«... – ШАНОВНИЙ ТЕАТРЕ, А СКІЛЬКИ ВАМ РОКІВ?!»

ТОЧКА ВІДЛІКУ ТА МОМЕНТ ІСТИНИ

Приховувати свій справжній вік властиво ексцентричним дамам, які пристрасно бажають здаватися молодшими, або підліткам, які дуже хочуть видаватися старшими та соліднішими. І в тому, і в іншому разі прагнення приховати справжню дату свого народження добровільне і загалом поясненне. Але трапляються й абсолютно унікальні випадки, коли справжня дата народження підмінюється іншою не через чиєсь суб’єктивне бажання, а через об’єктивні історичні обставини. Такий випадок вікової метаморфози був і в нас, в Одесі. Причому сталося це не з людиною, а з театром.

“Одеський державний російський драматичний театр імені А. Іванова. Заснований 1926 року” – протягом понад 70 років цей напис був на всіх афішах театру. Його неодноразово читали теперішнє покоління одеситів, покоління наших батьків, дідів... Його застали наші прадідусі та прабабусі. Щоправда, багато які представники цього покоління, чиї дитинство та юність припали на кінець ХІХ – початок ХХ століття, читаючи цей напис, здивовано знизували плечима або ховали іронічну посмішку. Вони-то добре знали, що російський театр в Одесі існує не з 1926 року, і що він аж ніяк не “народжений революцією”. Багато хто з них не раз бував глядачем цього театру ще в ті часи, коли над його під’їздом яскраво світився герб із двоголовим орлом, а багато які вистави починалися з виконання гімну “Боже, царя храни”. Але знали вони й інше – про ті часи краще не згадувати, аби не опинитися в підвалах губчека зі звинуваченням у контрреволюції.

А згадувати було що! Бо російський театр був одним із визначних місць дореволюційної Одеси. Кожен одеський візник при словах “До російського театру!” безпомилково направляв своїх коней на ріг Грецької вулиці та Колодязного провулка. Наприкінці ХІХ століття будинок Одеського російського театру, розташований у самому центрі, за три хвилини ходу від Дерибасівської, був найкращим театральним майданчиком міста, що відповідав усім стандартам того часу.

Своєю появою на світ будинок винен солідному одеському купцеві та шанувальникові красних мистецтв Олександрові Семеновичу Великанову. Будівництво було здійснене його коштом. До речі, архітектурний проект театрального будинку розробив його син Віктор Великанов. Урочисте відкриття “Театру Великанова” (саме так, за іменем свого власника, спочатку називався цей театр) відбулося восени 1874 року. Ось що писала про цю подію одна з одеських газет того часу.

“Нарешті Одеса має пристойний театральний будинок. Минулої суботи, 23-го цього листопада, згідно з обіцянкою, російська драматична трупа грала вперше в новооздобленому театрі пана Великанова.

Відкриття театру відбулося з деякою врочистістю: над під’їздом театру світилися газові вензелі Їх Імператорських величностей; у проміжку між вензелями була корона, що також світилася газом... На початку вистави артистами трупи та хором при трьох оркестрах було виконано народний гімн “Боже, царя храни”, на бажання публіки гімн було повторено. Потім публіка забажала виказати вдячність панові Великанову за влаштування театру: одностайне “браво” тривало довго...

Публіка, слід гадати, залишиться вдячною панові Великанову за будування такого театру в центрі міста...”.

Історія “Театру Великанова” почалася яскраво, але тривала зовсім недовго. Менше ніж за рік фінансові справи купця пішли кепсько, і, щоб поправити їх, Великанов змушений був поступитися своїм театром новому власникові – заможному одеському панові Ф. Рафаїловичу. Рафаїлович не наслідував попереднього господаря, і не називав театр власним іменем. Він зареєстрував своє надбання за новою назвою – “Російський театр”. Таким чином, 1875 року на всіх картах-схемах Одеси та в путівниках по місту з’явився новий пункт: “Російський театр, розташований у будинку Рафаїловича по вулиці Грецькій, ріг Колодязного провулка”. На підставі всього цього саме 1875 рік цілком правдиво належить вважати роком появи Російського театру в Одесі.

