Причетність до пам'яті Олександра Вертинського

Мені довелось стояти на Новодівичому цвинтарі у Москві біля могили Олександра Вертинського – артиста і поета, чиє щиро добре, сповідальне мистецтво гріло серця стількох людей…

Я всегда был за тех,

кому горше и хуже.

Я всегда был для тех,

кому жить тяжело…

Його мистецтво хвилювало, привертало таких досвідчених цінителів, як Шаляпін, Марлен Дітріх. А Інокентій Смоктуновський назвав Вертинського «нашою національною гордістю». Відомо, як захоплювалися ним М. Жаров, В. Качалов, А. Коонен та інші діячі мистецтва, відзначаючи оригінальність, виняткову своєрідність (а отже, неповторність) артиста. Сам Вертинський писав про себе: «Я пошел по нелегкой дороге новаторства, создавая свой собственный жанр»...

Олександр Вертинський народився у Києві 9 (22) березня 1889 року. Там пройшло його гірке сирітське дитинство, там він вперше відчув нездоланний потяг до мистецтва. У Києві були надруковані його перші літературні твори, там же він вперше намагався утвердитися на сцені, але у той далекий час спроби ці, волею долі, закінчувалися провалом: «Я был застенчив и робок до ужаса», та ще і гаркавив... У Контрактовій залі на Подолі відбувся його «дебют», про який у своїх мемуарах він згадував з гумором: «Я вышел. Поклонился, открыл рот… и спазма волнения сдавила горло. Я заэкал, замэкал и ушел при гробовом, но деликатном молчании зала...» Невдачею закінчилася і спроба стати статистом у Соловцовському театрі. Але наполегливості йому було не позичати, і ось – Москва. Ночував, де трапиться, богемний спосіб життя. Захоплення «новою» поезією, епатаж обивателя. Тоді ж він потрапляє до чарівного світу німого кіно, з успіхом знімається, пише сценарії до кінофільмів. До еміграції у 1920 році Вертинський знявся у 18 кінофільмах. Під час Першої світової війни він служив «братом милосердя» у санітарному потязі. Там, на війні, він позбувся небезпечної пристрасті до кокаїну.

Після поранення у середині 1915 року, худий, голодний, Вертинський повертається до Москви, а незабаром опиняється у Петрограді й у театрику «Павильон де Пари» вперше виходить на сцену з «аріетками» в образі П’єро, а вже в 1916 році його називають справжнім Маестро. Народжуються одна за одною його «аріетки», які мали колосальний успіх у публіки. Він присвячує Вірі Холодній «Маленького Креольчика», «Ваши пальцы...». Вертинський першим назвав її «королевою екрану». А після жовтневих подій 1917 року народжується його прониклива пісня, якою він законно пишався: «То, що я должен сказать». Пісня про юнкерів, загиблих хлопчиків:

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть

недрожавшей рукой,

Только так беспощадно,

так зло и ненужно

Опустили их в Вечный Покой!...

Цю пісню він вперше виконував у Петрограді... Потім він опиняється на півдні (звідки, як і багато інших, виїде в еміграцію). Це – одеський період його життя і творчості. У нашому місті артист виступав у 1915, 1917 роках, а з червня 1918 по грудень 1919 року він жив і виступав тут, час від часу виїжджаючи до інших міст. Артиста в Одесі супроводжувала виняткова популярність...

Потім – еміграція. Почалися поневіряння, пригоди, чималі труднощі. Константинополь, Румунія, Польща, Німеччина, Франція. Пік його популярності пов'язаний з Парижем, де він з величезним успіхом виступав кілька років. Серед його пісень того часу – «Мадам, уже падают листья», «Танго «Магнолия», «Концерт Сарасате», «Пани Ирена»... Особливе місце належить пісням, які відобразили його тугу за батьківщиною: «Чужие города» (написана у співавторстві з Р. Блох), «В степи молдаванской»... Коли фашистські молодчики марширували по Європі, артист вирушає до США... 5 березня 1935 року у переповненій залі Нью-Йоркського Таун-холу він співає перед двома тисячами глядачів у присутності Рахманінова, Шаляпіна, М. Дітріх... Овації нескінченні... Потім – Сан-Франциско. Голлівуд... І, нарешті, з порту Сан-Франциско океанський корабель відвозить його до Азії. Розпочинається восьмирічний, дуже нелегкий, період його перебування у Китаї, у Шанхаї.

Так судилося долею, що саме у Шанхаї він зустрів Лідію Циргвава – «любовь последнюю, зарю вечернюю». Вона стане його дружиною і матір'ю його двох чудових дочок: Маріанни і Анастасії.

Коли йому було «дозволено» повернутися на батьківщину наприкінці 1943 року, народилася легенда, відповідно до якої Сталін нібито промовив: «Нехай доспіває...». (До речі, Сталін любив слухати платівки Вертинського, особливо йому подобалася пісня «В синем и далеком океане»). Так чи інакше, після двадцяти трьох років еміграції артист повернувся, вірніше, прибув тепер зовсім до іншої країни, яку він не знав... Мине час, і він прозріє, але тоді, повернувшись, він був в ейфорії... У тоталітарній державі велено було оспівувати все грандіозне, осуджувати жалість, як щось неварте радянської людини, а Вертинський продовжував, як завжди і скрізь, не перестаючи, жаліти всіх слабких і беззахисних. Це і було його нагородою за ті, часом нестерпні, умови, за яких доводилося нести своє мистецтво людям. Взимку його посилали на гастролі до Сибіру при 57 градусах морозу, у спеку – до Середньої Азії... Надзвичайно перевтомлювався.

Багато сил відбирала робота у кіно. Після повернення він знявся у п'ятьох кінофільмах, у тому числі й у ролі князя в «Анне на шее» за оповіданням А.П. Чехова. Кінематографічні його ролі відзначалися в радянській критиці, а от про тисячі виступів майже за 14 років після повернення не з'явилося жодного (!) рядка: «не рекомендовано» було. Незадовго до смерті Вертинський пророчо написав про себе у листі на ім'я тодішнього заступника міністра культури Кафтанова, що років через 30 – 40 його «творчество вытащат из подвала забвения...». Він виявився правим.

Але, всупереч всьому, вічний трудівник, він ніс своє мистецтво людям: без цього просто не міг жити. І поспішав, поспішав писати мемуари, відчуваючи, що часу майже не залишилося... Останніми його слухачами стали ветерани сцени в Ленінграді. 21 травня 1957 року, півстоліття тому, Артиста не стало.

У радянських газетах про смерть Вертинського не повідомлялося. Серед тих, хто прощався з ним у московському Будинку естради, був Юрій Олеша, який згадував про Вертинського: «Он был для меня явлением искусства, характер которого я не могу определить, но которое для меня милее других, искусства странного, фантастического...».

Легендарна особистість Вертинського і сьогодні хвилює серця одеситів. Свідчення цьому: Вечір Пам'яті, який відбувся при аншлагу у день народження артиста і поета 21 березня 1998 року в Одеському літературному музеї (у цьому будинку розташовувалося Літературно-Артистичне товариство, у якому в 1918-1919 роках не раз виступав сам Вертинський), нова вистава у Російському театрі «Сумерки богов (Олександр Вертинський і Віра Холодна)»…

19 травня в Одеському літературному музеї, о 15.00, відбудеться вечір пам'яті Вертинського.