бібліотеку, знесли каталог Воронцовського фонду до вузького проходу в підвал, завалили всяким мотлохом, вікна закрили ставнями із гачками й ще додали туди дошки, щоб вибухова хвиля не вибила скло. І фактично Воронцовський фонд провів всю окупацію в підпіллі. Там ще були фонди – Строгановський, Григоровича та інші.
...Після війни було запроваджено дуже вдалу систему. Усім, хто вступив до університету, незалежно від факультету, влаштовували екскурсію по бібліотеці. Я їх водив, показував, знайомив із книгами, і ці екскурсії запам'яталися дуже багатьом людям.
