10 квітня виповнюється 60 років відомому письменникові і вченому, академіку, почесному професорові Університету «Львівський Ставропігіон», автору понад 70 художніх, художньо-документальних та публіцистичних книжок і монографій; члену Національної спілки письменників України, віце-президентові Української Асоціації письменників та члену Міжнародної спілки баталістів і мариністів; Заслуженому журналістові України, Верховному отаманові Південного регіону «Козацтва Нової України», генералу козацтва Богдану СУШИНСЬКОМУ.
Сьогодні ми публікуємо розмову з ним письменника, головного редактора «Одеських вістей» Івана Нєнова.
– Передусім, прийміть, Богдане Івановичу, мої особисті вітання та вітання і найщиріші побажання колективу редакції з нагоди Вашого ювілею. Рецензентами та літературознавцями, які досліджують Вашу твор¬чість, уже давно помічено, що Ви володієте своєрідною, образною та афористичною манерою письма. Особливо це проявляється у Ваших романах “Морава” та “У човні посеред Всесвіту”, у популярній тепер дилогії “Три дня в Париже с любимой женщиной”; в циклі історико-авантюрних романів “На острие меча”, “Французский поход” і “Костры Фламандии”. Зважаючи на це та на поважний творчий доробок, Вас і називають “професійним письменником”, “істинним профе¬сіоналом”. А що в Вашому розумінні професіоналізм у мистецтві, який наскільки я знаю, Ви рішуче обстоюєте в своїй книжці “Беседы у литературного камина: как стать писателем”.
– Одразу хочу сказати, що я терпіти не можу “любительщини” та непрофесіоналізму, у чому, в якій сфері діяльності вони не проявлялися б: навіть якщо людина працює в самодіяльному мистецтві, вона все одно зобов’язана опановувати його професійні основи. Наша українська література в масі своїй, за певним винятком, задихається в любительщині та провінціалізмі. Причому одразу застерігаю, що в літературі “провінціалізм” – поняття, в суті своїй, не географічне. Провінційність чи непровінційність літературних творів визначається рівнем культури, способом мислення і світосприйняттям письменника, художньою досконалістю його творчих концепцій, і звичайно ж, рівнем професіоналізму. Ми чомусь занадто сором’язливо підступаємося до цього святого поняття – “професійність”. Але ж професіоналізм письменника – це сплав його таланту, його життєвого і творчого досвіду. Сплав, висока проба якого підтримується постійним самовдосконаленням, самоосвітою, пізнанням кращих досягнень світового мистецтва, формуванням власного стилю, власної манери письма...
Втім, провінційність – це все ж таки поняття і географічне. Подивіться, скільки здібних літераторів, котрі, осівши по районних містечках, упродовж багатьох років так і залишаються “містечковими”, задовольняючись невибагливістю до художнього рівня їхніх творів місцевих газет – “районок”, в яких вони все життя і друкуються. Хоча не менше цього “провінціалізму” і в обласних центрах та в Києві. Я вже якось говорив: “Хто сказав, що істинний письменник повинен знаходитися там, де знаходиться столиця? Це столиця має знаходитися там, де знаходиться істинний письменник”. Його, творча столиця, якою для Шолохова була станиця Вешенська, для Толстого – Ясна Поляна, для Стефаника – віддалене покутське село Русів. Погану послугу роблять наші численні, ніким не контрольовані видавництва і типографії, які не маючи ні професійних редакторів та коректорів, ні внутрішніх рецензентів, готові за ваші ж таки гроші видати повне зібрання вашого ж таки творчого божевілля. Я називаю це “літературним самогоноварінням”. Будь-яка районна типографія сотнями видає зараз подібні творіння. Ще в 60-ті роки такого рівня піїти “ублажали” своє самолюбство фольклором типу:
Был я скромный районный писатель
И со славою был незнаком.
