...Той липневий день видався напрочуд гарним. На душі в Олексія було радісно: вчора він отримав атестат про середню освіту, виданий Полянецькою школою. Перед ним відкривалися сотні доріг у самостійне життя, манливих і незвіданих, поруч була кохана дівчина і любляча сім’я. Хіба цього замало? Тому навіть те, що не відбувся матч у Концебі, на який він у складі команди полянецьких футболістів їхав з твердим наміром показати блискучу гру, не зіпсувало хлопцю настрою. Повертаючись додому, юні футболісти жартували в автобусі, пригадували випускний вечір, витівки шкільних років.
Коли під’їжджали до мосту через річку Савранку, хлопці попросили у тренера дозволу скупатися: “Тут неглибоко, та й усі ми добре плаваємо”.
Наплававшись і напірнавшись досхочу, Олексій ліг на воду, розкинув руки. Хотілося, щоб ця мить тривала якомога довше. Але час підганяв. Коли виходив з води, запримітив на березі колесо від трактора.
– Ану, потримайте, – гукнув товаришам, затягуючи колесо на глибину. – Ще стрибну з цієї “вишки”, – і все, поїдемо.
Але вийти з води Олексій вже не зміг. Вдарившись головою, він відчув, що враз обважніле, неслухняне тіло потягло його вниз.
Звістка про нещастя із сином вразила матір як блискавка. Надія не зчулася, як вилетіла на мотоциклі на дорогу. Не бачила нічого, і щоб втриматися на вибоїнах, до болю стискала в руках кермо. Зупинилася аж біля центральної районної лікарні.
Вирок медиків був страшним: перелом трьох шийних хребців. Місцеві лікарі робили все, що могли, їм на допомогу приїхала бригада з обласної лікарні. А мати впала на коліна і молила Бога, щоб врятував дитину. Для неї він, не рідний по крові, найдорожчий, бо найменший, бо викохала, винянчила хлопчика з півроку, коли рідна мати покинула його. Найбільше Надія боялася, щоб не відчував себе Олексій чужим, щоб розумів: його сім’я тут, у нього є старші брат і сестра. А коли його рідний батько пішов від неї до іншої жінки, забравши з собою сина, Олексій повернувся все ж назад, до мами Наді: “Ти не переживай, мамо. Я буду жити з тобою. Я тебе люблю”, – сказав він тоді, і жінці ніби знову світ розвиднів. Господи, то невже вона зараз може втратити свого синочка?
Чотири довгих місяці Олексій балансував між життям і смертю. І весь цей час материнське серце рвалося на шматки. Син залишився живим, але важка травма прикувала його до ліжка.
...З того часу минуло понад два роки. Їдучи в Полянецьке, я думала лише про одне: чи не роз’ятрить моя розмова з Надією і Олексієм старі рани? Адже пригадувати все і розповідати про трагедію нелегко.
Надія поралася у дворі.
– Та що ви, заходьте, – одразу розвіяла вона мої сумніви. – Навпаки, Олексій дуже любить, коли до нього навідуються. Він у мене не тільки дуже добрий, але й мужній хлопець, – продовжувала вона, відкриваючи двері до хати. – У нас сьогодні людно. Це ось старший син Валентин з Одеси приїхав, а це діти моєї дочки Тетяни. До речі, друзі, знайомі до нас щодня приходили, навіть вночі чергували біля Олексія, коли біда сталася. Тепер навідуються рідше, адже у кожного своє життя, свої проблеми. А загалом у нас люди дуже хороші. Допомагають хто чим може.
Олексій охоче долучається до розмови. Він розповідає, що побував у Києві, в реабілітаційному центрі, а потім тричі – у спеціалізованому санаторії в Саках. В результаті, після багатьох старань лікарів і тренувальних вправ, почав рухати руками.
– Я вже можу самостійно їсти, допомагаю, коли мене одягають, – каже він, переводячи погляд з матері на брата, на племінників.
– Якби ж була змога систематично лікуватися у Саках, – зітхає Надія.
Але такої змоги у родини немає. Адже путівка в санаторій коштує 5 тис. грн. Зібрали було трохи грошей – придбали Олексію електричний інвалідний візок, бо той, з важелем, виданий службою соціального забезпечення, йому не підходив. А скільки витрат на інші, вкрай необхідні, речі!
Надія вичитала якось у газеті “Факти”, що у Харкові є медичний центр, де таким пацієнтам, як її син, пропонують лікування, яке дає добрі результати. Вона зв’язалася із знайомими, які живуть у Харкові, попросила дізнатися, з яким діагнозом, на яких умовах туди приймають.
– Які ж у вас сімейні доходи? – запитую.
– У сина пенсія по інвалідності, я отримую 280 грн, як інвалід другої групи, та ще 7,37 грн платять по догляду за Олексієм, – пояснює жінка і вмовкає. Потім додає, ніби виправдовуючись: та є ще городи, віники в’яжу, домашню живність утримую, горіхи продаю. Зберу якусь копійку.
А чи вистачить тієї “копійки”? Бо ще ж і проценти за кредит, який взяла Надія, треба сплачувати. Про свою хворобу жінка вже й не згадує.
Болить душа за Олексія і в односельців. Нещодавно до редакції районної газети надійшов лист від однієї з жите-льок села, є в ньому такі рядки: “Ровесники Олексія пішли далі вчитися. Повертаються з армії, одружуються. А він... не піде на побачення, не гратиме у футбол, і, мабуть, стільки сумних думок передумав. Але хто почує той крик душі?”
Люди добрі, давайте почуємо! Відгукніться на чужу біду. Для тих, хто має змогу і намір допомогти хлопцю у лікуванні, повідомляємо адресу, за якою можна перерахувати гроші:
ООД «Райффайзен Банк Аваль»
Поточний рахунок: 29097466
Код: 23876031
МФО 328351
Особовий рахунок Гаврилова Олексія Володимировича 2620404293110.
Р.S. Коли стаття вже готувалася до друку, у мене промайнула думка: так і не вдалося мені зазирнути в Олексієві очі. Він ховав їх, аби я не побачила, скільки в них болю і – вистражданої надії. Не сказав і про те, що час тече для нього зовсім не так, як для всіх інших людей, а увесь світ концентрується в кутку кімнати, де світиться екран телевізора. Він не хотів виглядати слабким.
