із ВІЛ-позитивним хлопцем, який молодший від неї на 10 років
Про цю незвичайну пару неодноразово писали українські вузькоспеціалізовані медичні видання. Олену та Олексія час від часу запрошують на всілякі конференції з проблем ВІЛ/СНІДу, щоб почути їхні одкровення про Кохання та Безстрашність. Щоб ті, хто, довідавшись про страшний діагноз, не поспішали впадати у відчай, а, навпаки, ще більше полюбили навколишній світ і людей у ньому.
ЖИТТЯ ПОЗАДУ...
До знайомства, яке відбулося у таборі для дітей-сиріт (Олена та Олексій працювали у ньому волонтерами), в майбутнього чоловіка та дружини навряд чи було щось спільне. Олена викладала на факультеті журналістики місцевої філії університету «Україна», виховувала восьмирічну доньку Юлію. Час від часу публікувала матеріали про боротьбу зі СНІДом у муніципальній газеті «Проскурів» (колишня назва Хмельницького – авт.), писала, а потім ставила в молодіжному театрі власні п'єси.
Олексій Гончар зростав в ідеальних умовах. Мати працювала секретарем міської ради одного із міст Вінницької області, тато – у минулому успішний спортсмен-легкоатлет – теж пристойно заробляв. Їхній син був гордістю місцевої школи: брав участь у концертах та конкурсах бальних танців, грав у баскетбол; згодом за кількістю вимпелів і кубків навіть обігнав батька. Та й до вузу хлопця взяли швидше як спортсмена, аніж як стовідсотково підготовленого абітурієнта.
Як це іноді трапляється, у такій ось зовні зразковій родині захоплення сина наркотиками елементарно «проморгали». Ну кому могло спасти на думку, що спортсмен, який подає надії, повністю викладається на кожному тренуванні, приохотиться до «ширева»? Прийнято ж вважати, начебто наркоманія та спорт – несумісні.
Одного вечора 2000 року Олексій прийшов за черговою дозою, а шприц забув. Йому трохи покартали за це, але в «допомозі» не відмовили. Олексію ще подумалося: «А раптом цей «використаний» шприц заразний?..»
«Подвійне життя» студента-баскетболіста плинуло так само безтурботно. Доки Олексій зовсім випадково не здав аналіз в анонімній лабораторії («Ось йшов собі по вулиці, побачив вивіску профцентру по боротьбі зі СНІДом; дай, думаю, і собі перевірюся...»).
Коли хлопцю в гранично обережній формі оголосили результат дослідження, він відреагував, як кожний, хто опинився б на його місці: «Життя позаду…»
На вихідні поїхав додому, у Вінницьку область. Розповів батькам, як втягся в «систему» ще в 9-му класі (хоча до цього наркотики ненавидів, а наркоманів і зовсім за людей не вважав!..) І що жити залишилося недовго...
Батьки, ледве отямившись від перенесеного удару, заявили: «Ти наш син, ми твої друзі, що б не трапилося – ми завжди поруч...»
ТИМ ЧАСОМ...
…Олена завершила роботу над новою п'єсою під назвою «Дві дівчини, дві долі, дві любові». Репетиції були в самому розпалі, коли у талановитого провінційного драматурга із Олексієм стартував бурхливий роман.
У драмі «Дві дівчини...» дві сюжетні лінії. Перша розповідає про медсестру Лесю, яка покохала свого пацієнта – ВІЧ-позитивного наркозалежного хлопця. Він же Андрій, як і більшість мешканців палат спеціалізованої лікарні, знає, що неодмінно помре від невиліковної хвороби. Він довго не вірить у те, що його, абсолютно безпомічного та сліпого, може покохати така прекрасна дівчина. Із Лесею розмовляє головлікар: «У нього ВІЛ, і це – кінець. У вас не буде нічого – ані щастя, ані любові, ані дітей. Ти маєш від нього відректися. Повір мені...»
Фінал п'єси оптимістичний. Бачачи, як коханий помирає на її руках, дівчина волає до Бога. І Він виявляє чудо: Андрій залишається жити.