Слід зазначити, що дореволюційний театр за способом свого існування відрізнявся від післяреволюційного. В ті часи театр не мав постійної трупи та постійного репертуару, і великою мірою слугував за гастрольний майданчик для російських драматичних і оперних труп із Москви, Санкт-Петербурга та інших міст Російської імперії, а також для труп корифеїв українського театру та зірок драматичного театру з усього світу. Серед всесвітньо відомих акторів, що сяяли на сцені Одеського російського театру, були Сара Бернар, Елеонора Дузе, Ернст Поссарт, Людвіг Барнай, Бенуа Коклен-старший, Жан Муне-Сюллі, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Володимир Давидов та багато інших.

Одеський російський театр завжди жив яскравим, повним... і непростим життям. За свою історію він декілька разів горів, часто вдосконалювався й оновлювався. Якийсь час, на початку ХХ століття, в залі навіть був влаштований скейтинг-ринг. Але все-таки більшу частину своєї понад сторічної історії цей будинок слугував для театральних вистав.

В роки революції мешканцям Одеси було не до театру – драм і трагедій було досить і в житті. Не випадково ті дні історії нашого міста великий російський письменник Іван Бунін назвав “Окаянними днями”.

Але відгриміли залпи революції, відгомоніли бої громадянської війни, і Одеса стала повертатися до нормального життя. У перші роки радянської влади в місті працювало багато професійних і самодіяльних драматичних труп. Потім під економічним і адміністративним тиском влади багато театрів було закрито. Якісь реорганізувалися, бралися під матеріальну опіку й ідеологічний контроль. Так було взято під крило нової радянської держави одеський театр “Массодрам” (Мастерская социалистической драматургии). На його базі у жовтні 1926 року виставою “Эуген Несчастный” за п’єсою Е. Толлера відкрився Одеський російський драматичний театр нового, радянського зразка.

Влітку 1927 року театр став державним. Серед заходів щодо увічнення пам’яті померлого в червні того ж року голови Одеського губвиконкому Андрія Васильовича Іванова театрові було дано його ім’я, а офіційною, встановленою звище датою народження став 1926 рік. Реальна ж точка відліку історії Одеського російського театру – 1875 рік – протягом багатьох років стиралася з пам’яті одеситів.

Уся дореволюційна історія театру була просто перекреслена, бо згадувати про “прокляте минуле” та “тяжку спадщину царських часів” було не заведено, та й просто небезпечно. Інерція цього явища тривала навіть після розвалу Радянського Союзу.

Минулим можна пишатися або соромитися його, минуле можна замовчувати або пропагувати – але його не можна змінити. Об’єктивним фактом історії, зафіксованим у сучасних документах, що посьогодні зберігаються в архівах, є постання в Одесі Російського театру в 1875 році. Речовими доказами багатого творчого життя театру є афіші та газетні вирізки кінця ХІХ – початку ХХ століття. Але жодною мірою не применшуючи значення післяреволюційної, вельми славетної біографії театру, втім, слід визнати, що історія Російського театру імені А. Іванова – це лише частина загальної історії Російського театру. І сьогодні настав час поставити всі підсумкові точки – зокрема й головну – точку відліку історії Російського театру в Одесі. Театрові імені Іванова цього року справді виповнюється 79 років, але Російському театрові в Одесі цього року – 130!

Театр – не кокетлива жінка, і йому ні до чого приховувати свого істинного віку. І колектив Одеського російського театру може цілком правдиво приймати сьогодні вітання зі 130-річчям! До цих вітань охоче долучається й наша газета!

Юрій ВОЛЧАНСЬКИЙ

P.S. При готуванні цієї статті було використано документи, ілюстрації й матеріали з історії Одеського російського театру, зібрані та систематизовані Юнією САГІНОЮ. Автор висловлює їй щиру вдячність за виконану роботу.