Обожал меня местный читатель,
Уважал меня райисполком…
Звичайно ж, читаючи це “літературне самогоноваріння”, я пригадую душерятівний напис в одному з американських барів: “Не стріляйте в піаніста: він грає, як уміє”, та все ж таки шкода, що чимало наших початкуючих авторів проростають на тілі суспільства, як шампіньйони – на асфальті, не дотягуючись творчим корінням навіть до поверхового шару історії, культури, психології і традицій свого народу.
– Але, знаючи Вас упродовж бага¬тьох років, я, водночас, знаю, що Ви допомогли і продовжуєте допомагати сотням молодих літераторів.
– До речі, сам я уникаю поняття “молодий літератор”, віддаючи перевагу поняттю “початкуючий”. Можливо, тому, що, прикриваючись офіційним терміном “молодий літератор”, який завжди передбачав чимало всіляких пільг та поблажок, безліч наших літераторів уперто засиджується у “молодих” і навіть їздить на обласні та республіканські наради молодих, коли їм уже далеко за сорок. Та оскільки я завжди виходжу з власного визначення, що “письменник – це не ремесло і навіть не професія; письменник – це статус високого таланту у поєднанні зі статусом високого інтелекту”, то таке засиджування в молодих із пониженими самовимогами до власних творінь завжди видавалося мені згубним. Ось чому свого часу я сказав: “Когда на стол мне кладут слюнявые стишки о первой неразделенной любви пятидесятилетние «молодые» поэты, я всегда вспоминаю наполеоновского маршала Ланна, который, осматривая ряды своих доблестных гусар, пренебрежительно ворчал: «Гусар, не погибший до тридцати, это уже не гусар, а… дерьмо!» А тим часом відомо, що свого часу я вів літстудію в газеті “Комсомольська іскра”; з моєї ініціативи було започатковано конкурс і альманах “Південна ліра”, які існують уже впродовж багатьох років; саме дбаючи про роботу з талановитими початківцями, засновував я Аркадійський літературний клуб, у статуті якого написано що він “елітарний”. При цьому елітарність я витлумачую так: “Елітарне мистецтво – це мистецтво, яке твориться аристократами таланту для аристократів духу”. Для початкуючих я написав і книжку “Беседы у литературного камина: как стать писателем”.
– Чимало Ваших книжок присвячено козацтву та лицарству, причому і там, і там Ви постаєте, як провідний ідеолог. До того ж, берете участь у процесі відродження лицар¬ського і козацького рухів...
– Це мій принцип. Я не належу до “кабінетних” письменників. І хоча проза – це самовільна каторга, все ж таки намагаюся вторгатися в ті сфери життя, які особливо цікавлять мене як літератора. Звідси і цикл романів про українських козаків у Франції: “На острие меча”, “Французский поход” та “Костры Фламандии”, який вийшов загальним тиражем 200 тисяч примірників і якого час перевидавати. І “Козацькі вожді України”, друге, двотомне видання яких розходиться зараз по всіх навчальних закладах; і мої романи-есе “Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” та “Гетьман Виговський: погляд із ХХІ століття”. Вже готова до видання моя “Всесвітня козацька енци¬клопедія”. Водночас, з’явилася і перша в світі “Всесвітня історія лицарства”, в якій осмислено весь лицарський рух, починаючи від ХІ століття, тобто від лицарських орденів іонітів, госпітальєрів, мальтійців, тевтонців – і до наших днів. Перше видання цієї книжки презентувалося на лицарському з’їзді в Ароні, фешенебельному курорті на півночі Італії, і за внесок у розбудову лицарства я нагороджений був медаллю “Святого Амброзія”. Вийшла й “Історія українського лицарства”. Обидва ці рухи в чомусь споріднені, й обидва дуже непросто відроджуються і в Україні, і в сучасній Європі. Але все ж таки відроджуються. Я вважаю, що період повальної плебеїзації суспільства минув; час на новому витку відроджувати родове та духовне лицарство.
