ЗІРКИ РАДЯНСЬКОГО ФУТБОЛУ
Галімзян Хусаїнов
Коротка довідка:
Галімзян Хусаїнов народився 27 червня 1937 року.
Ігрове амплуа: нападник.
Виступав за клуби: «Крила Рад» (Куйбишев), «Спартак» (Москва).
За збірну СРСР зіграв 33 матчі, 4 голи.
Досягнення:
4-те місце на чемпіонаті світу 1966 року.
Віце-чемпіон Європи 1964 року.
Чемпіон СРСР 1962, 1969 років.
Володар Кубка СРСР 1963, 1965, 1971 років.
Віце-чемпіон СРСР: 1963, 1968 років.
3-й призер чемпіонату СРСР: 1961, 1970 років.
Тренерська кар’єра: «Спартак» (Нальчик), юнацька збірна СРСР,
«Спартак» (Москва), «Пахтакор» (Ташкент).
Член символічного Клубу Григорія Федотова: 145 голів.
Галімзяна Хусаїнова з цілковитою впевненістю можна назвати одним з найкращих нападників в історії вітчизняного футболу. Невисокий, швидкісний гравець був лідером атак «Крил Рад» і «Спартака». Про спортивну біографію цього талановитого гравця написано небагато, але в історії залишилося багато теплих висловлювань його колег. Пропонуємо увазі читачів «ОВ» найцікавіші з них.
Микита Симонян, старший тренер “Спартака” (1960-1965, 1967-1972):
– Якби у розпорядженні тренера усі футболісти були, як Галімзян Хусаїнов, то він горя не знав би. Це видатний гравець, який виявляв колосальну невгамовну працездатність у грі і на тренуваннях. До того ж – душа-людина. Не випадково, що хлопці обирали капітаном саме його.
Гіля до безтями любив футбол. Але не замикався на ньому одному. Він всерйоз захоплювався джазовою музикою, за кордоном витрачав гроші на пластинки, щоб поповнити і без того багату колекцію. І як справжній меломан вичавлював з динаміків неможливе – принаймні, у мене ледве не лопалися перетинки від пронизливого звуку тромбона або при оглушливих ударах барабанів.
А взагалі я можу розповідати про Гілю довго, причому в найясніших, найрайдужніших тонах, бо по сьогоднішній день ставлюся до нього з теплотою і повагою. Він був прекрасним капітаном чудової дружної спартаківської команди шістдесятих – початку сімдесятих років. Тієї команди, яку мені пощастило тренувати.
Геннадій Логофет, захисник “Спартака” (1960-1975):
– На початку 60-х Галімзяна Хусаїнова, гравця куйбишевських “Крил Рад”, запрошували до багатьох провідних клубів країни. Наприклад, до столичних ЦСКА і “Динамо”. Це і дало привід одній комсомольській газеті опублікувати статтю “Хусаїнов метається”. Насправді ж він абсолютно не метався, оскільки бачив перед собою тверду мету – “Спартак”.
Незабаром я вже грав в одній компанії з Гілею. Тільки в іншому амплуа і на протилежному, лівому, фланзі. Правда, за 90 хвилин він з’являвся скрізь, і безпосередньо контактувати з ним у грі було приємно. І ви знаєте, не тільки мені, але й більшості з тих, кому довелось стати його партнерами по “Спартаку” і збірній СРСР. До слова сказати, за союзних часів потрапити до збірної було саме по собі найбільшим досягненням. Для цього потрібно було грати краще за багатьох зірок – не вигаданих, а справжніх. Таких, які виділяються не тоді, коли гра вдається, а навпаки, коли її треба налагодити і переломити.
Тренери незмінно включали Гілю до “основи”, гравці обирали капітаном, а уболівальники обожнювали, не уявляючи без нього свою улюблену команду. Та й у вісімдесяті, коли ми разом грали в різних містах країни за ветеранів “Спартака”, трибуни ще до гри скандували: “Хусаїнова на поле!” Ні, таких футболістів народ не забуває...
Юрій Севидов, нападник “Спартака” (1960-1965):
– З Гілею ми зійшлися досить швидко, хоча він приїхав до “Спартака” одруженим, а я неодруженим. А об’єднала нас любов до музики. До речі, спочатку Гіля у “Спартакові” грав точно так само, як у “Крилах Рад”, де він на правах лідера брав м’яч і самотужки прагнув обіграти трьох-чотирьох суперників і забити гол. Одного разу це вдавалося, а другого – ні. Ігорю Нетто, який діяв ліворуч під Хусаїновим, стиль новобранця не подобався. Нетто любив розігрувати м’яч коротким пасом, а Хусаїнов тікав уперед, тому Ігор Олександрович відразу закипав. Правда, коли Гіля завершував свої проходи влучними ударами, що траплялося нерідко, або голевими передачами, нашому капітанові лише залишалося розвести руками.
У команді – на зборах або у поїздках – Гіля міг пожартувати, але в принципі поводився стримано, уникав суперечок і ні з ким не конфліктував. На полі ж він заводився з півоберта, але ніколи не падав духом. Мабуть, “Спартаку” саме і потрібен був такого роду індивідуаліст, здатний проскочити по краю, прострелити в штрафну або ж, змістившись до центру, безпосередньо загрожувати воротам. Я помітив: у нас люблять футболістів-малюків. І Гіля, будучи гравцем обдарованим, зрозуміло, користувався незвичайною популярністю. Трибуни прощали йому промахи, і тому Гіля вірив: не забив зараз – заб’ю наступного разу. І бив часом з таких положень, з яких ні я, ні мої партнери вдарити не посміли б. А воротарі і зовсім не очікували від Гілі такої “нахабності”. До речі, грав він досить довго і результативно, а це головне.
