Сьогодні наша розповідь – про талановиту молоду одеську художницю, члена Національної спілки художників України Інну ПАНТЕЛЕМОНОВУ.
Найпевніше, що Інна може сказати про своє дитинство, це те, що вона добре пам’ятає: скільки пам’ятає себе – стільки й малює. Мабуть, це той, не такий вже й рідкісний для біографій талановитих людей, випадок, коли людині нема потреби обирати ні свій фах, ні своє пожиттєве захоплення, тому що вони рано і владно обирають її самі. І це одна з найбільших таємниць таланту – здатність проявлятися у дуже ранньому віці, зароджуючись десь у підсвідомості і на генетично-духовному рівні; здатність увіходити в людське буття і заполонювати його, перетворюючись на спосіб життя, на невідворотність захоплення, на рокову пристрасть, на саму долю.
Я познайомився з Інною Пантелемоновою під час журналістсько-рекламного круїзу до Стамбула на новому флагмані чорноморського пасажирського флоту “Южная Пальмира”, і був свідком того, як на аркуші малювального альбому рвучко лягали обриси берегів, що відкривалися з палуби судна перед входом до Босфорської протоки; як вимальовувалися бані древніх мечетей і фасади султанських палаців...
Але все це були лише замальовки, які мало що могли сказати про світобачення та манеру художниці. І тільки коли я побачив репродукції з її картин “Вилківські віддзеркалення”, “Ласий шматочок”, “Липень. Автопортрет” та багатьох інших, я зрозумів, що маю справу з художницею, яка витворила свій власний світ, той світ, у якому незвичність кольорів та їх відтінків якимось дивним чином поєднується з фольклористичним символізмом; а класичне відтворення живої природи переплавляється у свідомості художниці з холоднувато-мерехтливими тонами, в яких вони, власне, й доходять до сприйняття глядача.
Варто уважно придивитися до “липневого автопортрета” Інни, щоб зрозуміти, що вона не належить до тих митців, які будь-що прагнуть витворювати на полотні свято життя у святі фарб. Придивіться до етнографічної корони на голові владної слов’янки – стриманої, виважено-холодної і водночас романтично націленої на якийсь утаємничений задум... До того, як вона постає на тлі багряної папороті... Відчуваєте, як тут “прочитується” екскурс у давнину, в язичницькі праліси, в слов’янську минувшину?
Подання предмета у двох відтворюваних вимірах: реальному і віддзеркаленому – прийом не новий. Він віддавна відомий та вживаний і в живописі, й особливо у мистецтві художньої фотографії. Так от, знаючи про це, я все ж таки сприймаю її полотно “Вилківські віддзеркалення”, як такий собі маленький шедевр. І човен з родиною на борту, і гайки очерету, і птиці, що обступили зграю рибальських човнів, яка покоїться на мілині поблизу сітей – все відображено тут у двох світах, двох вимірах, двох кольорових гаммах. Але загальний настрій полотна такий, що віддзеркалення це сприймається значно глибинніше, ніж узвичаєне фізичне відтворення одного реального предмета в площині та зоровій ілюзії іншого.
Перед нами немовби два цілком реальні, але паралельні світи: світ людини і світ ріки. Ми разом з героями полотна споглядаємо ріку, а ріка... споглядає нас. Ці два світи фатально поєднані нерозривністю природних зв’язків і водночас так само фатально відокремлені тим, що наш світ скороминущий, а світ цієї великої ріки, світ славетного, нами і предками нашими оспіваного Дунаю – вічний! “Плинність нашого людського земного часу – у плинності вічної ріки” – ось те філософське підгрунтя, яке примушує глядача затриматися біля цієї картини, і від суто мистецтвознавчої оцінки перейти до оцінки закладених у цій картині сюжету, способу світобачення, філософської концепції.
Перша персональна виставка студентки Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Ушинського Інни Пантелемонової відбулася навесні 1998 року, в одеській галереї “Дім Фраполі”, і називалася вона так, як могла назвати її тільки Інна – “Запах весни”. Зверніть увагу: не пейзажі, не краса, не кольори, а саме... запах весни. Уже тоді майбутній дипломований фахівець з образотворчого мистецтва була помічена, вже тоді її роботи викликали досить жваву дискусію. І того ж таки року її прийняли до молодіжної організації Одеського відділення Національної спілки художників.