– Чи сильно вплинула на Вашу творчість та обставина, що держава тепер дуже слабко підтримує літераторів?
– На мене особисто це вже майже не впливає, у мене є свої видавці. Але загалом я вважаю, що сьогодні українській літературі, як ніколи, потрібна підтримка держави. Якщо Держава починає зі зневагою ставитися до Мистецтва, Мистецтво так само зневажливо починає ставитися до Держави. Але трагічний парадокс історії саме в тому і полягає, що ще не було випадку, щоб внаслідок цього протистояння загинуло зневажене Державою Мистецтво, завжди виходило так, що гинула зневажена Мистецтвом Держава! Ось про що я хотів би нагадати сучасним державним діячам. Велика біда літератури полягає і в тому, що не існує централізованої системи книгопостачання, якою раніше слугувала “Укркнига”. Це призводить до регіоналізації літератури, коли львівський читач уяви не має, що видають в Одесі чи в Сімферополі.
– Я знаю, що літературознавці вже називають Вас “останнім письменником Другої світової”, пам’ятаючи при цьому, що загалом Ви створили велику епопею романів про цю війну. Яка їх доля?
– На сьогоднішній день це 20 романів, які я об’єдную в епопею “Війна імперій”. Більшість із них – “Последний из группы Беркута”, “Похищение Муссолини”, “Черный легион”, “Ветер богов”, “Странники войны”, “Заговор обреченных” видавалася в Москві, Йошкар-Олі, Києві, Донецьку, Одесі. Кожен із цих романів – це одна з таємниць, одна з загадок Другої світової війни. А цей титул: “останній письменник Другої світової” з’явився після презентації моїх книжок в Йошкар-Олі (республіка Марій Ел), коли з’ясувалося, що вже навряд чи знайдеться в світі письменник, який би створив таку велику епопею про цю війну. До речі, кілька романів ще не видавалося або ж опубліковані в періодиці. Зараз шукаю видавця, який би взявся за реалізацію цього проекту, тобто видав усю епопею з 20-ти романів. Зокрема, чекає свого видавця роман “До последнего солдата”.
– А тим часом великої популярності зажив Ваш роман “Три дня в Париже с любимой женщиной”. Мені казали, що в багатьох бібліотеках складають великі списки бажаючих прочитати його.
– ...А в більшості цей роман просто викрали, і бібліотекарі скаржаться. Хоча, з іншого боку... Якщо багато людей наважується викрадати вашу книжку, за цим щось приховується... Це роман про кохання, але без сюсюкання. Про те зріле кохання, яке мужньо переростає у відповідальність одне за одного і одне перед одним. Першу книжку цього роману я писав у Сан-Франциско, значна частина другої написана в Парижі, саме там і відбуваються основні події. Твір вийшов метафоричним, там багато філософських роздумів і афоризмів. Таких, як “Любимая женщина – это не та, с которой ты спишь, а та, без которой тебе не спится”, “Жизнь до тех пор Жизнь, пока она освящена мужеством и любовью”, “Любовь – это грех во святости и святость во грехе”.
– Ви – Заслужений журналіст України, володар різних публіцистичних відзнак, ще й зараз працюєте спеціальним кореспондентом при головному редакторові газети... Отже, журналістика і література сумісні?
– Ще студентом я публікувався в солідних журналах, тобто починав я в іпостасі літератора. Звичайно, журналістика відбирає безліч часу, зате вона вчить “тримати перо”, вчить саморедагуватися, привчає до щоденної творчої праці, до спілкування з людьми, з потенційними героями. Як кожен справжній мужчина повинен пройти через армію, так і кожен справжній літератор повинен пройти через журналістику. Пригадаймо, що в той чи інший спосіб через неї проходили і Ернест Хемінгуей, і Марк Твен, і Джек Лондон, і Габріель Маркес... Мені шкода літераторів, які не здатні написати ні публіцистичного нарису чи рецензії, ні виступити з якоюсь проблемною статтею. І взагалі, що це за письменник, який залишається поза громадським життям? Ну, а щодо взаємин з редакторами, на які іноді скаржаться літератори, то я завжди пригадую поета Михайла Светлова, який сказав: “Каждому писателю хочется, чтобы читатель напился из чистого родника его творчества. Но ему это не удается, пока в нем (в этом роднике) не выкупается редактор”.
