В українській політиці майже будь-яке визначення необхідно використовувати з доповненням «умовно» – «умовно» праві та ліві, «умовно» стара і нова влада. Однак, схоже, що в державі помалу починає оформлятися сила, яка може обійтися і без такого малоприємного рудименту.
Упродовж півтора десятка років незалежності на звання третьої політичної сили претендувало багато народу. Можна згадати хоча б такі колись популярні прізвища як Володимир Гриньов, Володимир Лановий або Євген Марчук. Зі смутком констатуємо, що всі процеси щодо досягнення статусу «самостійний і незаангажований» зазнавали фіаско. Причина зазвичай була чисто декабристською – політики і очолювані ними сили були «занадто далекими від народу». Зараз же ситуація, здається, змінилася. Принаймні, у це хочеться вірити.
Відповідно до результатів соціологічного опитування, проведеного Всеукраїнською соціологічною службою з 1 по 19 листопада поточного року в 16 регіонах України, безумовним лідером серед політичних сил, які українські громадяни не пов'язують з минулою і нинішньою владою, є Народний блок Володимира Литвина.
За словами генерального директора Всеукраїнської соціологічної служби Миколи Михальченка, думку про те, що тією самою давно очікуваною «третьою силою» є очолюване спікером Верховної Ради Володимиром Литвином об'єднання, що у народі вже охрестили Блоком «МИ», висловили 15,9% опитаних. На другому місці в цьому рейтингу партія «Третя сила» Василя Гаврилюка (9,2%), на третьому – Блок Юлії Тимошенко (8,7%) і партія "Пора" Владислава Каськіва (8,2%).
Осібно стоїть в даному контексті констатація Миколою Михальченка того факту, що Соціалістична партія, яка досить довго претендувала на звання «третьої сили» залишається і зараз лише претендентом.
Крім того, відповідно до результатів соцопитування, серед українських політиків “третьою силою” в Україні виступає лідер Народного блоку, спікер парламенту Володимир Литвин (18,6% респондентів), лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко (10,7%), Василь Гаврилюк (10,0%), екс-держсекретар Олександр Зінченко (6,8%), лідер Прогресивної соціалістичної партії Наталя Вітренко (5,8%), лідер Партії промисловців і підприємців Анатолій Кінах (1,6%) і герой «конституційної ночі» 1996 року Михайло Сирота (1,5%).
Успішний результат Голови Верховної Ради був цілком передбачуваний. Окресливши одним з головних правил своєї політичної стратегії термін «послідовність», Литвин послідовно (вибачте за вимушений каламбур) дотримувався саме нейтральної, але не відстороненої, форми поведінки на українському, що часто біснується, політикумі. Реально з'явившись у великій публічній політиці 2002 року, умудрився тримати в шорах вищий законодавчий орган, який все поривався перетворитися то в новгородське віче, то в козацьку «чорну раду» з усіма наслідками, що випливають – тобто, побиттям фізіономій опонентів і криками «Люб» або «Ганьба».
Під час торішніх хвилювань Литвин не приєднався ані до жодної зі сторін, а цілком успішно згладив ситуацію за столом переговорів. Непоява Володимира Михайловича на Майдані-2 22 листопада поточного року стала ще одним фактором тієї самої литвинівської «послідовності». Між двома Майданами спікеру вдавалося хоча і з труднощами, але все-таки змушувати працювати парламент, який після президентських виборів став більш розколотим, ніж Україна в торішніх агітаційних роликах.
Втім, говорити про те, що «третя сила» остаточно сформувалася, ще рано. Народний Блок Литвина справді «застовбив» за собою такий статус, але претендувати на звання «самостійних і незаангажованих» будуть згадані вище політики і партії. Чи вдасться Литвину і компанії утриматися на завойованому плацдармі і переконати громадян країни, що новий напрям, «позитивно консервативний» і який не грає в політичні бирюльки – це саме те, що потрібно країні, покажуть парламентські вибори.