Далі була персональна виставка “Заповітні краї”, яка демонструвалася в Центральній міській бібліотеці ім. І. Франка, були пленери на Дністрі поблизу села Яски та на Дунаї, поблизу Ізмаїла. А ще – у Вилковому, яке взагалі надихнуло її на великий цикл полотен. Були відгуки в пресі, були презентації і традиційні тусовки передчасно визнаних і геніально невизнаних, але саме життя підтвердило той факт, що Інна Пантелемонова належить не до когорти художників, які здатні перші ж творчі успіхи переплавляти в зоряні амбіції, а творчі пошуки та учнівську старанність поспішливо змінювати на амбіційне буття “вільного художника”.
Вона переїжджає до Києва і, навчаючись там в аспірантурі-стажуванні Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, продовжує прискіпливо вивчати різні європейські та світові живописні школи, опрацьовувати творчий досвід таких близьких їй за кольористично-психологічним проникненням у суть речей майстрів, як Ван Гог, етнографічні символісти з кола грузинського художника В. Мелікашквілі чи урбаністичні мариністи з кола близького їй за духом і тематикою Народного художника України одесита Адольфа Лози, полотнами якого “Вечір в Артбухті”, “Вікно в Херсонесі”, “Місяць над Одесою” вона свого часу по-справжньому захоплювалася... Втім, можливо навіть не стільки захоплювалася, скільки прагнула пройнятися їх духом, осягнути таїнство поєднання кольорів природи з кольорами мистецького полотна.
Особливо пам’ятним для неї, тоді ще 25-літньої, став 2002 рік. Так вже склалося, що саме того року вона відбула дуже творчо наснажений для неї пленер у древньому козацькому Немирові, закінчила свою асистентуру-стажування в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, здобувши і диплом за фахом “Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво”, і кваліфікацію художника-живописця. І того ж таки року колеги, високо оцінивши її природний талант і мистецькі пошуки, прийняли її до лав Національної спілки художників.
Але, знову ж таки, перехід до лав професійних художників позначився на її способі життя тільки тим, що вона ще активніше засіла за мистецтвознавчу літературу, вважаючи, що дві вищі мистецькі освіти – це лише підгрунтя для повноцінної самоосвіти істинного художника, сповідувача ідеалів “вічного студента”.
Тим часом досить помітним явищем уже навіть для перенасиченого талантами і полотнами Києва, стали персональні виставки Інни: “Зустрічі на берегах”, яка демонструвалася в столичній “Мистецькій вітальні” та “Між небом і землею” – в Республіканському будинку актора; вона розширює коло своїх пленерських поривань до Закарпаття (в селі Сойми), південного узбережжя Криму – пленер з авангардистською назвою “Ню” на тлі моря”; Хорватії – в якій пленер “Золота Адріатика” змусив художницю якось зовсім по-іншому подивитися і на історію “адріатських слов’ян”, і на їхній зв’язок з Українськими Карпатами, звідки вони в далекі часи добувалися до Адріатики; і на історію свого українського народу, вплетену в історію слов’янства. І якось так вже сталося, що зацікавленість історією народів та історією їх мистецтва поєднується в творчих набутках Інни Пантелемонової з першими успіхами в декоративно-прикладному мистецтві – розписах, вітражах, усіляких етнографічних композиціях, тобто в тому мистецтві, яке зароджувалося разом із зародженням етносів, народів, націй.
Наступного року Інна має намір творчо відзначити свій перший офіційний (даруйте, але тридцятиліття – це той вік, який навіть стосовно жінок ще підлягає розголошенню) ювілей. І, звичайно ж, хоче “увічнити” його двома персональними виставками: в Києві і в своїй рідній Одесі. Як воно буде насправді, і де саме відбуватимуться ці виставки – життя покаже. А тим часом полотна української художниці Інни Пантелемонової поступово завойовують світ шанувальників живопису, вже зараз знавці живопису все охочіше прилучають їх до приватних колекцій – і відбувається це в Німеччині, США, Мексиці, Австралії, Англії, в Канаді,.. де її вже починають сприймати, як нову зірку на мистецькому небосхилі.