– Чи важко давалося Вам входження в наш журналістський колектив? Як Ви сприйняли цей колектив, і як колектив сприйняв Вас?
– Пряме “запитання на одвертість” вимагає такої ж прямої та одвертої відповіді. Після багаторічного перебування у вирі письменницької організації, колектив “Одеських вістей” видався мені зібранням ангелів. Мені імпонує, що більшість людей в редакції – це професіонали високого класу і давнього журналістського гарту, які не забувають про журналістські традиції порядності, заступництва за слабких та ображених, та самопожертви в ім’я справи. Комусь може здатися (і я вже чув такі думки), що тут кожен сам по собі і наодинці з собою. Та коли це треба, колектив (а він все ж таки є, тільки це колектив індивідуалів-професіоналів) об’єд¬нується, згуртовується і... народжує черговий номер газети.
Незважаючи на різницю в поглядах та по¬літичних уподобаннях, колектив гідно і повно¬цінно пройшов через виборчу кампанію, яка ще раз засвідчила, що в редакції налагоджено газетярський менеджмент, тут надійне і досвідчене керівне ядро. Свого часу я працював заступником головного редактора обласної газети і знаю, як це важливо: поєднувати творчий потенціал кореспондентської ланки з господарсько-управлінським потенціалом керівництва.
На мій погляд, “Одеським вістям” вдається щасливо поєднувати інформаційний блок – з проблемним, а різноплановість тематики – з географією публікацій. Ну а щодо зривів та помилок... Одного з редакторів московських видань якось викликали в ЦК КПРС, де великий чиновник грюкнув кулаком по столу: «Одна ошибка, вторая!.. То “упустили”, там “не дотянули”!.. Да сколько это будет продолжаться?» І редакторові вистачило мужності відповісти: «Столько, сколько будут существовать газеты».
– Читаючи Ваші “Беседы у литературного камина”, я звернув увагу, з якою повагою і яким захопленням говорите Ви про те, чого більшість людей боїться як смерті – тобто про самотність. Це тому, що й самі Ви людина самотня?
– На жаль, я не самотній, хоча самотність – це мій природний й улюблений стан. Я завжди кажу: “Велика проза вимагає великої самотності”. А в “Беседах...” пишу: “Вся наша жизнь – не что иное, как философские диалоги с собственным одиночеством, которое, увы, с годами становится непростительно проницательным и укоризненно откровенным”. За характером своїм я справжнісінький вовк-самітник, ось чому, звертаючись до літераторів, за¬кликаю їх: “Цените, сотворяйте, лелейте свое одиночество, ибо всякое истинное искусство является талантом одиночества, порожденного... изначальным одиночеством таланта”, і раджу: “Ні до кого не виявляйте такої жорсткості і навіть жорстокості, як по відношенню до самого себе”. Й ось чому в розділі “Поради біля літературного каміна” зазначаю: “Помните, если вы хотите стать профессиональным писателем, – вскормите в себе волка-одиночку; пробудите в себя жажду одиночества, вскормите, воспитайте, взлелейте в себе безжалостное и неизлечимое одиночество. Мечтая о карьере писателя, храните, оберегайте, цените свое одиночество значительно больше, нежели саму жизнь. Ибо творчество – это и есть путь одиноких и отрешенных”. Втім, в літературі кожен обирає свій власний шлях. Я свій обрав. І можу лише згадати старовинну англійську письменницьку епіг¬раму: “Пусть на моем напишут пьедестале: “Грешил он много, но его... читали!”
