Фахівці стверджують, що ціна літра добутої в степу питної води з року в рік збільшується. За їх оцінками, вартість розвідки, прокладення, належного технічного забезпечення й обладнання однієї «питної» свердловини обходиться сьогодні від 80 до 100 тис. грн! Додайте до цього вартість постійного її обслуговування, контролю за якістю води, обладнання і підтримання в належному стані санітарної зони, вартість електроенергії, яка йде на забезпечення роботи помп... І ви побачите, що кожна свердловина – це досить дороге задоволення. Ось чому справжнім шоком обертається інформація про те, що понад тисячу свердловин в області взагалі виявилися безгоспними, а 1620 свердловин (за офіційними даними) потребують ремонту або тампонажу (очищення). І коли дізнаєшся, що в нас існують сільради, на території яких прокладено було, скажімо, 20 свердловин, з яких лише 6 перебувають у робочому стані, то постає питання: про що йдеться – про реальне забезпечення населення питною водою чи про «заривання в землю» великих грошей?!
Сьогодні наш спеціальний кореспондент обговорює ці проблеми з державним екологічним інспектором в Одеській області (в Котовському та Красноокнянському районах) Павлом Луцьким.
Південні і центральні райони Одещини – це тисячі гектарів майже безводного випаленого степу, для багатьох жителів якого почуття спраги і цінність якісної питної води сприймаються так само гостро, як і для жителів пустелі. І якщо сьогодні офіційна статистика стверджує, що лише на одній Одещині 124 села живуть завдяки привізній воді, то треба пожити в такому селі, щоб зрозуміти, що таке насправді оця “привозна вода” – яку кожна родина повинна витрачати на власні потреби, на вдоволення потреб домашньої живності і хоча б якогось там поливу присадибних грядок. А потім почати з’ясовувати: звідки цю воду привозять, яка її якість на час доставки та якою вона стає потому, як два-три дні, іноді до тижня, зберігається в спеціальних присадибних басейнах. І скільки все це коштує у грошових та медичних (що на здоров’ї позначилися) вимірах.
А тим часом в тому ж Котовському районі значиться 156 свердловин. Здавалося б, усе гаразд, чудово. Так, але досить швидко з’ясовується, що 59 з них взагалі не мають господарів.
– Але й наявність у свердловин номінального господаря ще не гарантує, що всі вони придатні для постачання води, – пояснює ситуацію Павло Луцький. Звісно, 97 свердловин у нас мають господарів, але 30 з них уже потребують ремонта, а 20 законсервовано, хоча дефіцит питної води проявляється досить гостро. Тобто в реальності у нас діють лише 47 свердловин, та й то стосовно деяких з них виникають питання: а чи кожна з них належним чином обладнана санітарною зоною? Що ж до тих 59 безгоспних свердловин... Передусім, чому вони стали “безгоспними”? Це свердловини, які свого часу обслуговували окремі тваринницькі комплекси, яких давно не існує; діяли на бригадах колгоспів, при тому, що вже давно не існує ні цих бригад, ні колгоспів, ні навіть тих невеличких сіл-хуторів, які зараз ледве животіють; це також свердловини, які обслуговували неіснуючі нині військові частини та якісь окремі підприємства й установи, доля яких зараз невідома.
З точки зору закону, все нібито зрозуміло: якщо свердловина чи шахтна криниця не має конкретного відомчого господаря, вона повинна підпорядковуватися місцевій сільраді. Га, як все просто! Але не поспішаймо полегшено зітхати. Для того, щоб узяти свердловину на баланс сільради, треба з’ясувати, а чи існує її юридичний господар, який прокладав чи який успадкував цю свердловину; потрібна технічна документація на неї...
Та питання навіть не в цьому. Якщо в районі 30 свердловин, котрі мають господарів, уже потребують ремонту, на який у сільрад коштів хронічно нема, то що дасть передача в відомство сільрад ще 59 безгоспних свердловин, кожну з яких теж слід відремонтувати, забезпечити санітарною зоною, помпою, трубами, налагодити обслуговування їх роботи. Знайти техніку і фахівців сільрада може, значно складніше знайти десятки тисяч гривень, щоб повернути ці свердловини до життя. А ще більше грошей потрібно, щоб закласти нові свердловини та відвести від них водопроводи.
Дбаючи про якість питної води, не слід забувати і про вкрай обмілілі річечки і навіть ставки. Відомо, що на території Косівської сільради знаходиться ціле водосховище, проте, на жаль, використовувати його воду як питну не можна.
Переді мною дані, які характеризують стан свердловин і криниць в сотнях сільрад області, проте публікація їх не дає відповіді на одне-єдине, але нагальне питання: “Що робити? Як розв’язувати проблему питної води в кожному окремому селі?” На мій погляд, підпорядкування нині діючих свердловин та інших джерел питної води сільрадам на даному етапі нашого державного існування абсолютно безперспективне. В кожному районі і кожному місті повинна існувати спеціальна служба, яка опікувалася б усіма цими свердловинами, криницями, ставками, водосховищами, джерелами і річечками, ставлячись до кожного з цих об’єктів як до носія стратегічних запасів питної води.
Хтось може скептично посміхнутися: хіба ж можна сільський ставок розглядати як сховище питної води? Можна. І до того йдеться. Коли ми кажемо “питна”, то не забуваймо, що йдеться не лише про людей, але й про тисячі голів усілякої худоби та птиці. Незабаром ми будемо ставити очисні станції на берегах наших ставків та озер. І потім, не слід все сприймати буквально.
Так, у наші дні населення безпосередньо зі ставка воду не вживає, але щойно гине ставок, озеро чи поближня річечка, як в десятках навколишніх криниць вода зникає, або майже зникає. Отже зв’язок між ними існує. І той, хто сьогодні перетворює наші ставки на скотомогильники та сміттєзвалища, нехай подумає про те, якої якості воду він діставатиме завтра зі своєї криниці чи свердловини. Програма “Питна вода” повинна існувати – з належним технічним, екологічним та фінансовим обґрунтуванням – у кожному районі, кожній сільраді. Вона повинна стати складовою частиною загальнодержавної програми, з відповідним державним фінансуванням і державним контролем за її виконанням.
