Іван Васильович Войніков очолив Червонознам'янську сільську раду у 1985 році, через рік після закінчення Одеського сільгоспінституту. З того часу він беззмінний сільський голова, а на останніх виборах (із шести кандидатів) набрав вісімдесят п'ять відсотків голосів. По суті, вся діяльність сільського голови Войнікова припадає на зламний період нашої історії, коли одна епоха змінювала іншу. Отож, мимоволі напрошуються паралелі…
На наших плечах…
– І тоді, і тепер, рада в цілому, і я, як керівник, відчували величезну відповідальність, покладену на нас. Не можна сказати, що нам не вистачає влади, повноважень, – вистачає. Але, як і тоді, так і тепер, хоча є закон про місцеве самоврядування, рада не є повноправним господарем території. Як нанизували бюджет від верху до низу, так триває і донині. Тому, і тоді було складно, і тепер. Сьогодні складніше тому, що, якщо раніше всією соціальною інфраструктурою займалося господарство, то тепер це лягло на наші плечі. Якби було достатнє фінансування, – не було б жодних проблем. Але, хоча коштів і не вистачає, ми намагаємося робити те, що в наших силах. Не все вдається… А якщо є критика, то це тільки підганяє.
– Іване Васильовичу, які завдання Ви могли б назвати серед пріоритетних?
– Серед соціальних пріоритетів я б виділив водокористування, дитячий садок, Будинок культури, медичне обслуговування, дороги, очисні споруди. А також – розчищення русла рікчок Малий та Середній Куяльник, цим займаємося другий рік, – як відомо, у 2005 році сталося два великі підтоплення села... Найскладніша проблема – водокористування. Водопровід не відповідає жодним стандартам, люди п'ють іржаву воду. Довжина наших мереж складає 27 км. Вони вже зношені, потребують ремонту або заміни. Дуже складна проблема – утилізація відходів, санітарне очищення села. Зі створенням комунальної служби нам передали екскаватор, трактор із причепом, автомобіль. Однак цих транспортних засобів явно недостатньо, до того ж, для їх утримання потрібні кошти, яких, на жаль, не вистачає. Я розраховую, що, все ж таки, на рівні обласної ради ці питання знайдуть розуміння, і нам буде надана істотна допомога.
– Практика показує, що якщо господарство – міцне, на нього завжди можна обпертися. А як у вас?
– Господарство в нас справді міцне – ПСП «Дружба народів», його очолює Василь Дмитрович Бондар. Тривалий час ним керував депутат декількох скликань Іван Георгійович Дюльгер, який зараз, на превеликий жаль, хворий. Але та команда, яку він виховав, ті однодумці, що залишилися, нормально ведуть справи. Цього року, в умовах такого посушливого літа, отримано непоганий врожай. В цілому, все нормально в господарстві: вчасно сіється, обробляється, збирається. Звісно, надається підтримка дитсадку, Будинку культури, амбулаторії, школі.
– Одна із найболючіших проблем на селі – забезпеченість роботою…
– Робочі місця є, насамперед, у господарстві й у підприємницькій мережі. Це не тільки торгівля. Заповзятливі люди створюють майстерні з ремонту й виготовлення залізних конструкцій, воріт, тобто того, що може знадобитися у домашньому господарстві. Багато жителів села працюють в Одесі, з містом у нас налагоджено транспортне сполучення, на цукровому заводі в Радісному, але ця робота, як відомо, сезонна.
– Чи є додаткові джерела фінансування, крім бюджетного, допомога господарства, -, наприклад, залучені кошти чи спонсорські?
– У нас багато підприємців – вони вносять орендну плату за землю, за оренду приміщень. Деякі з них надають цільову допомогу, наприклад, дитячому садку. Не забуває рідного села, допомагає прокурор Миколаївської області Микола Степанович Стоянов.
– Чи відчувають турботу місцевої влади пенсіонери?
– У нас 540 ветеранів війни, захищених державою в силу свого статусу. Усього пенсіонерів – 1376. Сільрада надає їм посильну допомогу, якщо треба, наприклад, завезти вугілля, дрова, будматеріали – даємо транспорт. У нашому селі розташований районний будинок для старих людей, точніше, Будинок милосердя. Частина людей живе там в осінньо-зимовий період. Постійно проживають 13 – 15 осіб – зовсім самотніх. Умови в Будинку милосердя нормальні, кваліфікований персонал, його очолює Леонід Михайлович Лемешев. Фінансування з районного бюджету – стабільне.
– Іване Васильовичу, хотілося б торкнутися такого питання, як забезпечення жителів села найбільш необхідним – продовольчими й промисловими товарами, паливом, побутовими послугами.
– Практично, у нас немає жодного державного магазину, а є мережа приватних. Люди забезпечені всім необхідними, у них немає потреби їхати до міста. Є приватна пекарня, аптеки, перукарні. У середу та суботу працює ринок. До нас приїжджають жителі з прилеглих сіл Великомихайлівського, Роздільнянського районів, селища Радісного. Наше село більш ніж наполовину газифіковане, і цей процес триває. Але чимало і тих жителів, яким необхідне вугілля. Ситуація непроста – уявіть: пенсія – 450 гривень, тонна вугілля – 560, а на зиму треба, мінімум, дві тонни.