ТРИ – ЗІ СТА ТРИДЦЯТИ

Для Олександра Євгеновича Копайгори посада директора Одеського російського театру стала закономірним продовженням творчої кар'єри. Він йшов до неї послідовно, хоча, не тільки в дитинстві не мріяв про театр, але навіть у юності не помишляв про це. Отже, як же стають директором театру?..

– Я народився на Степовій – у центрі Молдаванки. Район дуже складний – багато моїх друзів відсиділи у в'язниці, померли від алкоголізму. І все ж таки це дивовижний період, дитинство і молодість пригадуються із трепетом – у нас все попереду... Люблю свій двір і завжди, проходячи повз нього, заходжу. Двір старіє, старіє, – а раніше здавався найгарнішим, найкращим. Все менше й менше знайомих. Ті, хто впізнають мене, радіють, що в їхньому дворі народилася людина, яка вибилася в люди. Я один із небагатьох, хто вступив до інституту – в наргосп. Тоді це було модно, конкурс – вісім чоловік на місце. На третьому курсі знайомий запропонував мені спробувати себе в команді КВК. Ми стали чемпіонами країни 1972 року...

Потім була робота в проектному інституті, де я організував художню самодіяльність, вів концерти і вечори. Став секретарем комітету комсомолу інституту, пізніше перейшов до обкому комсомолу – інструктором сектору культури відділу пропаганди. У той період ми реанімували клуб творчої молоді. Валерій Барда-Скляренко, я, секретарі комітетів комсомолу театрів, голови молодіжних секцій творчих спілок – це було ядро. Збиралися при Будинку актора. Які були капусники на злобу дня! У кожного театру – свій номер. Потрапити на них було нереально.

В обкомі помітили мої організаторські здібності, й Валентин Петрович Семенов – директор оперного театру, запросив мене на посаду заступника. Там я навчився багатьом премудрощам театрального мистецтва. Коли були тримісячні гастролі одеської опери по США і Канаді й Валентин Петрович Семенов поїхав, театр він полишив на мене. Ось коли я пройшов школу директора! Найскладнішим було знайти довіру артистів, контакт із ними, – щоб вони вірили в тебе, а ти вірив у них.

...Через чотири роки мені запропонували очолити Український театр, який переживав тоді нелегкий період. Я не уявляв, як піду до театру складного, проблемного... Але згодився й абсолютно не шкодую про це. Я йому вдячний. Він перевернув моє життя. Перша особа у творчому колективі! Коли визначаєш репертуарну політику, життя театру, гастролі, – а ми об'їздили пів-СРСР. Оперний театр – це початок, основну майстерність як керівника творчого колективу мені дав український.

Цьому театру віддано 9 років. Потім я працював завідувачем відділу культури профспілок, брав участь в організації міських свят. На якийсь час «пішов до бізнесу»... Три роки тому, після смерті Віктора Михайловича Митника, став директором російського театру.

– Наскільки пам'ятається, ще тривав ремонт. Тобто, знову період був нелегким...

– За час ремонту від театру «відійшов» глядач... Не було нових спектаклів – і в місті забули, що є такий театр. Треба було щось придумати, і ми придумали із Ігорем Покровським «Російські вечори» – зустрічі з Євгенієм Євтушенком, Андрієм Вознесенським, Віталієм Вульфом, Михайлом Козаковим... І люди пішли. А потім почали ходити й на спектаклі.

А далі була велика робота – кілька спектаклів на рік випускали. Найскладніший спектакль зробили минулого року – «Пеппі?!». Це була проба для всіх – для технічних цехів, акторів. Треба було переступити через себе. Переступили, у нас вийшло. А опір був величезний. Але коли його переборювали, всі дякували мені, тому що самі одержували задоволення. І складним спектаклем був «Вій». Це ще один крок для всього колективу.

– Що для Вас найголовніше в роботі?