За матеріалами сайту football-players.ru
підготував Євген АЛЄКСЄЄВ
Олімпійці НАЙКРАЩА НА ВСІ ЧАСИ
У середині 80-х років минулого століття Міжнародна аматорська легкоатлетична федерація (ІААФ) визнала найкращою бігункою на 800 метрів на всі часи радянську спортсменку Надію Олізаренко. Відзначимо, що в результаті опитування Олізаренко випередила справжніх «акул» легкої атлетики – дворазову чемпіонку світу Ярмілу Кратохвілову, триразову олімпійську чемпіонку Тетяну Казанкіну і ще багатьох спортсменок, які в різні роки були лідерами «королеви спорту».
В середині 60-х років у групі брянського тренера Бориса Гноєвого з’явилася нова учениця – 14-річна Надя Мушта. Вже у 1970 р. вона виступала в складі молодіжної збірної СРСР. Початок був підбадьорюючим, але на шлях до складу першої збірної пішло тривалих 7 років. Дебют був більш ніж успішним – Надія стала володаркою двох срібних медалей чемпіонату Європи в Празі. А у 1979 році талановита спортсменка перемогла на Всесвітній універсіаді й була другою у розіграші Кубка світу. До цього часу вона вийшла заміж за лекгоатлета-бігуна Сергія Олізаренка, із яким познайомилася у 1978 році, й переїхала до Одеси.
Усі попередні перемоги Олізаренко були лише прелюдією до того, що відбулося у 1980 р. на Московській Олімпіаді. Тріумфальним, інакше не назвеш, виявився виступ одеситки в бігові на 800 метрів. Після завершення фінального забігу всі сходинки олімпійського п’єдесталу пошани зайняли представниці СРСР, а найвище стояла наша Надія, яка виграла золоту медаль із новим олімпійським і світовим рекордом. Вона майже на півтори секунди поліпшила свій же світовий рекорд, встановлений за півтора місяця до Ігор. Між іншим, у колекції спортсменки є й ще одна нагорода Олімпіади-80 – бронзова медаль у бігові на 1500 метрів. За ці високі досягнення Надію Олізаренко було відзначено високою урядовою нагородою – орденом Дружби народів.
Після невеличкої перерви Олізаренко успішно продовжує свою кар’єру, досягаючи чудових результатів. 1985 рік став найбільш врожайним на перемоги – бігунка стала першою в зимовому чемпіонаті країни, фінішувала другою у розіграші Кубка Європи і третьою на Кубку світу!!! У 1986 році Олізаренко знову на вершині – в її активі звання чемпіона Європи. І тільки у 1992 році легкоатлетка завершує спортивну кар’єру.
Сьогодні Надія Олізаренко живе в Одесі і, як і раніше, пов’язана зі спортом. Вона постійно бере участь у різних спортивних акціях, спрямованих на підтримку олімпійського руху.
Надія Олізаренко – про перемогу на Московській Олімпіаді:
– За свою спортивну кар’єру я досягала багатьох успіхів. А в Москві мені вдалося реалізувати свою головну мрію – стати олімпійською чемпіонкою. Цікаво, що при цьому я ще встановила світовий рекорд у бігові на 800 метрів. Також на Олімпіаді вдалося завоювати бронзову медаль у бігові на 1500 метрів. Загалом, успіх вийшов навіть не подвійним, а потрійним. Подібного я й не могла передбачити. Але маю відзначити, що цим перемогам передували тривалі, виснажливі тренування, які й принесли результат. Переді мною стояла чітка мета, і я активно прагнула її реалізувати. Взагалі будь-який спортсмен мріє досягти перемог, але для цього необхідно дуже постаратися. Потрібні серйозна та якісна підготовка, підвищення своєї майстерності. І обов’язково треба вірити в успіх. Звичайно, далеко не кожному це вдається.
Я щаслива, що зуміла піднятися на олімпійський п’єдестал, і цю перемогу й досі вважаю найважливішою у своєму житті.
З інтерв’ю «ОВ», вересень 2003 року
Євген НИЗОВ
КАЛЕЙДОСКОП
ХАРЛАМОВ – У ЗАЛІ СЛАВИ НХЛ
Нещодавно знаменитого радянського хокеїста Валерія Харламова було включено до канадської Зали хокейної слави. Відзначимо, що після Владислава Третяка і В’ячеслава Фетисова Харламов став третім, хто удостоєний такої честі. Нагадаємо, що у Харламова в активі вісім титулів чемпіона світу і два (1972, 1976) – олімпійського чемпіона. На жаль, знаменитого хокеїста вже давно немає серед живих – у 1981 році він трагічно загинув у автокатастрофі.
ШАРАПОВА ВЖЕ НЕ ПЕРША
Це стало відомо після того, як у Швейцарії завершився тенісний турнір «Zurich Open». Тепер світовий рейтинг очолює американка Ліндсей Девенпорт, яка й виграла ці змагання. До речі, найкращою в світі Девенпорт визнається вже всьоме. А Марія Шарапова від участі у швейцарському турнірі відмовилася, опустившись одразу на третю позицію. Втім, росіянка заявила, що для неї звання найкращої не має особливого значення.
За матеріалами мережі інтернет
