До редакції звернулася Світлана Н. з Одеси. У своєму листі вона розповідає про те, що заміжня ось уже понад десять років, із чоловіком живе добре, виховує двох дітей. Коли діти підросли й пішли до школи, вона знову влаштувалася на роботу. І усе б нічого: і робота цікава й перспективна, де її цінують, й зарплата гідна, і колектив дружний. Але на одній із корпоративних вечірок вона не змогла встояти перед залицяннями одного зі своїх колег. Подальші стосунки в них розвивалися стрімко. Зустрічатися почали часто.
«Боюся, що чоловік почне щось підозрювати, та й у мого колеги по роботі вдома теж сім’я, діти... Що робити?» – запитує редакцію Світлана.
Цю типову історію ми попросили прокоментувати психотерапевта Тетяну Калашник, директора Одеського інституту позитивної психотерапії, доктора психосоматичної медицини Висбаденської академії позитивної психотерапії:
– Запитання «Що робити?» я чую на кожній зустрічі із пацієнтами, про що б не йшлося. І щоразу допомагаю людині знайти ЇЇ відповіді на її запитання. Хочете, спробуємо це прямо зараз? Отже:
– Що ви цінуєте у ваших стосунках із колегою?
– Що важливо для вас у сімейних стосунках?
– Що ви придбаєте і що втратите, зберігши й зруйнувавши сім’ю?
– Як це позначиться на дітях?
– Що відбудеться у найгіршому випадку?
– Як склалося життя в інших людей, які зіткнулися із цією проблемою? У ваших знайомих, друзів, родичів, персонажів фільмів, героїв книг?
– Що відрізняє батька від вітчима?
– Чим відрізняється рідна дитина від пасинка або пасербиці?
– Що вам підказує ваша інтуїція?
– Якби якась Третя Сила з'явилася у вашій ситуації, то що б Вона вам порадила, підказала, про що б попередила, від чого б застерегла?
– Навіщо Ви прийшли у цей світ? У чому ваша людська, материнська, жіноча місія?..
Просто читаючи ці запитання, ви самі зумієте знайти потрібну відповідь.
Від редакції: Звичайно ж, шановна Світлано, рішення у будь-якому разі Ви маєте прийняти самостійно. Можливо, у цьому Вам допоможе ще одна життєва історія, теж розказана в одному із листів до редакції.
…На той час я працював інженером-програмістом у відділі комп'ютеризації одного із комерційних банків. З двох десятків співробітників нашого відділу я був найстаршим, вік підповзав до півсотні. Однак тягаря років на своїх плечах я зовсім не відчував. Жінці стільки років, на скільки вона виглядає, а чоловіку стільки, на скільки він себе почуває!
Того понеділка начальник відділу відрекомендував нам нову співробітницю – оператора ЕОМ, яка вмить привернула до себе увагу чоловіків, які працювали в банку. Марині – так звали новеньку – можна було дати не більше тридцяти років, однак, коли через декілька днів я зібрав про неї інформацію, що мене цікавить, виявилося, що у свої тридцять сім вона чудово виглядає завдяки багаторічним заняттям художньою гімнастикою.
Її чоловік плавав старшим механіком-«дідом» на риболовецькому траулері, а вона мешкала із сином-учнем та свекрухою. Старша донька рік тому вийшла заміж.
Досить швидко ми з нею подружили, і я почав подумувати про подальший розвиток стосунків. Підходящий випадок не змусив на себе довго чекати. Відзначали ювілей начальника нашого відділу. За годину до закінчення роботи зібралися у комп'ютерній. Я примостився поруч із Мариною й весь вечір залицявся до неї, причому, як кажуть, був у настрої, не забуваючи підливати їй коньяку. Потім ми, не відстаючи від молоді, хоробро витанцьовували реп, і я від душі веселив усю компанію. Проводжаючи Марину додому, запропонував зайти посидіти в кафе, де після декількох пляшок шампанського одночасно підійшли до стану ейфорії. Ніколи ще заборонений плід, яким є чужа дружина, не здавався мені таким привабливим та бажаним.
Ми вийшли на повітря. У сутінках вздовж алеї тіснилися сосни і густий чагарник. Я виріс у сім’ї лікарів і сповідував позбавлене забобонів правило, яким користувався у подібних ситуаціях – «нехай краще лопне моя совість, аніж сечовий міхур». Зі словами: «Дівчаткам праворуч, хлопчикам – ліворуч», я підштовхнув Марину до заростей.
Минув якийсь час, і крізь кущі раптом долинув приглушений стогін. Я рвонувся в темряву. «Обережно, тут яма!» – звідкись, немов з-під землі, донісся голос Марини. Не без зусиль я витяг її з досить глибокої траншеї, на дні якої було по коліно води. Марина нервово посміювалася, її лихоманило, на білий костюм було шкода дивитися.
– Руки-ноги цілі? А інше – справа поправна. Зараз підемо до готелю, вип'ємо кави з коньяком, твій «прикид» і підсохне.
– Знаєш, – відповіла Марина, – посидимо трохи тут, на лаві.
Ми просиділи близько години, доки Марина оговталася, а потім я відвіз її на таксі додому. Прощаючись біля під'їзду, оповила мене руками, гаряче пригорнувшись усім тілом. Поцілунок її був настільки жагучим, що я вмить забув про всі безладдя цього вечора.
І раптом хтось сильно вдарив мене у вухо, в очах стемніло, і я знепритомнів... Прийшов до тями через декілька хвилин.
Неподалік від мене Марина бурхливо щось пояснювала здоровенному чолов’язі. Він зі злістю жбурнув їй щось в обличчя, повернувся й швидко пішов геть. Марина, ридаючи, побігла за ним.
«Напевно, чоловік», – подумав я.
Воно вдавилося мені в долоню, коли я піднімався на ноги, – каблучка, яку, мабуть, і кинув Марині її чоловік...
…У понеділок на роботу я не пішов, провалявся цілий тиждень на лікарняному. А вийшовши на роботу, довідався, що Марина звільнилася. Телефонував їй кілька разів додому, автовідповідач просив залишити інформацію. Але якось вона підняла слухавку.
Я почав було перепрошувати, однак Марина різко перебила мене:
– Та при чому тут ти? Просто чоловіка списали із судна, і він прилетів додому без попередження.
І трохи помовчавши, додала:
– Я прошу тебе більше мені не телефонувати.
– А як же каблучка? Я хочу віддати тобі каблучку, яку підібрав на землі того вечора.
– Вона вже ні до чого, – сказала Марина й поклала слухавку.
Так і зберігається в мене та чужа каблучка, нагадуючи про гіркоту забороненого плоду, який багатьом здається дуже солодким…