– Як і колись, – контакт із акторами, із усіма службами. Головне, щоб актори вірили в тебе. Якщо вони відчувають, що ти заради театру можеш пожертвувати чимось, вони самі готові пожертвувати й із задоволенням працюють по дві зміни. Для актора головне – творчість, робота. І при цьому він одержує копійки.

– Порівняння колишнього становища акторів із нинішнім не на користь останнього...

– Раніше актори чітко знали, що йдуть по сходинках – артист другої категорії, першої, вищої... Їхнім головним завданням було одержати роль. Вони билися за ролі, а не за зарплати. Їм вистачало грошей. Сьогодні, на жаль, не вистачає. Доводиться викручуватися, працювати паралельно – на телебаченні, на зйомках кліпів, озвучувати на радіо.

– Театр втрачає від цього?

– У цьому є певний плюс. Актори стають більш пізнаваними. Якщо продовжити порівняння... Тоді були гуртожитки, які вирішували житлове питання. Були квартири... Далі. Ми не можемо поїхати на гастролі, тому що це економічно невигідно. Обмінні гастролі – це політика. Якщо це треба владі, вона знаходить можливість. Дуже хочеться, щоб треба було, – для підтримки контактів між країнами. У нас був театр із Естонії, ми обіцяли гастролі у відповідь, але поки що не виходить...

– Що б Ви зробили для акторів, якби були... президентом?

– Актор, у моєму розумінні, – це людина інтелігентна, гарна внутрішньо і зовні, людина, яка несе добро, святе, тим, хто сидить у залі. І найперше, що б я зробив для цих людей, які несуть добро й святе, – справді підняв би заробітну плату до нормального стану, щоб вони працювали на театр, а не заради того, щоб поїсти і одягнутися. Друге. Має бути цільова програма – міська, обласна, щоб малася певна кількість житла для театрів. Це дозволило б запрошувати акторів – не тільки молодих, але й середнього віку, із Росії, Білорусії, Туркменістану... Третє. Актори мають відчувати впевненість у завтрашньому дні. Їх треба «вивести» до окремої категорії або дорівняти за пільгами до державних службовців. Тоді вони будуть працювати в ім'я театру, на театр і, найголовніше, на цю країну.

– Якщо держава не в змозі утримувати театри, можливо, нехай вони будуть приватними?

– Ні. Жоден приватний театр не витягне вартість оренди. Ми сьогодні не оплачуємо оренду. А в противному разі це ляже на плечі приватного театру. Ціни на квитки стануть фантастично високими, – для того, щоб витягувати оренду. І заробітну плату держава давати не буде, – а сьогодні вона покривається за рахунок обласного бюджету. Приватний театр може бути на основі антрепризи. Але я прихильник того, щоб театри були державними. Тоді з ними можна працювати за державною програмою, ставити перед ними державні завдання. Театри не повинні піти з-під крила держави. А держава може їх тримати, тільки допомагаючи.

– У цьому сезоні театр вже показав три прем'єри. Що чекає на глядачів у найближчому майбутньому?

– Наступного року мають бути грандіозні постановки. Олег Школьник буде ставити спектакль за мотивами роману Ромена Гарі «Танець Чінгіс-Хайма». Отримано дозвіл у Лідії Федосєєвої-Шукшиної на постановку спектаклю за романом Василя Шукшина «Я пришел дать вам волю». Ми зробили інсценізацію, Євген Лапейко пише музику, режисер-постановник – Георгій Ковтун. І знову треба буде переступити через себе...

Хочемо повернутися до того, що не поставили минулого року, – спектаклю «О чем умолчал дворецкий» Ортона. Це комедія положень, ставити буде Сергій Голомазов. Ми співпрацюємо із міськвно і спеціально робимо спектакль для молоді 14-16 років. І ще є плани... Рік буде складним, але творчо цікавим.

– Чи можна сказати, що в Одесі підтримуються традиції російського театру?

