«Південна ліра-2005». Альманах. Твори молодих літераторів Одещини. Редактор М. Палієнко, упорядник О. Олійників. Одеса, 2005.
Цей альманах, дев’ятий номер якого я тримаю зараз у руках, уже має свою історію, тісно пов’язану з історією обласного конкурсу молодих літераторів “Південна ліра”, що може відзначати свій десятилітній ювілей. Мені особливо приємно говорити про це, тому що саме я був тією людиною, яка на початку 1996 року, перебуваючи на посаді голови правління Одеської обласної організації Національної спілки письменників України, запропонувала ідею цього конкурсу, як форму роботи з молодими літераторами, дала йому назву, виступила з ідеєю завершувати кожен рік “Південної ліри” випуском однойменного альманаху і презентувати його, разом із врученням дипломів лауреатам та дипломантам конкурсу в Золотій залі Одеського Літературного музею. І я ж таки впродовж кількох років був головним редактором альманаху та головою журі конкурсу.
З літами всі дійства конкурсу стали традицією, він перетворився на своєрідне літературне свято, на яке з’їжджалися літератори з усієї області, причому не лише учасники конкурсу та автори альманаху. По суті, ці зібрання початківців переростали у своєрідні обласні семінари чи наради літераторів.
І з’явився цей задум невипадково. Так сталося, що до середини 90-х в області майже не залишилося реально, підкреслюю, реально діючих літстудій та об’єднань початкуючих авторів. І коли я кажу “реально”, то маю на увазі студії, на чолі яких стоять професійні літератори чи хоча б досвідчені філологи, котрі б не просто збирали людей, аби прочитати одне одному вірші, але й аналізували їх творчість, налагоджували видання творів. Тепер ця діяльність пожвавилася, але в ті часи...
Ось тоді і з’явилася ідея оживити літературний процес запровадженням обласного конкурсу, а конкурсантів згуртувати навколо щорічного колективного збірника-альманаху. Цю ідею підтримало і правління обласної організації Спілки письменників, і, що дуже важливо, Управління у справах сім’ї та молоді Одеської облдержадміністрації в особі тодішнього його керівника Людмили Степанівни Акімової.
Напрочуд, з перших місяців свого існування конкурс набув великої популярності серед початківців, щороку в ньому брали участь по кілька сотень літераторів, причому важливо, що більшість учасників була невідомою читацькому загалу, а десятки авторів взагалі дебютували на сторінках альманаху “Південна ліра”. І саме з його шпальт починали свій шлях у літературу майбутні автори поетичних та прозових книжок, учасники зональних та республіканських нарад молодих літераторів, і нарешті, майбутні члени Національної спілки письменників України. Досить згадати, як потужно заявили про себе поети Наталя Палашевська, Ніна Кур’ята, Наталія Чамлай, Іван Гаврюк, поетеса і прозаїк Тетяна Шарнікова, Володимир Невмитий, зовсім юні, але по-справжньому обдаровані поетеси: з Фрунзівки Ірина Корой та з Южного Оксана Лукаш.
Ось і зараз Оксану Лукаш оголошено дипломанткою “Південної ліри-2005” разом із десятикласницею одеської середньої школи № 90 Ганною Ребровою та літстудійкою з Роздільної Оленою Солоїд; а лауреатом конкурсу в номінації “Поезія” стала студентка філологічного факультету Одеського Національного університету ім. І.І. Мечникова Олександра Григор’єва. Що ж до номінації “проза та драматургія”, то в ній лауреатом проголошено члена літстудії ім. В. Домріна з Іллічівська Неллю Невзорову, а дипломанткою стала теж іллічівка Ольга Ксенофонтова.
Звичайно, не все в цьому альманасі рівноцінне. Середній рівень поезії зріс, так само, як зріс він у всьому літературному потоці, тобто зараз важко відшукати одверто слабкі, літературно неграмотні твори. Інша річ, що поезію заполонив гладкопис, коли, прочитавши сотню віршів сотні поетів, важко віднайти хоча б одну строфу, один рядок, який би вразив вас своїм образом, незвичністю асоціативного мислення, своїм контрастним порівнянням. Іншими словами, важко віднайти бодай одну строфу, один поетичний рядок, які б одразу западали у душу, запам’ятовувалися. Можливо, тому з такою надією вчитуєшся у філософські екзальтації одеситки Вероніки Діденко, однієї з небагатьох, чиї строфи примушують замислитися над трагічним кодом нашого буття:
Вы умерли?
Кажется так...
На желтых
потертых страницах
Моих
дневников-оппозиций,
В сердцах томных дам бледнолицых
Чужой
отбивающих такт.
Вы прокляты?
Кем и за что?
Анафеме преданы
в полночь...
Нужна ли вам
братская помощь,
Чтоб душу
обманом наполнить,
И жизнь переплавить
в ничто?
Так вже повелося, що прози в потоці початківців мало, а прозаїків ще менше. На жаль, чимало наших початкуючих прозаїків так і не збагнуло, що писати прозою ще не означає писати прозу (втім, як і писати віршами ще не означає писати вірші); чимало з них плутають поняття, структуру, манеру і засоби оповідання чи новели – з нарисом, або й пересічною газетною заміткою. А дехто, вихований не на класичній прозі, а на американських “телевідиках”, починає писати спримітизованою сценарною мовою їх героїв, забуваючи навіть про те, що репліка, мовлена героєм з екрану, в певній ситуації, в контексті розмови – це одне; а ця ж репліка, позбавлена атрибутики кіно і контексту спілкування – зовсім інше; що вона втрачає свій сенс.
Тим часом зауважу, що в прозових спробах Ганни Костенко “Перемога” та Ольги Ксенофонтової “Трамвай желаний” уже проглядаються зачинки образно-новелістичного мислення, спроби творити характери й одухотворювати процес особистісної самосвідомості. А це вже обнадіює.
Отже, конкурс “Південна ліра” своє десятиліття відзначив. Сподіваюсь, що незабаром з’явиться і десятий номер альманаху “Південна ліра”, приносячи з собою нові дебюти, нові сподівання та нові поривання творчих душ.