– Газифікація, як можна припустити, провадиться за рахунок жителів?..
– Так, останні п'ятнадцять років за кошти населення – від підготовки проектно-кошторисної документації до завершення. Люди створюють свого роду кооператив, обирають керівництво, що безпосередньо займається всіма необхідними питаннями. Кошти кооперуються й витрачаються поетапно.
– Як вплинули нинішні непрості погодні умови на ситуацію в підсобних господарствах?
– Через посуху немає випасів – і люди стурбовані. Хоча, на сьогоднішній день господарство забезпечило власників домашніх тварин грубим кормом – січкою. Але, все ж таки, кількість поголів'я зменшилося: із побоювання, що зима може бути важкою, худобу ріжуть. На сьогодні в особистому секторі – понад 500 голів. У нас є два пункти прийому молока, маслоробня.
– Іване Васильовичу, практично, кожне село зіштовхується з такою проблемою, як природне старіння його жителів…
– У нас, як я вже казав, понад 1300 пенсіонерів, і – це сигнал, що проблема старіння є. Однак, багато молодих людей залишаються в селі. Не всі сьогодні можуть влаштуватися в Одесі і, найголовніше, не у всіх є бажання там влаштовуватися. Цього року частина випускників школи вирішили залишитися працювати в рідному господарстві.
З «пріоритетів Войнікова»
Дитячий садок у Червонознам'янці його колектив і сільський голова буквально врятували від закриття в 90-ті роки. Для них було очевидно, що закриття рівнозначне катастрофі: без роботи залишилися б люди, без догляду – діти. Вихователі працювали на чверть ставки. І вистояли... Зараз дитсадок, яким керує віддана своїй справі, енергійна й ініціативна Ганна Іллівна Кухта, постійно впорядковується. Нещодавно було проведено газ, обладнана прилегла територія, майданчик для ігор. Незабаром з'явиться спортзал, у кожній групі будуть і спальня, й ігрова кімната. У планах сільського голови – перекрити дах, замінити вікна й двері, забезпечити дітям повноцінне харчування.
Будинок культури було збудовано у 1959 році, на місці величного храму. І... з тих пір жодного разу не ремонтувався. Страждає він і ще на одну хронічну “хворобу” сільських установ культури – не опалюється. Однак, завдяки енергійній діяльності директора Неллі Петрівни Юрдік, культпрацівнику з тридцятирічним стажем, та її колег, культурне життя не завмирає. Працюють самодіяльні колективи, дорослі й дитячі: вокальні, танцювальні, фольклорні, художнього слова. Відзначаються державні, народні, релігійні свята. Юні артисти – постійні учасники різних конкурсів і фестивалів. Недавній ювілей Червонознам'янки – 200-річчя з дня заснування, став приводом для поліпшення матеріальної бази Будинку культури – на подаровані адміністрацією села десять тисяч гривень придбали музичну апаратуру, отримані в подарунок від ПСП «Дружба народів» гроші використали на встановлення ґрат.
…Відсутність опалення позначається і на роботі бібліотеки. Ні, це не означає, що в холодну пору року вона закрита. Як жартує завідувачка Інна Василівна Тесова, «гріємося в бігах»: бібліотекарі відвідують дитячий садок, школу, Будинок милосердя, читачів-пенсіонерів удома.
Родзинка «культурного простору» Червонознам'янки – історико-краєзнавчий музей. Ініціатором його створення (наприкінці 80-х років) була Лілія Іванівна Раткова – справжній патріот села, яку дуже хотілося залишити майбутнім поколінням пам'ять про минуле. Лілія Іванівна працювала в шкільній бібліотеці, вела краєзнавчий гурток. До збирання матеріалів залучила і дітей: вони ходили по хатах, збирали майбутні експонати, зустрічалися з ветеранами, старожилами – записували їхні біографії, спогади. Зараз музеєм керує вчителька російської мови й літератури Лариса Феофанівна Петрусенко. Один із розділів експозиції – етнографічний. У ньому зібрані стародавні предмети побуту, знаряддя праці, зразки декоративно-прикладного мистецтва. У Залі слави – документи, фотографії, особисті речі односільчан – ветеранів війни й праці. Окремий куточок присвячено післявоєнному голові колгоспу Миколі Дмитровичу Степанову – тут його особисті речі, робочий стіл. Музей постійно поповнюється новими експонатами і користується великою популярністю у дорослих і юних жителів села.
Медичне обслуговування в цілому на доброму рівні. Звичайно, і тут матеріальне забезпечення залишає бажати кращого, але приміщення амбулаторії опалюється (проведено газ), виділяються кошти на надання невідкладної допомоги, є процедурний кабінет. І, що дуже важливе, цілком укомплектовані штати. Працюють два терапевти, педіатр, акушерка (народжуваність у селі останнім часом підвищується), стоматолог, фельдшер, дільничні медсестри, лікарі сімейної медицини. Завідувачка амбулаторії Тетяна Степанівна Познар ділиться планами на майбутнє: «Плануємо купувати кардіограф. Також, потрібна нова фізіотерапевтична апаратура – наш кабінет обладнано дуже давно. Плануємо відкрити денний стаціонар на п'ять-шість ліжок. Необхідно знайти кошти і на ремонт будинку. Впевнена, що згодом усе вдасться, тому що допомогу сільради відчуваємо постійно»
