У дитинстві цей пам’ятник здавався мені величезним. Спрямований увись, білосніжний, з дуже важкими ланцюгами, що оточують його по периметру, він був примітною пам’яткою однієї з ділянок одеського Другого християнського кладовища. Пам’ятаю і людей у чорній морській формі із золотими шевронами, які покладали квіти до підніжжя обеліска.
– Це пам’ятник героям-морякам торговельного флоту, – розповідав відвідувачам кладовища літній доглядач. – Пам'ятник поставлено за рахунок пароплавства.
Напис на скромній меморіальній дошці промовляв: «Чорноморське морське пароплавство морякам т/х «Ворошилов», які загинули на трудовому посту 12.Х.1935 р.»
Минали роки, десятиліття. Обеліск, що сяяв білизною, все так само привертав увагу відвідувачів. А потім все якось швидко покотилося під гору. Перебудова, розвал країни, знищення ЧМП. На старовинній ділянці кладовища по сусідству із скромними могилами камер-юнкерів і професорів почали з'являтися величезні, з чорного граніту стели-пам'ятники зовсім молодим хлопцям – жертвам дивних автокатастроф і бандитських сварок 90-х.
Пам'ятник морякам ніхто не руйнував – просто про нього, судячи з усього, забули. Прийшовши у Великодні дні до могил близьких, я довго шукала очима звичну кипінно-білу стрілу обеліска. Шукала – і не могла знайти. А потім наштовхнулася поглядом на купу сміття, над якою височіло щось облізло-плямисте, зовсім несхоже на колишній пам'ятник. З-під сміття виглядали ланцюги і щось, що віддалено нагадує якір.
Розрослі кущі, заросла доріжка, розкидане навколо сміття – все це чітко вказувало – до пам'ятника вже давно ніхто не приходив.
Трохи розкидавши сміття, щоб звільнити добряче облізлий напис на пам'ятнику, я, чесно кажучи, наївно сподівалася на те, що під час Великодніх свят хоч хто-небудь з пароплавства згадає про тих, хто створював його славу ще до війни.
Минули тижні. Буквально по крихтах збираю (спасибі співробітникам Музею морського флоту!) інформацію про теплохід «Ворошилов». Споруджений у травні 1924 року в Англії, мав назву «Бразильський принц», його купив Радянський Союз у 1933 році. Двопалубний вантажний однотрубний теплохід потужністю 2640 кінських сил був досить сучасним для того часу судном, працював на американській лінії, ходив на Західну Європу з вантажем марганцю, антрациту, обладнання. Потім судно брало участь у Великій Вітчизняній війні. У його біографії – рейс з Одеси на Новоросійськ, через мінні поля, коли на борту було 3 тисячі чоловік і техніка з евакуйованих заводів, перехід з Новоросійська до Севастополя, коли прикриваючи «Комуніст», який ішов у кільватері, екіпаж «Ворошилова» вступив у бій з фашистськими літаками і торпедоносцями і вийшов переможцем, бомбування 7 листопада на Севастопольському рейді, евакуація 2500 поранених і техніки із Севастополя.
Торпедоване і притоплене у роки війни судно було відбудоване і досить довго (до 1972 року) працювало. Меморіальну дошку після списання «Ворошилова» передано до Музею морського флоту, де і перебуває досі.
Щодо загадкової НП у жовтні 1935 року, то ветерани згадують чутки, що ходили під страшним секретом, про те, як під час одного із закордонних рейсів почалася пожежа, і члени екіпажу пожертвували своїми життями, щоб врятувати судно і вантаж. В енциклопедіях про це немає нічого. Та й пам'ятник стоїть не в центрі, де ховали героїв, а трохи оддалік, ближче до Млинів.
Це – вимога того неоднозначного часу. Адже у роки перших п'ятирічок, героїчних звершень і рекордів пожежі із загибеллю людей на теплоході, який носить ім'я одного з червоних наркомів, радянського вождя, соратника Сталіна і члена найвищого керівництва країни маршала Ворошилова просто НЕ МОГЛО БУТИ...
Зараз зовсім інші часи. І, чесно кажучи, йдучи з нашим фотокореспондентом на кладовище, я сподівалася: а раптом у ЧМП хтось з пароплавства згадав про моряків «Ворошилова» і навів лад біля обеліска? Проте дива не сталося. Особливо боляче було дивитися на закиданий сміттям пам'ятник, що стоїть на фоні чистеньких, прибраних на проводи і прикрашених недорогими віночками скромненьких могилок.
Здавалося б, що простіше: у місті чимало морських навчальних закладів. Прибрати сміття та побілити пам'ятник – роботи для кількох людей на кілька годин. Та й ЧМП, з чуток, відроджується...
Кажуть, мертві не соромляться. Вони гідно прожили своє життя. А чи гідні ми, сьогоднішні, заклопотані своїми нескінченними терміновими проблемами і турботами, їхньої світлої пам'яті?
