Зателефонувала Вірі Сафонівні і повідомила, з якого приводу хочу з нею зустрітися. А у відповідь почула схлипування:
– Ні, ні, зі мною все в порядку. Тільки ж, чи потрібно це. Адже я вже два роки не працюю. Бува, лише підмінюю інколи котрусь з учительок. Зараз багато молодих освітян, талановитих, сучасних… Можливо, не потрібно про мене писати.
Але це вже мій вибір, моє рішення…
Іду знайомою стежкою до будиночка, що сховався в зелені дерев, причиняю хвіртку, а Віра Сафонівна вже чекає мене на порозі, запрошує в оселю. Подає на стіл чай, цукерки. І тече некваплива розмова. Про все на світі… Про те, що хвороби дошкуляють, а ціни на ліки стали недоступними, що у селі життєдайна волога дуже рідко надходить у водогін, що продукти харчування значно подорожчали, і пенсії ой як не вистачає. Але усміхається моя співрозмовниця. Говорить, що незабаром першовересень, якщо вистачить сили – обов’язково піде на свято першого дзвоника.
– Ота дитяча безпосередність, – каже, – веселий школярський гомін, без яких своє життя давно не уявляю для мене своєрідні ліки.
Вчителька математики В.С. Мартинюк має до моєї сім’ї безпосередню причетність. Вона навчала математики мого сина. Коли прийшла пора вступати до вузу, я про всякий випадок, звернулася до репетитора. Педагог, яка взялася готувати Сашка до іспитів, сказала: “Він має добру базу”. Ось цю базу і заклала Віра Сафонівна, яка близько п’ятдесяти років викладала в школі. 32 з них – в селищі Комінтернівському.
Родом вона з села Червоне Вінницької області. Батьки все своє життя тяжко працювали в колгоспі. І коли з’явилася Вірочка, пізня, довгожданна дитина, вони мріяли дати їй освіту, якої самі не мали. А дівча змалечку знало, що буде вчителькою. Годинами “навчало” своїх подружок, клало перед ним книжечки, щось пояснювало, запитувало, ставило оцінки.
Кременецький, нині Тернопільський, педінститут закінчила успішно. Здібна випускниця мала змогу залишитися навіть на одній з кафедр, та вона вирішила інакше: в школу. Направлення отримала в Західну Україну, село Сатанівку. Було спочатку важко. Але плинув час, і молода вчителька до всього призвичаїлась. Потім переїхали у місто Гайворон, куди направили на відповідальну роботу чоловіка Олександра. І тут крок за кроком шукала стежечку до дитячих сердець. Коли до неї зверталися з різними запитаннями учні, жодному не сказала, що в неї немає часу чи настрою. Вислухає, підбадьорить, порадить. Для Віри Сафонівни не існувало і не існує поганих і хороших учнів. Ставилась до них, як до власних дітей: лагідно, проте вимогливо.
– Знаєте, математику діти не дуже полюбляють. Але ж без цієї науки не обійтися. І не тільки тим, хто здобуває вищу технічну освіту. Математика стимулює, виховує, навчає мислити логічно, точно, врешті-решт, акуратності і порядності, – говорить моя співрозмовниця.
Віра Сафонівна пам’ятає кожного свого учня, а її – учні. Вони вітають її з святами, днем народження.
Відкриє скриньку в комоді, а там – акуратними стосиками конверти. Випорожнює один з них:
– Ой, ні! Цьому листу вже декілька десятиліть. Це ще коли в Гайвороні працювала. Була в мене дуже талановита дівчинка Катя Дзеба. Я їй порадила вступати до Київського університету, на математичний факультет… Зараз інший дістану.
Вмовляю прочитати перший. Звучить теплий, лагідний голос:
“…Віро Сафонівно, дорога моя пораднице! Ура! Ура! Я – студентка столичного вузу. Дякую Вам, адже Ви вірили, що я зможу! Ваша віра передалася мені, окрилила! Я змогла!”
Мені ж хочеться сказати, що змогла здійснити свою мрію не тільки Катя, а сотні учнів, котрим вчителька прищепила любов до математики. Погоджуюсь з нею, що сьогодні багато молодих, талановитих освітян, які прийшли на зміну старшому поколінню. Але завдяки кому вони стали такими? Звичайно ж, завдяки ось таким педагогам, як Віра Сафонівна Мартинюк. Це аксіома, що, як відомо, не потребує доведень. Спасибі вам, дорога вчителько.
