В Одеській державній музичній академії відзначають знаменну дату – вісімдесятий день народження завідувача кафедри спеціального фортепіано, професора, кандидата мистецтвознавства Ігоря Сухомлинова.
Покоління Ігоря Івановича Сухомлинова формувалося (і особистісно, й творчо) за часів воєнного лихоліття та духовно суперечливих перших післявоєнних років.
Він навчався у школі імені П.С. Столярського у В.П. Василенко, в консерваторії – у легендарного професора М.І. Рибицької. Потім була Москва і великий Генрих Нейгауз...
…Гадаю, якщо сьогодні запитати професора Сухомлинова, чи пам'ятає він усі злигодні й незручності своїх студентських років, він навряд чи відповість одразу: адже усе це, взагалі-то – така дурниця... Головне – перед ним була улюблена справа й можливість відкривати для себе усі її тонкощі й особливості. Ось і грав у нічний час у консерваторських класах (вдома ж і вдень було не можна: сусіди по комуні протестували), ось і навчався, бігаючи на лекції й виконуючи завдання одразу двох факультетів: фортепіанного та теоретико-композиторського. І мимоволі звикав із високою відповідальністю ставитися до будь-якого дорученого завдання.
Він і сьогодні такий же безкомпромісний та дисциплінований у своїй педагогічній творчості. Його лаконічна діловитість в організації роботи з незвички може здатися сухістю або навіть диктатом. Але тих, хто працює із професором багато годин за роялем, незмінно вражають і емоційна відкритість, й багатство педагогічних прийомів, і скрупульозна увага до деталей тексту, й вічно свіже, захоплене ставлення – і до музики, що виконується, й до учня.
Якось я привів до Ігоря Івановича свою випускницю зі школи Столярського – що приховувати, хотів «розвідати», чи прийме він її до свого класу. Призначаючи цю зустріч за своєю незмінно потертою записною книжкою із щоденним розкладом, він щось пробурчав – мовляв, «вікна» цього дня у нього не буде, залишається лише вечір – і назвав час: восьма година. Я сподівався, що «шеф» лише визначить якийсь «генеральний напрям» майбутньої роботи, – але коли Сухомлинов закінчив цю першу зустріч із ученицею, на годиннику було за двадцять хвилин одинадцята. Коли ми залишилися віч-на-віч, коротко кинув: «Нехай вступає. Вступить – я її візьму». І взяв – одразу на другий курс! А через чотири роки відверто пишався своєю обдарованою та сумлінною випускницею, і ми разом раділи її відмінному виступу на державному іспиті.
Улюблена справа зберігає й надихає Ігоря Івановича. У ювілейні дні прийнято говорити: 80 років з дня народження й скількісь там років творчо-педагогічної діяльності. Але ж і справді – скільки? Від якої віхи вести відлік? Та й не хочеться його вести, коли Сухомлинов не зраджує своїй повсякчасній азартності, безпосередній захопленості, творчій невгамовності...
Але по собі знаю: існують у житті досвідченого й захопленого педагога сумні дати, коли раптом відчуваєш себе старим, коли на щоденну й улюблену справу дивишся іншими очами. Це несподівані й жорстокі дні передчасної смерті тих, кого називав своїми учнями. На жаль, на шляху професора Сухомлинова були й такі втрати. Сьогодні друзі й однокашники ще неодноразово назвуть Людмилу Ковальчук, Олександра Городецького... Ще неодноразово наша вдячна пам'ять відзначить заслуженого діяча мистецтв України, професора Олександра Бугаєвського, ім'я якого назавжди залишиться в аналах Одеської музакадемії. Не можна не згадати зараз ці рідні для нас імена.
А нам, учням, випускникам Ігоря Івановича Сухомлинова, ім’я – легіон. Ми не лише в Україні, але й у Європі, і в далекому колись Китаї. Є й ті, хто поруч, у нашому місті мають щасливу можливість спілкуватися із «шефом», коли лише забажають: проректор музакадемії, професор Ю. Ракул, професорка Г. Попова, піаніст, заслужений діяч мистецтв України Ю. Кузнецов, провідні педагоги міста Д. Пашковська, Д. Рєзнік, Т. Куварзіна, І. Дідушок, десятки викладачів та концертмейстерів музакадемії, музичного училища, школи імені Столярського, великої мережі дитячих музичних шкіл Одеси та області... Із особливим задоволенням назву й загального улюбленця цієї значної команди: Ігор Парада, він став лауреатом Першого міжнародного конкурсу пам'яті Є. Гілельса як учень професора Бугаєвського, займається тепер у класі професора Сухомлинова асистентом. Подовше б нам усім працювати поруч і разом: адже Сухомлинов воістину невичерпний!
І ще: для кожного з нас Ігор Іванович цікавий по-своєму, для кожного він – особистий та незамінимий. Ось чому я буду радий, якщо хтось, прочитавши цей вдячний монолог, скаже, що я написав тут далеко «не все» або взагалі «не те». У житті кожного з нас Ігор Іванович займає своє неповторне місце, і ми дуже заздримо тим, хто сьогодні навчається в його класі: адже попереду в них стільки нового, стільки щасливих відкриттів! Стільки прекрасної справи!
З днем народження, любий наш Ігоре Івановичу!
