У вересні в Августівці Біляївського району відбулося Свято школи: вчителі, учні, випускники, вся громадськість Августівської сільради (сільський голова – Світлана Олександрівна Мацкул) відзначали 100-річчя від започаткування Августівської школи і 25-річчя її існування в ранзі середнього навчального закладу (директор – Павліна Григорівна Шерстіченко).
Своїми враженнями і роздумами з цього свята ділиться наш спеціальний кореспондент.
Свого часу видатний український педагог Сухомлинський сказав фразу, з вивчення й осмислення якої слід починати підготовку будь-кого з педагогів, будь-кого зі співробітників освітніх закладів і відомств “За шкільною партою сидить народ!”. Саме так, і двадцять років тому сиділи, сьогодні сидять і в усі майбутні покоління за шкільною партою сидітимуть не майбутні медалісти чи сьогоденні “трійочники”; не майбутні робітники, селяни і бізнесмени... За шкільними партами України сидить наш, український народ, в етнічно-духовних межах якого, звичайно ж, будуть майбутні селяни, медики, військові... Але кожен, хто має хоч якесь відношення до виховання школярів, до підтримання шкіл у належному стані; до матеріального, фінансового і духовного забезпечення навчально-виховного процесу, передусім, повинен глибинно, з усіма можливими нюансами і підтекстами, усвідомлювати саме цю тезу: клас за класом, випуск за випуском наші школи навчають, виховують, готують до реального життя в реальному світі майбутні покоління народу.
Мало того, коли ми кажемо, що “за шкільною партою сидить народ”, то не треба звужувати смисл цього визначення лише до того, що так, під цим кутом зору, повинні сприймати школу тільки вчителі та учні. Бо насправді ті люди, що повинні дбати про розбудову і функціонування нашого шкільництва – депутати і керівники сільрад, міськрад і всіх інших рад; органи народної освіти і всі інші владні структури – всі вони теж, разом із сотнями тисяч учнів, 1 вересня... сідають за парти! Щоб від першого до останнього дня навчального року щоденно складати іспит на державну зрілість, на мудрість свого ставлення до дітей, до вчителів, до школи, як до найважливішої державної інституції, за партами якої в усі часи і за будь-якої влади навчається Його Величність Народ.
Ще в далекому 1906 році земство заснувало в селі Московці (так у ті часи називалася Августівка) двокласну земську школу. Кажуть, що вже тоді вона була однією з кращих в тутешніх краях. Згодом вона стала 4-класною, потім перетворилася на всім нам пам’ятну радянську восьмирічку. Але вже на початку 70-х років минулого століття і педагогам, і колгоспно-сільрадівському “земству” Августівки стало зрозуміло: якщо вони хотять зберегти три “міжлиманні” села: Августівку, Черевичне і Протопопівку, треба щоб на ці три села, які вже дехто визнавав “неперспективними”, з’явилася хоча б одна середня школа. Причому питання ставилося саме так: якщо ми хочемо зберегти ці села, зберегти молоді сім’ї, зберегти колгосп ім. Котовського, ми повинні подбати про те, щоб у нас з’явилася середня школа.
Будували та “доводили до тями” цю двоповерхову красуню-школу майже шість років. Причому кожен крок, що наближав сільську громаду до завершення цієї будови, починався з традиційного для тих (та й для наших) часів категоричного “нема”: нема проекту, нема дозволу, нема рішення, нема грошей, нема будматеріалів, нема лімітів на ці будматеріали, нема міністерських і всіх інших віз, нема будівельників, нема техніки, нема шкільного обладнання, нема опалення, нема вчителів... Одне слово, історія появи цієї школи може слугувати посібником для всіх поколінь і всіх народів: як сільська громада взялася за святу справу зведення школи, але зіткнулася з суспільством, яке було організоване таким чином, яким воно ніде і ніколи більше не повинно бути організованим.
Мені і всім запрошеним на це Свято школи дуже пощастило: на ньому, незважаючи на свій більш ніж поважний вік, була присутня перша директорка Августівської середньої школи Ольга Яківна Бугеря. І коли я кажу “перша директорка”, то першість її визначаю не тільки тим, що в тепер уже далекому 1981 році вона, разом із тодішнім головою колгоспу ім. Котовського Анатолієм Федоровичем Івановим, перерізала традиційну червону стрічку, відкриваючи перший навчальний рік у новій школі, а тому, що це саме завдяки її старанням, її авторитету, її наполегливості, її нервам і її... здоров’ю, багаторічна шкільна епопея врешті-решт була доведена до “червоної стрічки”, до цього, місцевого значення, свята зі сльозами на очах. А скільки сил та енергії знадобилося їй ще й після офіційного відкриття школи!..
Випускниця двох, Черкаського учительського та Дрогобицького педагогічного, інститутів, Ольга Яківна поставилася до спорудження цієї школи, як до всієї справи свого життя. Увесь перебіг будівництва вона пам’ятає до дрібниць, навіть скільки разів їй довелося побувати в Києві (не кажучи вже про Одесу та Біляївку), в які високі міністерські та депутатські кабінети пробивалася, щоб домогтися отих осоружних дозволів, грошей, будматеріалів... Але, висповідавшись переді мною в цих “ходіннях по кабінетах і муках”, під час виступу перед колегами та учнями вона була лаконічною: “Я щаслива, що мені і тим вчителям, з якими мені випала честь працювати, вдалося залишити після себе таку чудову школу. Я вважаю, що вчителі повинні і мають право проживати велике і тривале життя, – таке як я. Адже справжній вчитель упродовж багатьох літ свого вчителювання не тільки вбирає в себе часточку позитивної енергії своїх учнів, але й так само щедро ділиться своєю духовною енергією зі своїми учнями. Цим він і здобуває собі право на повноцінне працелюбне довголіття в ім’я суспільства”.