У самому факті «творчого осяяння» – задуму написати «Дві дівчини...» – Олені Литинській вбачається Божий промисел. Із цим припущенням важко не погодитися. Напророчити самій собі знайомство із ВІЧ-позитивним хлопцем, із подальшим заміжжям, притому за 2 роки до зустрічі з Олексієм – хіба трапляється подібне у тривіальні будні із половиною співвітчизниць?
ЧИ ЛЕГКО ЖИТИ ПІД ОДНИМ ДАХОМ З ВІЧ-ПОЗИТИВНИМ?
На самому початку їхнього роману Олексій багато розповідав про себе. Про те, як легко жилося «під крильцем номенклатурних батьків», як заради цікавості вперше вжив наркотики, як від нього, довідавшись про страшний діагноз, один за другим відвернулися кращі друзі... І раптом зупинився. Промайнула думка: «А що коли й ця жінка зрадить? Ні, тоді вже точно нікого в цьому житті не зустріну!..»
Зрозумівши, що закохався, Олексій почав вибудовувати план завоювання Олени. Довідався, що вона мешкає у Хмельницькому, купив дорогі парфуми. Того вечора Олена саме затрималася в університеті, зате вдома була Юлечка. Довелося подарунок залишити й піти ні з чим.
Згодом Олексій став у будинку Олени бажаним гостем. З донькою завжди було про що поговорити; матері теж чоловіча підтримка була незайвою. Прочитав всі рукописи жінки... і сам взявся писати. Вірші.
Одного разу набрався сміливості, сказав, що кохає. І у відповідь почув саме те, про що дотепер лише мріялося...
Звістка про майбутнє весілля улюбленого сина батьки Олексія зустріли рівно. Можливо тому, що самі-то відносно молоді. Оскільки Олексій через відомі обставини тривалий час не працював, – не шкодуючи сил і коштів допомагали молодій парі облаштовувати побут.
А батько Олени про хворобу зятя не відає й дотепер. В аналогічному невіданні перебуває і її перший чоловік. Він мешкає в Харкові, має успішний бізнес. Доньці Юлечці намагається допомагати. А що не навів довідки про теперішнього супутника життя її матері... Очевидно, для нього це не настільки важливо.
У Олени була молитва: «Якщо ця людина є – нехай прийде. Я готова дарувати їй любов». Поява в її житті Олексія – це саме відповідь на ту проникливу молитву. Олена чудово розуміє, що чудесного зцілення, як у її власній п'єсі, у чоловіка не передбачається.
– ВІЛ-позитивних у світі багато, – говорить Олена. – Що молодший організм, то міцніший – то довше він буде боротися. Звичайно, за умови його підтримки вітамінами та антиретровірусною терапією.
Співпрацюючи із фондом «Люди, які живуть із ВІЛ», держава Україна вкладає у лікування своїх громадян величезні суми грошей. Є й інші подібні програми. До кінця 2007 року антиретровірусна терапія для громадян України – безкоштовна. Олексію Гончару ця терапія поки що не потрібна. Хворіє він стосовно рідко. ГРВІ, звичайну нежить лікує тими ж ліками, що й інші люди. За всіма зовнішніми показниками у нього нормальний імунітет. Якщо не вживати ін'єкційних наркотиків та алкоголю, займатися фізкультурою, можна прожити досить довго.
Якихось хитромудрих правил спільного життя у чоловіка й жінки немає. У кожного своя зубна щітка, свій рушник. Інше – як у звичайних родинах.
Нещодавно Президент України Віктор Ющенко підписав «оновлений» Сімейний кодекс України. Відтепер наречений та наречена зобов'язані правдиво проінформувати одне одного про стан свого здоров'я. Кожен РАГС, у свою чергу, приймаючи заяви про бажання одружитися, видає, за бажанням молодих, направлення до медичної установи. Хоча відмова пройти обстеження не буде перешкодою для реєстрації шлюбу. Олена та Олексій одружилися 9 березня 2006 року. На відміну від чоловіка, який кожні 3 місяці здає аналіз, Олена до лікарів з тих пір не зверталася. Тому що вірить: її надійно захищає Бог. І кохання до Олексія.