– Я завжди говорю на конференціях «Російський театр в Україні», що ми проводимо, що на сцені має бути російська мова. Чиста російська мова Чехова, літературна мова. Ми не маємо права в російському театрі говорити суржиком. 130 років у цьому театрі говорили російською мовою і, напевно, треба, щоб говорили ще 130 – і якнайбільше, як можна чистіше. І ще. Я вважаю, що сцена – це місце, де ніколи не мають звучати нецензурні слова. Ніколи! Хоча б у театрі зупинитися треба! Ось моє основне кредо стосовно сучасної драматургії.

– Як Ви оцінюєте те, що вдалося зробити?

– Підбиваючи підсумки трирічної роботи в театрі, я б сказав, що свої ідеї здійснив приблизно наполовину. Ставляться серйозні масштабні спектаклі. Створено режисерську колегію. Ми повернули глядача. До театру йдуть молоді люди, тому що хочуть знати, що таке «Анна Каренина», «Чайка», «Вишневый сад». Сьогодні є така потреба і її треба максимально задовольнити. Я дуже радий, що багато акторів відкрилися із несподіваного боку. У театрі склалася гарна творча атмосфера, взаємини в колективі. Всі працюють на результат.

Ірина ГОЛЯЄВА,

«Одеські вісті»

Історію створюють люди. Історію Російського театру в Одесі створювали такі видатні особистості, як Микола Милославський, Михайло Астангов, Абрам Рубін, Олексій Грипич, Микола Комісаров, Матвій Ляров, Микола Волков, Лія Бугова, Павло Михайлов, Володимир Бортко, Борис Зайденберг, Сергій Простяков, Євген Котов, Лідія Полякова, Леонід Маренников, Ігор Шелюгін і багато інших. Живою історією Російського театру в Одесі є нині живі і здорові й активно працюючі ветерани одеської сцени Андрій Гончар, Семен Крупник, Ірина Раєва, Людмила Сатосова, Віктор Піменов, Наталя Дубровська, Микола Величко, Валентина Прокоф'єва та інші. У єдиному ряду зі славною «старою гвардією» стоять і зовсім молоді актори. Сьогодні, у день святкування 130-річчя театру, ми хочемо розповісти про яскравих представників нового акторського покоління – Сергія ПОЛЯКОВА і Альону КОЛЕСНИЧЕНКО.

НЕ ОСТАННІЙ ГЕРОЙ

Назва цього творчого портрета народилася після перегляду нещодавньої прем'єри Російського театру – спектаклю «Останній герой». У цьому спектаклі Сергій Поляков грає не головну, хоча і дуже помітну роль. Іншими словами, тут Сергій – не «останній герой». Втім, про Сергія з повним правом можна сказати і те, що у своїй акторській професії він – далеко не з останніх! А оскільки на сьогоднішній день в театрі Сергій грає цілу низку яскравих ролей героїчного амплуа, епітет «не останній герой» дуже точно характеризує цього самобутнього молодого актора.

Сергій Поляков працює в Одеському російському театрі трохи більше року. У старих одеських театралів прізвище Поляков напевно викликає асоціації з видатною одеською акторкою, щирою улюбленицею публіки, яка багато років пропрацювала на сцені Російського театру і, на жаль, кілька років тому закінчила свій земний шлях – Лідією Поляковою. Не виключаю, що багато хто може подумати, що Сергій Поляков – її онук. Тому поспішаю дати відповідне роз'яснення: Сергій – не родич, а однофамілець Лідії Пилипівни. Але є те, що, крім прізвища, безумовно ріднить легендарну акторку і молодого актора: це талант, даний, що називається, «від Бога», і всепоглинаюча любов до сцени.