Всі присутні знали про що йдеться: адже Ольга Яківна Бугеря, відмінник народної освіти України, й досі очолює раду ветеранів при Августівській сільраді. І як висловилася з цього приводу сільський голова Світлана Мацкул, “дай Бог кожній сільраді такого діяльного голову ради ветеранів; навіть не уявляю собі іншу людину на її місці, яка б так наполегливо і зворушливо піклувалася про своїх ветеранів, як це робить Ольга Яківна”.
Моє інтерв’ю з нинішньою директоркою школи Павліною Григорівною Шерстіченко теж видалося цікавим і своєрідним. Чесно зізнаюся: за всю свою журналістську практику я ще ніколи не зустрічався з керівником школи, який би не висловив жодної претензії, не назвав жодної проблеми, не висловив жодного настійного побажання владним структурам. До зими школа готова, котел працює, природний газ підведено, педколектив укомплектовано, умеблювання – гріх скаржитися, комп’ютерний клас обладнано на заздрість будь-якій міській школі, комп’ютерно-інформативний факультатив працює, дах не тече, буфет-їдальня працюють справно.
Ще минулого року поставала проблема шкільного автобуса, адже до школи ходили діти не лише з Августівки, але й Черевичного та Протопопівки, а це кілометри бездоріжжя. Й ось тепер у дворі школи стоїть новенький автобус, який привозить і розвозить учнів по домівках. Минулого літа школа була перетворена на оздоровчий табір “Ластівка” і зуміла оздоровити всі сто відсотків своїх учнів. А це дворазове безплатне харчування, походи берегами лиману та екскурсії до Білгород-Дністровської фортеці, до Одеси, до одеського дельфінарію... І так кожна група учнів, упродовж 14 діб. Ні-ні, харчування й екскурсії були оплачені сільрадою: на оздоровлення дітей виділено було 4 тисячі, на поточний ремонт – 2 тисячі гривень. Автобус є. Допомагають спонсори. Чи не кожен свій робочий день сільський голова починає з того, що або сама навідується до школи, яка неподалік від сільради, або ж телефонує директорці, щоб поцікавитися які в неї проблеми. Зважте, не директорка школи простоює під кабінетом сільського голови, а сільський голова першою хоче знати, як там справи у школі. І так упродовж багатьох і багатьох років, адже П.Г. Шерстіченко ось уже два десятиліття стоїть на чолі школи, а С.О. Мацкул понад два десятиліття – на чолі сільради.
Ось і під час Свята школи сільський голова Світлана Мацкул, яка родом з того ж таки Черевичного, і для якої ця школа теж рідна, не вправлялася в красномовстві, а прийшла до школярів зі “скромним подарунком” – телевізором. Ще “скромнішим” виявився у своєму дарункові давній шеф школи, голова місцевої агрофірми “Августівка” Борис Леонтійович Любчик, до речі, колишній голова колгоспу ім. Котовського. Він подарував школі музичний центр, що викликало захват не тільки у старшокласників, а навіть у шкільної малечі.
У відповідь школярі подарували шефам і гостям чудовий концерт, під час якого відзначився не лише шкільний ансамбль “Веселка”, чтиця, одинадцятикласниця Олена Іванова та інші юні артисти, але й хор мам та бабусь “Московчанка”, під керівництвом вчительки музики Ольги Анатоліївни Макаренко, в якому, до речі, співає і сільський голова. З великою увагою присутні вислухали спогади класного керівника ще того, першого випускного класу зразка 1987 року, українського мовника Анатолія Івановича Братішка; минулорічного випускника і майбутнього педагога Юрія Гринькова; директора Нерубайського навчально-виховного комплексу, керівника асоціації шкільних директорів Біляївського району Георгія Васильовича Мацкула... А склали сценарій цього вечора спогадів і мистецтва та чудово вели його вчительки Ольга Георгіївна Кравченко і Наталія Захарівна Макаренко. Одне слово, свято вдалося.
Втім, я помилився, коли сказав, що у директорки школи Павліни Григорівни не існує жодних проблем. Одна все ж таки існує. І вона, і завуч з навчальної роботи Наталія Петрівна Колісниченко, інші вчителі запально говорили про те, що їм конче потрібен... хороший шкільний музей. Що експонатів йому не забракне, – засвідчила виставка документальних матеріалів та фотографій, аж до офіційного переліку всіх золото- і срібномедалістів школи, яку вони організували в фойє школи.
“А в фойє справді – несолідно” – погодилися з ними і сільський голова Світлана Мацкул, і керівник агрофірми Борис Любчик. Тим паче, що цей шкільний музей, по суті, стане і музеєм села. Тим осередком, на матеріалах якого учні можуть пізнавати історію своєї “малої батьківщини”, свого рідного краю. А визнавши це, обоє зрозуміли: відтепер це клопіт не лише керівництва школи, але і їх власний. А допомогти школі треба – діло святе.
Завершуючи цю розповідь, мені б дуже хотілося назвати хоча б одного посадовця з районного чи обласного управління освіти; хоча б одного посадовця з райради чи райадміністрації, не кажучи вже про обласні установи, який би відгукнувся на запрошення августівського педколективу й удостоїв їх у таку урочисту днину хоча б п’ятихвилинним відвідуванням. Розумію, всім ніколи. А шкода. В Августівці їм було б чому повчитися, в тому числі і ставленню до обов’язку державного службовця та й просто... світогляду і способу мислення державної людини.
