Турботи, а подекуди й пристрасті, викликані реалізацією проекту за назвою “Майдан-2”, потроху вщухають. Хтось говорив про “вторинні заходи” з ностальгією, хтось із оптимізмом, ще хтось – із неприховуваним сарказмом. Головний висновок, який можна зробити з подій, – 22 листопада об’єднати помаранчеву команду не вдалося.
Сиквел у кінематографі традиційно слабкіший за “першу серію”, а згідно з традицією історія повторюється як фарс. Шоу, присвячене Помаранчевій революції, вийшло класне. “Маленькі українці” послухали політичних лідерів, випили пива, перейнялися спогадами. Що ж до самих політичних лідерів, то, по суті, перетворивши “річницю Майдану” на елемент передвиборної парламентської кампанії, вони самі собі підклали свиню – броунівський рух у таборі переможців приховати попри все старання не вдалося.
Уникнути дискомфорту та суто по-японськи “зберегти лице”, зрештою, умудрився лише один вітчизняний діяч, що представляє політичну лігу країни, – Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Спікер, як і минулого року, гаразд поміркувавши, завважив, що в них своє весілля, а в нього своє. Одержавши напередодні річниці сатисфакцію від польського миротворця Александра Квасьнєвського, миротворець український стратегії своєї поведінки не змінював, залишившись цього разу не тільки “над сутичкою”, але й “над святом”.
Президент Польщі, нагадаємо, окремо відзначив роль і місце Литвина та парламенту в листопадово-грудневих подіях минулого року. “Були моменти, що турбували дуже, і я радію, що завдяки відповідальності та посередникам цього пощастило уникнути”, – сказав Квасьнєвський. Він щиро порадів, щоб бодай одному впливовому політикові вдалося не говорити про штурми, танки та барикади, а тихо-мирно врегулювати ситуацію за переговорним столом і “конституційно вийти з кризи”.
Тоді Литвин мало не вперше публічно продемонстрував свої здібності самостійного політика. Через рік спікер показав, що відступати від наміченого курсу він наміру не має. Його відсутність на Майдані-2 22 листопада стала тільки ще одним підтвердженням ретельно плеканого Володимиром Михайловичем іміджу третейського судді. Появу Литвина на святкуванні одні б розцінили як втягування до свого табору сильного гравця, другими – як бажання спікера приєднатися до чужого бенкету духа. А вже зробити на цій темі потужну антилитвинівську хвилю і провладним, і опозиційним виборним штабам та підконтрольним медіа було б дуже до речі. Впіймати себе в таку примітивну пастку досвідчений Литвин не дозволив і, залишаючись “при своїх”, здобув “прикуп” у вигляді статусу об’єднавця, який не грає на чужих клітинках і за чужими правилами.
До речі, про правила. Якщо одна сторона користується традиційним принципом сільських команд і української опозиції, який умовно можна назвати “бий, тікай”, то другою командою встановлено інші правила. Про Майдан у ролі “кийка” чудово висловився 22 листопада один із “польових командирів” Володимир Філенко, який сказав: “Ми піднялися до рівня Майдану, бо це рівень нашої свідомості. І будемо збиратися тут, якщо в нас будут проблеми...”. Литвин, як прибічник роботи скальпелем, а іноді й пінцетом, у товаристві експлуататорів дрина мав би вигляд інородного тіла.
Тому зараз, віддавши належне подіям, які з часом почали йменуватися Помаранчевою революцією, Глава найвищого законодавчого органу аналізує можливе майбутнє. В інтерв’ю російській газеті “Новые известия” Володимир Литвин зробив такий не надто оптимістичний прогноз: “У найближчому майбутньому на Україну чекає провал внутрішньої політики. Насамперед у соціально-економічній сфері. Бо буде відвернено увагу влади від її безпосередніх обов’язків. Я гадаю, що весь Кабінет Міністрів буде мобілізовано на вибори. Як, втім, і парламент, голів обласних адміністрацій. Керівники рангом нижчі братимуть участь у штурмі крісел у місцевих органах влади. Економікою просто нікому буде займатися. І зневіра людей зросте.”.
В тому ж інтерв’ю, відповідаючи на запитання “Кому з українських політиків ви вірите?”, Литвин спочатку наївно вдався до щирості, сказавши: “Я всім вірю. Кожен політик має якості, потрібні країні”, але потім розшифрував свою думку: “Головне – об’єднати людей, створити оркестр. Для цього потрібен диригент”. Натяк владним українським елітам аж запрозорий. Спікер уже вбирався в білу тогу миротворця, примірював краватку рефері на боксерському рингу. Тепер настала черга диригентської палички? Мабуть, так воно й буде, адже постукувати по пюпітру, вірніше, по парламентській трибуні, й остуджувати гарячі голови, які фальшивлять, Литвин навчився, і в такому процесі дасть фори будь-кому з вітчизняних політичних гравців.