Шляхи акторські, як і шляхи Господні, несповідимі. Географічні переміщення, які мали місце в житті Сергія Полякова, випадають на долю небагатьом. Сергій з'явився на світ в столиці Казахстану Алмати, здобув акторську освіту в столиці Туркменістану Ашгабаті. В Ашгабатському російському театрі і почав свій творчий шлях. Серед дорогих для нього акторських робіт цього періоду – ролі в спектаклях за п'єсами О.М. Островського – Бальзамінов у «Одруженні Бальзамінова» і Микола в «Пізній любові», головна роль у спектаклі за п'єсою Тургенєва «Холостяк», робота у французькій комедії Клода Мане «Блез». З особливою теплотою Сергій згадує свою роботу в спектаклі «Ми обов'язково зустрінемося!». Ця п'єса, написана сучасним туркменським драматургом Серданом Непесовим на основі реальних подій, розповідає дивовижну історію француза Анрі Жоржа де Блоквиля, який волею долі опинився в Туркменістані і який одержав від місцевих жителів нове ім'я – Перенглі. Роль Блоквиля-Перенглі виконував Сергій Поляков. На долю цього спектаклю випав справжній успіх і воістину всенародне визнання. «До нашого Ашгабатського російського театру, – згадує Сергій, – ходили, переважно, представники російської діаспори, але на спектакль «Ми обов'язково зустрінемося!» стали ходити представники корінного населення, які навіть погано розуміють російську мову. Спектакль зачепив людей за живе». Роль у цьому спектаклі Сергій Поляков відносить до числа найулюбленіших і найвдаліших.

Але акторська доля закинула його до Одеси. Сергій відносить до удач цей поворот своєї долі, і колектив театру вважає безумовною удачею появу цього актора в трупі.

Сергій дебютував в Одесі відразу двома помітними ролями. У спектаклі режисера Олексія Гирби «Червоне і чорне» за романом Стендаля виконав роль Жульєна Сореля. У спектаклі за п'єсою Е.М. Ремарка «Остання зупинка», у постановці Олексія Литвина, зіграв роль головного героя – Росса, в'язня фашистського концтабору, який дивом вирвався з лап смерті. Обидві роботи привернули до себе увагу одеських глядачів. «Роль у «Останній зупинці» я люблю, напевно, трохи більше за інші, – говорить Сергій, – хоча насправді дуже важко виділити якусь одну з них. Усі зіграні ролі – як діти, важко сказати, яка дитина найулюбленіша. Припустимо, роль Олексія Вронського в спектаклі «Анна Каренина» далася мені важче, ніж інші: її я не репетирував із самого початку створення спектаклю, а вводився на місце актора, що поїхав, вписувався в чужий, встановлений до мене малюнок ролі. Однак вводив мене на цю роль сам режисер-постановник спектаклю – народний артист України Едуард Митницький. І, як мені здається, я виконую його побажання і не руйную сформований акторський ансамбль».

Порівняння кожної ролі з улюбленою дитиною, яке прозвучало в мові Сергія, зовсім не випадкове. Почуття батьківства знайоме молодому актору не по чутках: у нього чудова родина – кохана дружина (до речі, теж акторка) і маленька донька. За словами людей, які близько знають родину Полякових, Сергій демонструє чудові якості найтурботливішого чоловіка і ніжного та люблячого батька.

Сергій Поляков – переконливий доказ ще однієї ідіоми – «талановита людина талановита в усьому». У нього неабиякі здібності художника і скульптора. Його хобі – створення гіпсових скульптур. Це своє захоплення Сергій не особливо афішує в театрі. Втім, він взагалі не особливо багатослівний. Віддає перевагу не словам, а справі. Роботі над роллю Сергій присвячує не тільки час, відведений для репетицій, але і багато годин дозвілля. Він ретельно вивчає літературознавчі і критичні роботи, присвячені п'єсі, роль у якій йому дісталася. Так, працюючи над роллю Костянтина Трепльова в нещодавній постановці чеховської «Чайки», актор вивчив і проробив не одну статтю, присвячену аналізові даної п'єси, відокремлюючи по зернинках ті деталі і думки, які в результаті допомогли йому створити свій образ, що запам'ятовується. «Роль Трепльова – знакова роль і мрія для будь-якого молодого актора. Я щасливий, що зіграв у «Чайці», цю роботу дуже люблю і ціную. Наскільки вона вдалася – судити глядачам».

