Півстоліття спільного життя не кожному вдається прожити, та ще й в любові та злагоді. Але такий подвиг, інакшу назву важко підібрати, зуміло здійснити подружжя Олександр Онисимович і Людмила Петрівна Горденки з села Покровка Любашівського району, вони зберегли та пронесли через подружнє життя свої ніжні почуття один до одного. У своєму поважному віці Людмила Петрівна Горденко накрила голову фатою на святкуванні золотого весілля. А, коли сфотографувалася на згадку з чоловіком та ріднею, рішуче зняла весільний убір і пішла на кухню подивитися, як там ідуть справи.
За святковий стіл не сідали, бо з хвилини на хвилину повинні були приїхати гості з Одеси – старший син Олександр з невісткою Світланою та онуками Артемом і Сашком. Всі найближчі родичі зійшлися (а їх можна було нарахувати більше півсотні) та випала чудова нагода згадати прожите, рідних, які відійшли у вічність. Героїнею урочистості була дев’яностошестирічна свекруха нареченої – Пестенія Іванівна Горденко, яка до дрібниць пам’ятає прожитий кожен рік і була невимовно рада, що через 50 років побувала на весіллі свого єдиного сина.
Патріарх родини з теплою згадала свого чоловіка Онисима, який згинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, та буремне післявоєння, коли доводилося самотужки піднімати на ноги двох малолітніх дітей: Сашка і Тамару. Але вистояла мудра сільська жінка, яку не зломило важке і нужденне життя. Тому, коли син привіз у село молоду невістку з онукою, то дуже зраділа від щастя, і її життя вже не видавалося таким сірим і буденним.
Це було у далекому 1958 році. А до цього її син Олександр, відслуживши строкову службу, залишився ще на п’ять років працювати вільнонайманим. Його майбутня наречена, юна сімнадцятирічна Люда Прокопенко працювала неподалік в оранжереї. Кохання розгорілося з першого погляду. Статків, щоб справити весілля по-людськи, ні в юнака, ні в матерів (батьки загинули на війні) наречених не було, тож обійшлися скромними посиденьками з друзями. Коли Людмила завагітніла, чоловік відправив дружину до матері у смт Клітня, що на Брянщині. Невдовзі, після закінчення контрактної служби, Олександр Горденко приїхав за своїми рідними (Людмила подарувала йому сина Олександра), щоб повернутися на Одещину, у мальовниче село Покровку, що розкинулося широким перевеслом обабіч річки Чичіклії. На прощання подружжя прийшло на цвинтар поклонилися могилі Петра Трохимовича Прокопенка, його розстріляли окупанти. До війни батько Людмили був “начфіном”, і коли вороги підступили до містечка, він супроводжував у тил вантажівку з грішми. Дорогою, коли закінчилося пальне, водій хотів його вбити і заволодіти кількома мільйонами карбованців. Проте лейтенант Прокопенко застрілив злочинця, спалив майно і подався у ліси. На окупованій території, зумів об’єднати людей в партизанський загін і почав вести боротьбу з ненависним ворогом. Якось партизан навідався до своєї дружини і дітей, проте поліцаї видали народного месника. Мстячи невинним людям, фашисти розстріляли ще 125 чоловіків. Жінок, старих і дітей загнали в сарай, забили вікна і двері дошками, облили бензином і запалили. Але неминучій загибелі людей завадив літак, що пролетів над палаючою будівлею. Німці думали, що це їхній, і безпечно продовжували злочинну справу. Проте пілот почав їх “косити” з кулемета, а два трофейні танки, що виїхали з лісу, та партизанський загін своїм шквальним вогнем довершили справу, і жоден есесівець не залишився без заслуженої кари. А вже потім з вогню визволили нажаханих людей, серед яких була маленька Людмила.
З почестями поховали народні месники своїх побратимів і пішли далі бити загарбників....
Рідне село зустріло родину Горденків повсякденними турботами. Спочатку жили у материній хаті, а невдовзі передовий колгоспний шофер побудував власну домівку та завів чимале господарство. Коли підріс Сашко, у 1963 році лелека “приніс” ще одного сина – Ігоря, а через сім років і доньку Інну. Йшли роки за роками, в щоденних турботах пролетіли літа. Не зогледілися, Олександр Онисимович і Людмила Петрівна, як справили весілля своїм дітям, повиростали онуки Артем, Саша, Алла, Едуард, Руслан і Вадим, спинаються на ніжки правнучки Віка і Діана.
Без власного господарства, що й досі залишається запорукою добробуту сільських жителів, не можна було обійтися. Завдяки йому влаштовували проводи в армію, святкували весілля, родини та хрестини, будували домівки, а на подвір’ї з’явилися автомобілі. Тож і нині тішать око три добротні корови, кінь, свині та інша живність. Правда, донька Інна та зять Володимир, які живуть разом з батьками, також не покладаючи рук важко працюють, щоб на гостинному родинному столі завжди було чим частувати рідних та гостей. Син Ігор з невісткою Марічкою та дітьми мешкають неподалік й також, як годиться, опікуються власним господарством. Проте, коли сільські роботи – садіння картоплі, сінокіс чи збирання вирощеного врожаю, – на допомогу з’їжджаються всі. Адже спільна праця, мудре батьківське слово та материн лагідний погляд залишаються непорушною, об’єднувачою силою дружної та гостинної родини Горденків...
Діти постаралися на славу, щоб відсвяткувати батьківське „золоте весілля”. Біля чепурної, добротної хати, по-сільському обрамленої квітами та бузком, було побудовано шалаш. Рідні та запрошені щиро вітали “молодят” з ювілеєм, зичили щастя, добра і дарували подарунки. Щедро накриті столи ломилися від різних страв та напоїв, і перший тост прозвучав, звичайно, за здоров’я “молодих”. Як годиться, п’ятдесятирічний союз двох люблячих сердець “молодята” скріпили міцним поцілунком.
На околиці села ще довго грали музики, не стихали щирі українські пісні, розповідаючи про вірність, не підвладну часові, проголошувалися тости за здоров’я молодих та всіх присутніх гостей, а рясний дощ, що був рідким гостем цієї спекотної весни, своєрідним подарунком пролився з висоти небес.
