Проректор Санкт-Петербурзької академії балетного мистецтва ім. А.Я. Ваганової Олексій Вікторович ФОМКІН – великий шанувальник нашого міста. Протягом декількох років він приїжджає відпочивати до Одеси. Однак із Південною Пальмірою мешканця Пальміри Північної пов'язує не лише приємне відпускне проводження часу.
– Вперше я приїхав сюди п'ять років тому із бажанням хоч щось довідатися про художника Петра Олександровича Нілуса, який доводиться мені далеким родичем. Чітко вибудувати генеалогію не можу, тому що мало даних, але якусь інформацію про нього я зібрав, бачив його картини у художньому музеї. Цього року я користуюся своїм приїздом, щоб установити зв'язок між нашою академією та одеськими хореографами й педагогами. У нас є навчально-методичне об'єднання, яке займається регулюванням освіти у сфері хореографії й поєднує представників навчальних закладів Росії та країн СНД. Ми створили в структурі академії факультет підвищення кваліфікації, чотири рази на рік провадимо семінари для хореографів, педагогів. Таким чином, надаємо методичну допомогу, на яку вони потребують, і – налагоджуємо контакти між нашими країнами, щоб не переривався єдиний балетний простір у рамках школи Ваганової. В Одесі я познайомився із Наталею Баришевою, Ельвірою Караваєвою, ще раніше – зі Світланою Антиповою. Сподіваюся на активне налагодження зв'язків після відкриття оперного театру.
– Чи є серед студентів академії одесити?
– На жаль, немає... Справа в тому, що в нас проблеми із бюджетним навчанням дітей із країн СНД, – адже це інші держави. Зараз складний момент для балету взагалі через розпад тих зв'язків, які було напрацьовано свого часу. Але ж балетна школа на пострадянському просторі – одна й саме ім. Ваганової. Тобто, всю методику засновано на “школі Ваганової”.
– Доводилося чути, що балет вмирає...
– Я б не сказав, що вмирає, – швидше, наданий самому собі. В умовах комерційного світу, у якому ми живемо, явно не вистачає людей, які були б зацікавлені у розвитку балету. Наші навчальні заклади повністю відпущено у вільне плавання. Скільки знайдемо дітей (а в нас є школа-інтернат при академії), – стільки й будемо навчати. Це найбільша проблема – невистачання учнів. Стрімко знизився прийом, а дітей взагалі практично немає.
– Чим Ви це пояснюєте?
– По-перше, “демографічною ямою”. Ми приймаємо дітей із 10 років, – а в 90-ті роки народжуваність знизилася через економічну та політичну нестабільність у суспільстві. По-друге, більш широким став вибір. Навіщо ж, гадають батьки, віддавати дитину до такої важкої професії, де вона буде дуже довго навчатися, й невідомо, до якого театру потрапить, і як буде там працювати. А через 20 років – пенсія, і до 40 років вона практично залишиться без професії. То ж чи не краще, щоб вона стала економістом, юристом, програмістом?..
– Ви говорите про ситуацію у вашій академії чи взагалі?
– Аналогічна ситуація у всій Росії і, як неважко припустити, в Україні та інших колишніх радянських республіках.
– Як губернатор Валентина Матвієнко ставиться до балету: допомагає, чи їй не до того?
– Уявіть, до цього. Минулої осені вона була в нас із візитом, який закінчився виділенням грошей на реконструкцію. То ж, ми чекаємо ремонту. І колишній ректор нашої академії – нині заступник міністра культури – допомагає нам, завдяки чому ми якось тримаємося на плаву.
– І все ж таки, Ви вважаєте, що балету не приділяють уваги. Що Ви маєте на увазі?
– Не приділяють тієї уваги, до якої ми звикли. Ми завжди жили в закритій системі, були серед привілейованих. Раптом, одного чудового дня, усе змінилося. Відповідно, змінилися ті люди, які репрезентують владу. Вони нам приділяють увагу, але це не та пріоритетна увага, яка була у СРСР. У держави є безліч інших проблем, а балет – це ніби дуже дорога іграшка.
– Але чи зможе навіть достатня державна увага допомогти вирішити вашу основну проблему: залучити до балету дітей? А її треба якось розв’язувати...
– В академії засновано постійну приймальну комісію, члени якої будуть їздити по регіонах, країнах СНД – шукати дітей. Проблема у тому, що треба “розкласти” перед батьками всі перспективи дитини, яку ми десятирічною відриваємо від дому. Потрібно знайти серйозні аргументи, щоб переконати батьків у тому, що їхня дитина має тут займатися, – навіть якщо вона має дані й дуже бажає. Щоб якось соціально захистити наших випускників, хочемо довести їхню освіту до бакалаврського рівня, як мінімум.
– Ми говорили про збереження традицій, але не може ж академія пройти повз таке явище, як сучасний танець?
– У нас планується відкриття відділення сучасного танцю. З другого боку, багато двоїстих речей пов'язано із модерном. Це зовсім інша культура, до нас вона принесена, й для модерну наш пострадянський простір лише відкривається. Справа в тому, що ми жили в умовах імперії і школа Ваганової – це імперська школа. Вона була нав'язана всій системі і вся система була вибудувана під одну школу класичного балету Ваганової. Але якщо із класичним танцем це проходить – там жорстко уніфікована система, то модерн не має жодної методики. У нього немає жодної школи, він дуже різний, тому що там усе сформовано й побудовано на особистості. Не на системі, не на техніці, не на уніфікованій школі, а на тому, як людина сама себе виражає в танці. Тому між прихильниками модерну й класичного балету – прохолодні творчі стосунки.
– Але хіба самі вони “вийшли” не із класики?
– Рідко в кого із них є класична балетна підготовка. Загалом, із модерном складно. Але я вважаю, нам треба до цього простору вклинюватися, якось намагатися його до себе притягти.
– Ви добре знайомі із балетом за кордоном. Чи правомірне порівняння його із російським з погляду професіоналізму?
– Це різні, за своєю суттю, школи, хоча, здавалося б, класичний балет єдиний і система начебто одна. Втім, нюанси є не лише на рівні Франції, США, але й у самій Росії. Московська та пітерська школи розрізняються за культурою виконання. Пітерська – більш нормативна, тверда, – як вважають у Москві, вона дуже затиснута. У Москві балет вільніший, розкутіший, там більше простору особистості дається.
– Ким же затребуване зараз балетне мистецтво?
– Дуже вузьким колом балетоманів, – яких, у колишньому їхньому вигляді, немає. Але треба намагатися розширювати це коло й одна із функцій театру – виховати свого глядача.
