25 листопада виповнилося 50 років з дня смерті Олександра Довженка. Радянський письменник і кінорежисер іще за життя став легендою кінематографу. Його стрічку «Аероград», – про місто, що збудували серед тайги – придбали для фільмотеки Адольфа Гітлера. Фільм «Щорс» так сподобався Сталіну, що він неодноразово запрошував кінорежисера на піші прогулянки нічною Москвою. Вже після смерті Олександра Петровича його сценарій фільму «Земля» отримав у 1958-му приз Каннського фестивалю; того ж року на Брюссельській всесвітній виставці «Землю» назвали у числі 12 найкращих фільмів усіх часів та народів.
Олександр Петрович, який оселився в Москві з 1933 року минулого сторіччя, завжди пам’ятав про Україну. Зрозуміло, й похованим мріяв бути тільки в Києві.
Коли його вдова Юлія Солнцева подзвонила керівнику Спілки письменників УРСР, аби сповістити про кончину генія, слухавку взяла дружина Миколи Бажана і рівним голосом відповіла, мовляв, чоловіка нема і невідомо коли буде. Впродовж наступних днів з Києва ніхто не телефонував…
У теперішній Україні ставлення до людей, які свого часу прославили націю, інше. Про перепоховання Олександра Довженка Президент Віктор Ющенко розмовляв під час останьої зустрічі з міністром іноземних справ РФ Сергієм Лавровим. Той пообіцяв сприяння, адже дата – 25 листопада – була не за горами.
На жаль, проект так і не вдалося втілити в життя. Не допомогло навіть недавнє доручення Віктора Андрійовича, дане уряду задля забезпечення перепоховання Довженка та його дружини.
Ентузіасти проекту звинувачують у цьому російськую сторону. Та, на їхню думку, усіляко заважає утвердженню в Україні самого поняття історичної пам’яті.
У Довженко і Юлії Солнцевої (з якою режисер познайомився на Одеській кінофабриці у 1928 році) дітей не було, як не було їх і у першому шлюбі Олександра Петровича. Тож залишити могилу Солнцевої на московському Новодівичому цвинтарі одну-однісіньку було б блюзнірством. Підтримуючи план перепоховання родича в Україні (щоправда, вже не в Києві, а у Сосниці Чернігівської області, на «малій батьківщині» письменника), небіж Довженка академік Тарас Дудко – директор Московського національного наркологічного центру, доктор медичних наук – вважає неприпустимим «розлучати» людей, котрі так кохали одне одного. Хоч при цьому зізнається: Юлію Іполітівну не любив і не любить. Намір перепоховати прах дядька у Пантеоні відомих українців, що наразі створюється поблизу Аскольдової могили в центрі Києва, Тарас Миколайович не сприймав від самого початку: «Довженко заслуговує не почесного гуртожитку, а окремої могили!»
В його рідній Сосниці сподіваються на успішне завершення давньої «епопеї». Листи на їм’я Президента України та МЗС написані давно.
Голова Сосницької районної державної адміністрації Василь Омельченко, втім, чудово пам’ятає, чим завершилися аналогічні спроби перепоховання у 1994 та 2004 роках. Російська сторона тоді натякала на якісь політичні поступки…
…У квітні 1942 року Олександр Довженко занотував у щоденнику ось що: «Єдина нація в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим, контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?».
