ЇХ НАЗИВАЛИ ЛЮБОВНО: НАРОДНІ МЕСНИКИ
В роки Великої Вітчизняної війни їх називали гордим ім'ям – народні месники. Це вони, перебуваючи в тилу ворога, зорганізувавшись у партизанські групи, загони та з'єднання, вели запеклі кровопролитні бої, наближаючи бажану Перемогу. Це вони рятували радянських людей від неволі у Німеччині. Це вони пускали під укіс поїзди, карали катів та зрадників, добували найцінніші розвіддані... Сьогодні ще живі ті, на чию честь засновано День партизанської слави. І вони нині згадають тих, із ким боролися проти фашистських окупантів у лісах та горах, в містах та селах, у катакомбах та штольнях... Нікому не дано применшити й очорнити подвиги партизанів і підпільників у минулому часі, тому що вони реальні й здійснювалися на грані життя та смерті у ті 1418 днів і ночей, які були сповнені гіркоти страждань, непоправних втрат і радості малих та великих перемог на фронтах.
Добрим словом згадають ветерани і тих, хто при визволенні Одеси надавав значну допомогу наступаючим військам: про бійців та командирів партизанських загонів, якими командували С.І. Дроздов, Є.П. Баркалов, К.А. Тимофєєв, Л.Ф. Горбель, М.А. Крилевський. Народні месники чинили диверсії, вели локальні бої із фашистами. У районі Ближніх Млинів ними було підпалено склад із боєприпасами, пущений під укіс військовий ешелон. Вони спрямували назустріч один одному ешелон із танками та ешелон із живою силою супротивника. Напередодні визволення Одеси партизани із загону С.І. Дроздова вступили у бій і знищили 120 окупантів, 75 взяли у полон, захопили 180 автомашин, навантажених озброєнням та продовольством. Партизани Куяльницького загону на чолі із Л.Ф. Горбелем запобігли підриванню супротивником дамби на Хаджибейському лимані і перерізали йому шлях до відступу на Одесу через Куяльник.
Це лише мала частка того неоціненного внеску, який зробили в розгром ворога народні месники. Не можна без хвилювання читати розповідь Бориса Полєвого про історію створення партизанського загону «СРСР», який організували радянські люди, вивезені гітлерівцями до Дрездена для робіт на хімічних заводах. Коли під час бомбування здійнялася метушня, невільники із камінням і цеглою накинулися на охорону і за якісь півгодини перебили її й втекли до дрезденського лісу. Там і організували загін, вирішивши пробиватися назустріч наступаючій Червоній Армії й розпочавши бойове хрещення із розгрому спеціального залізничного батальйону, який охороняв станцію на схід від Дрездена.
…Сьогодні колишні партизани почують на свою адресу багато слів вдячності та добрих побажань. Вони заслужили їх усім своїм життям. Наприклад, Діана Архипівна Головашко. Вона була зв'язковою-розвідницею 425-го партизанського полку, яким командував Федір Хомич Сухов. Нагороджена орденами «Вітчизняної війни» 2-го ступеня та «За мужність», багатьма медалями. Заслуженим авторитетом користуються серед ветеранів орденоносці Яків Андрійович Савченко, Людмила Прокопівна Пермякова, Євген Семенович Ахлупін, Михайло Миколайович Парада, Іван Петрович Жур, Валентина Іванівна Плоткіна, Ангеліна Павлівна Санькова, Валентина Петрівна Сокольчук. Вони беруть активну участь у громадському житті та роблять багато чого для того, щоб пам'ять про тих, хто загинув у боях за свободу рідної землі, не вгасала, і обстоюють святу правду про Велику Вітчизняну війну.
Віктор МАКСИМЕНКО
ТАМ, ДЕ ВОЮВАВ МОРСЬКИЙ ДЕСАНТ
До історії героїчної оборони Одеси у перші місяці Великої Вітчизняної війни було вписано безліч яскравих сторінок. Сьогодні виповнюється 66 років з того часу, коли вночі 21 вересня 1941 р. кораблі Чорноморського флоту – крейсери «Красный Крым» та «Красный Кавказ», канонерський човен «Красная Грузия», есмінці «Бойкий», «Безупречный» та «Беспощадный» висадили десантом у тилу ворога 3-й полк морської піхоти у районі Григорівки. Морські піхотинці, підтримані вогнем із корабельних гармат, дружно атакували ворожі опорні пункти й, переборюючи опір супротивника, до кінця наступного дня заволоділи Чабанкою, Старою та Новою Дофінівкою, де зустрілися із воїнами 421-ї та 157-ї стрілецьких дивізій, які завдавали контрудару по фашистських військах із фронту.
У результаті комбінованого удару відбірні німецько-румунські частини, що наблизилися до Одеси із північного сходу, зазнали великих втрат і були змушені відступити на 5 – 8 кілометрів. Ворожу артилерію, яка обстрілювала Одесу та її порт, було захоплено радянськими військами. У тих жорстоких боях фашисти втратили вбитими й полоненими до 2 тисяч солдатів та офіцерів. Трофеї склали – 50 гармат та мінометів, 127 кулеметів, 110 гвинтівок та автоматів, 13500 мін та ручних гранат, 3 тисячі снарядів, понад 100 км телефонного кабелю та інше військове майно. Одеський плацдарм було розширено. Це дало можливість кораблям та суднам вільно входити до порту й залишати його, не побоюючись артилерійських нальотів. І вже 26 вересня гітлерівський генерал Гальдер записав до власного щоденника (опублікований після війни): «Позавчора Антонеску ухвалив рішення просити німецької допомоги, тому що румуни не зможуть взяти Одесу одні. Антонеску вимагає: а) війська та б) допомоги авіацією...».
Я часто буваю у тих місцях, де висаджувався героїчний Григорівський десант, де йшли бої за Чабанку, Стару та Нову Дофінівку. Неподалік від братської могили воїнів 3-го полку морської піхоти зростає вирощений мною та моєю дружиною сад. До 21 вересня у ньому дозрівають пізні яблука й груші, ось-ось розквітнуть хризантеми, і ми за традицією покладемо букет до могили невідомого солдата, який загинув на морському березі (я чомусь вирішив, що він, відійшовши у вічність, любив хризантеми). Поруч із могилою шумлять листям старі дерева, які, можливо, бачили його ще живим... Вона, увінчана скромним обеліском із червоною зіркою та обгороджена безмовними ланцюгами, як нагадування про те, що не можна забувати про тих, хто віддав своє життя заради того, щоб жили ми, нині сущі, під мирним небом.
Ночами, у негоду, сюди долітає штормовий говір моря, а в тиху, ясну погоду – шепіт пшеничного колосся, вирощеного на землі, политого кров'ю наших дідів, батьків, братів, які відстоювали волю...
Пшеничне поле я сфотографував у липні. Могилу невідомого солдата зняв 21 червня, у день початку Великої Вітчизняної війни. А на долоні – поїдені іржею післявоєнних десятиліть кулі та гільзи. Їх знайшов мій онук Євген на стрімчастому березі, із якого нам було видно, як у морських хвилях іскряться сонячні відблиски, і неспішний прибій накочується на пісок пляжу, що обезлюдів до вечора. Сидячи на бруствері старого напівзасипаного окопу, я розповів йому про Григорівський десант те, що чув від його учасників і про що прочитав у книжках. І попросив подумки Бога, щоб на нашу багатостраждальну землю висаджувалися лише мирні десанти.
Віктор МАМОНТОВ, «Одеські вісті»