Ось такий він – далеко не останній (а багато в чому – перший) герой Одеського російського театру Сергій Поляков. Звичайно, стаття написана з певною часткою суб'єктивізму: автору актор Сергій Поляков по-людськи симпатичний і цікавий. Скласти ж об'єктивну думку про героя даної публікації можна єдиним способом: приходьте на спектаклі Одеського російського театру за участю Сергія Полякова. Із сукупності ваших думок, шановні читачі й глядачі, і складеться об'єктивне уявлення про цього актора.

ЛІКИ ПРОТИ СТРАХУ: РЕЦЕПТ МОЛОДОЇ АКТОРКИ

Прізвище героїні наступної статті, як і прізвище героя попереднього матеріалу, може навести на думки про театральну династію: багато вірних шанувальників Російського театру пам'ятають міцного і самобутнього актора Івана Колесниченка, який зіграв на одеській сцені цього театру не один десяток ролей. Як і у випадку із Сергієм Поляковим, героїня цього матеріалу – не родичка, а однофамілиця вищезгаданого актора. Але, напевно, нічого випадкового в цьому житті не буває. Можливо, існує якась магія імен, не підвладна до кінця людському розумінню. І не пов'язані між собою родинними узами люди, проте, збільшують славу одного і того ж прізвища – у різний час, але в одній і тій же точці простору. Славу прізвища Колесниченка в просторі стародавніх стін Одеського російського театру збільшує сьогодні молода акторка на ім’я Альона…

Випускниця Дніпропетровського театрального коледжу Альона Колесниченко працює в Одесі трохи більше двох з половиною років. За цей порівняно недовгий час вона встигла зарекомендувати себе як одна з найчарівніших, працьовитих і технічних акторок свого покоління. Альона Колесниченко створила цілу галерею образів у п'єсах класичного репертуару театру. І кожен з цих образів не схожий на попередній. Чарівна простушка Агнеса в комедії Ж.Б. Мольєра «Школа дружин», витончена і чуттєва Кіті Щербацька в сценічній версії роману Л. Толстого «Анна Каренина», відчайдушна хуліганка Пепі Довгапанчоха у музичній версії знаменитої казки Астрид Ліндгрен, мила і ніжна Аня у «Вишневому саду» А. Чехова, палка і цинічна Матильда де Ла Моль у «Червоному і чорному» Стендаля, Панночка-Відьма в “Вії” М. Гоголя, яка доводить глядачів до містичного жаху, і, нарешті, Ніна Зарічна в чеховській «Чайці» – образ, вирішений режисером нетрадиційно, сміливо і по-новаторському – все це ролі Альони Колесниченко. Додамо до цього переліку одну з головних ролей у комерційному спектаклі – комедії «Особливо одружений таксист» Р. Куні – і галерея образів виявиться повною. Тепер, дорогі читачі, зробіть нехитрий арифметичний підрахунок: помножте кількість зіграних Альоною ролей на час підготовки кожного спектаклю (у середньому, півтора-два місяця репетицій) – і ви зрозумієте, що акторка й у прямому, і в переносному значенні не втрачала часу дарма.

Знайти для кожної нової ролі барви, не використані в попередніх роботах, – ось головна внутрішня професійна установка Альони Колесниченко. Дотепер їй це вдавалося.

Справедливості заради варто визнати, що чималу частку в успіху Альони зіграв Пан Випадок: ій пощастило опинитися в потрібний час у потрібному місці. Адже саме в 2003 році, коли вона з'явилася в нашому місті, Російський театр узяв новий курс і значно змінив репертуарну політику, зробивши основний наголос на постановку класичних творів. І майже в кожній новій постановці знаходилася роль для Альони. Так щастить далеко не кожній акторці. Але Випадок не завжди буває сліпим – і щаслива акторська доля Альони Колесниченко (щоб не наврочити!) – напевно, все-таки не випадковість, а абсолютна закономірність. Адже крім чарівності молодості та гідного рівня акторської майстерності, в Альони присутні і такі якості характеру, як цілеспрямованість, працьовитість, рішучість і... безстрашність.

