Одного робочого дня Віктор Петрович зайшов до кабінету директора Роздільнянської школи мистецтв М.І. Мараховської, своєї дружини. Побачивши чоловіка, Марія Іванівна сказала: “Проглянь “Одеські вісті”. Зверни увагу на цю статтю”. Він уважно прочитав публікацію, і в серці ніби щось зойкнуло. Автор писав про село Концеба і згадував там медичну сестру місцевої амбулаторії Олену Мараховську.
В голові промайнуло: як би швидше дізнатись про цю жінку, котра, можливо, доводиться йому ріднею. Не гаючи часу, заквапився до цеху електрозв’язку, аби зателефонувати до села Концеба.
Спілкуючись з медсестрою, дізнався, що в селі проживає дідусь, можливо – його дядько Михайло Антонович Мараховський.
Бажання побувати на Савранщині ставало все сильнішим.
Одного літнього ранку Віктор Петрович разом з дружиною, донькою, зятем і онучкою вирушили в дорогу. Концеба – село старовинне, потопає в зелені садків. Приємно ставало на душі у Віктора Петровича, коли згадував, що це його батьківщина. З нетерпінням чекав зустрічі. Подумалось: “Можливо, десь збереглась і батькова хата”.
А дідусь вже чекав на родичів.
– Ми, здається, не помилились. Тут проживає Михайло Антонович Мараховський? – запитав Віктор Петрович. – Бо я теж Мараховський.
– А як твою маму звати?
– Віра.
– Тоді проходьте до подвір’я, я вас чекаю, – промовив старенький. – На вісімдесят п’ятому році дочекався на вас.
Племінник обійняв рідного дядька і відчув, як сколихнулося щось в грудях. На мить уявив, що то його батько, якого ніколи не бачив, бо був немовлям, коли батько пішов на фронт.
Поки дідусь знайомився з родичами, до його оселі сходились односельці – хто з вулиці, хто вже у дворі спостерігали за гостями діда Михайла. Адже давно не бачили стільки людей у його подвір’ї.
А потім вже вся вулиця дізналася, що до Михайла Антоновича приїхав племінник з Роздільної. Він вперше зустрівся зі своїм дядьком, який вже був переконаний, що залишився один на цій землі з роду Мараховських по чоловічій лінії.
Михайло Мараховський пройшов тяжкими дорогами війни, проявляючи мужність і героїзм, про що свідчать бойові нагороди. Нелегким було і повоєнне життя – війна розлучила з ріднею.
Дядько розповів племінникові про свого брата і його батька Петра Антоновича, який загинув. В пам’ять про нього залишилась лише меморіальна плита у селі Концеба з його іменем, встановлена на честь односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Тепер племінник частенько телефонує дядькові, якого обняв через 62 роки, цікавиться його життям-буттям, а влітку знову відвідає Концебу.