Про безстрашність і силу волі молодої акторки можна говорити дуже довго. До аналів «страшних історій» театрального життя ввійшов такий епізод: на одній з репетицій мюзиклу «Пепі?!», виконуючи складний повітряний трюк циркового рівня, Альона зірвалася з трапеції і полетіла вниз з більш ніж п’ятиметрової висоти, просто на спинки крісел глядацької зали. Якби не миттєва реакція і сила режисера-постановника Георгія Ковтуна, який встиг в найбуквальнішому значенні цього слова піймати акторку на льоту, – наслідки могли б бути дуже сумними. Численні свідки цього епізоду дотепер зі здриганням згадують про нього. Після подібного потрясіння не кожна акторка зуміла б перебороти в собі психологічний бар'єр і зважитися повторити даний трюк. Альона зважилася. І, на щастя (знову – щоб не наврочити!), роль Пепі виконується нею сьогодні на найвищому рівні не тільки акторської, але й спортивної майстерності.

Втім, у порівнянні з роботою Альони в спектаклі «Вій», роль Пепі з погляду подолання страху може здатися дитячою забавою. Адже в цьому спектаклі молодій акторці довелося переборювати відразу кілька «видів» страху.

По-перше, вона переборола забобонний містичний страх: для більшості акторів і акторок існує категоричне табу – ні за яких обставин не лягати на сцені в труну. Граючи Панночку, Альона проводить у труні (причому не тільки у відкритій, але й у наглухо закритій!) не одну хвилину сценічного часу. І доводить цим, що багато акторських забобонів є просто забобонами. (У цьому місці тричі стукаю по дереву, щоб, не дай Боже, не наврочити!). По-друге, у «Вії» акторка переборола чисто фізичний страх, роблячи численні немислимі польоти над сценою і глядацькою залою. У глядачів перших рядів партеру просто завмирає серце, коли просто над їхніми головами летить лиховісна Відьма-Панночка. Трюки в цьому спектаклі виконуються Альоною навіть не на цирковому, а на найвищому каскадерському рівні. Безстрашності молодої акторки дивуються навіть бувалі професіонали трюкової справи. Причому під час виконання трюків акторка ще й співає – у живу, без використання фонограми!

Альона Колесниченко – це приклад безстрашності в багатьох аспектах акторської професії. Вона не боїться бути на сцені некрасивою, вона не боїться створювати нетрадиційний малюнок ролі, вона не боїться брати участь в експериментальних проектах. Ліками проти всіх цих страхів є її акторська сутність. Але не варто уявляти героїню статті такою залізною леді, яка не відає страху. Адже насамперед у всіх своїх ролях вона залишається Жінкою, яка несе у світ Любов! Навіть містичний образ гоголівської Панночки насамперед замішаний в Альони на нерозтраченому почутті любові до Хоми Брута.

Остання за часом робота Альони – роль Ніни Зарічної в «Чайці» – викликала бурхливі суперечки в глядачів і бурхливу реакцію критики. Справді, у цій ролі присутні різні барви. Немає серед них лише однієї – сірої. І це закономірно: адже сірість в акторській професії – це те, чого Альона справді боїться, і переборювати цей вид страху вона не збирається.

Практично на кожному поклоні, після будь-якого спектаклю за участю Альони Колісниченко в залі вишиковується черга з молодих людей, які бажають вручити молодій акторці квіти. Сьогодні в театр уже ходять «на Альону». Востаннє кажу, – щоб не наврочити, – якщо в Одеському російському театрі є такі акторки, – в театру є майбутнє. А вони є – молоді, талановиті, вродливі й амбіційні. У цьому розумінні Альоні Колесниченко є з ким конкурувати, і часом ця конкуренція досить жорстка. Втім, чи боятися їй конкуренції? Адже цій акторці відомий універсальний рецепт ліків проти страху, сформульований двома Т і П: Талант, Терпіння, Працьовитість.

Юрій ВОЛЧАНСЬКИЙ