ВОЄВОДА УКРАЇНИ
Прагнучи навернути до християнства Землю Новгородську, Великий князь Володимир І послав туди в 990 році свою ударну силу: сформований у Києві загін дружинників на чолі з воєводами Добринею і Путятою (р.н. і смерті невід.), наказавши їм, в разі непокори, прилучати навгородців-язичників до нової віри вогнем і мечем.
І наказ воєводи виконували досить старанно: що-що а “вогнем і мечем” – це вони вміли. Ще й через двісті років у Новгороді пам’ятали, що “Путята хрестив їх (предків) мечем, а Добриня – вогнем”. Втім, як ви розумієте, розподіл цей – хто з них вогнем, а хто мечем – суто умовний, оскільки обидва не цуралися того й того.
Одначе слід бути справедливими: ситуація в Новгороді виявилася надзвичайно складною. Це засвідчено хронікою Іоакимівського літопису, в якому події, пов’язані з хрещенням Новгорода, відображено з іменами діючих осіб. Щоб здійснити такий важливий захід як хрещення Новгорода, – а Великий князь Володимир І надавав цьому актові особливого значення, адже йшлося про територіальну й релігійну єдність держави, – київський митрополит Леонт послав до Новгорода єпископа Іоакима Корсунянина.
Щоправда, за однією з версій, зокрема, засвідченою Никонівським літописом, хрещенням Новгорода нібито опікувався митрополит київський Михайло. Але, по-перше, вона піддається сумніву, крім того, дослідники вважають, що процес цей відбувався кількома хвилями (отож цілком можливо, що в одній із них задіяно було і митрополита Михайла). Тим паче, що низка вчених, і серед них такий “фахівець Новгорода” як А. Шахматов, вважають, що саме Корсунянин не лише очолював християнський рух у Новгороді, але й був автором найдавнішого варіанту Новгородського літопису, в якому відобразив усі складнощі цього процесу.
Путята і Добриня взялися за святу справу християнізації по-безбожницьки різко й безапеляційно. Вони руйнували язичницькі капища, знищували ідолів, убивали або виганяли з Новгорода та інших міст волхвів, примушували жителів приймати хрещення. Але й язичники теж згуртовувалися. У них був свій авторитетний лідер – Новгородський тисяцький Угоняй, який до того ж мав при собі загін дружинників. Під його проводом новгородці зібрали віче і вирішили не впускати Добриню і Путяту до міста і не дати повергнути язичницькі ідоли.
“Тисяцький Новгородський Угоняй – читаємо в Іоакимівському літописі – їздячи всюди, кричав: “Краще нам померти, ніж дати богів наших на поругання!”. Народ розлютився, будинок Добрині розорив, майно пограбував, дружину (жінку Добрині – Б.С.) і декого з родичів побив”.
Тобто кров уже пролилася, і повстанці розуміли, що пощади їм не буде. Вийшло так, що місто було поділене: по один бік Волхова залишилися Добриня, Путята, їх воїни і прихильники; по інший – Угоняй зі своїми розлюченими бунтівниками-язичниками. Й ось у цій ситуації Путята діяв надзвичайно рішуче. “Тисяцький володимирів Путята, – повідомляє літописець – яко муж мудрий і хоробрий, приготував човни, вибрав з воїнів-ростовців 500 осіб, уночі переправив їх вище фортеці на той бік й увійшов до фортеці”.
Як ж це йому вдалося? Дуже просто: якимось чином він зумів переконати вартових, що він – теж язичник, і привів загін повстанців, який має підтримати Угоняя.
Ну а далі сюжет рейду воєводи Путяти розкручувався, як у традиційному для нас із вами бойовику.
Скориставшись темрявою і довірливістю вартових, Путята провів свій загін до центра фортеці, до будинку, в якому жив сам Угоняй; там він тисяцького та ще кількох призвідців бунту без зайвого шуму захопив, або й убив (достеменно не відомо, літописець подробиць не з’ясовує), і негайно послав гінця на той бік, до Добрині.
Одначе досить довго залишатися невпізнаними Путята і його воїни не могли. Під час арештів Угоняй та його спільники, язичники щось запідозрили, викрили задум Путяти і почали скликати своє воїнство. Якщо вірити Іоакимівському літописові, загін з 500 воїнів, під командою Путяти, виявився оточеним п’ятьма тисячами повстанців. Тобто він потрапив у пастку. Рятувала Путяту тільки та обставина, що він зумів укріпитися в храмі та на подвір’ї церкви Преображення, яка, напевне, мала міцну огорожу. Та все ж таки на світанку почалася “сеча зла”. Язичники заходилися руйнувати церкву та побивати християн, яких ще вдавалося виявляти на “їхньому, язичницькому” боці міста. Напевне, Путята та його воїни так усі до одного й полягли б у цьому бою, якби не жахлива винахідливість воєводи Добрині. Зваживши, що прийти на допомогу і пробитися до Путяти він не встигне, та й воїнів у нього лишалося небагато, Добриня наказав підпалити ту частину передграддя, тобто селища поблизу фортеці, де в основному жили всі повстанці. Розрахунок виявився психологічно вірним. Побачивши, що селище зайнялося з усіх сторін, язичники облишили загін Путяти і кинулися рятувати свої житла і майно. Саме на це Добриня і розраховував. Тих воїнів Угоняя, які все ж таки продовжували оточувати загін Путяти, його воїни та воїни Путяти зуміли досить швидко перебити і розвіяти. Ну а далі розпочався погром. Розуміючи, що тепер, об’єднавшись, воїни Путяти і Добрині не лише спалять селище, але й переб’ють їх усіх, повстанці змушені були вдатися до переговорів. Путята, як і Добриня, не мав наміру винищувати місто. Завдання полягало в тому, щоб охрестити його. Тому київські воєводи припинили побиття язичників та пограбування язичниками християн, і наказали всім сходитися до Волхова на хрещення. Путята зі своїми воїнами об’їздив усі місця, де ще збереглися язичницькі ідоли, і дерев’яні попалив, а кам’яні поруйнував та позакидав у річку.
“Тих, хто не бажав хреститися, – оповідає автор Іоакимівського літопису, – воїни волочили до річки і хрестили, чоловіків вище (за течією – Б.С.) мосту, а жінок нижче мосту”. Все це відбувалося 30-31 серпня та 1-го вересня.
У Путяти і Добрині були різні завдання. Добриня, охрестивши новгородців, повинен був залишатися в місті, і правити від імені Великого князя Київського. Що ж до Путяти, то його “загін особливого призначення”, виконавши завдання, тобто впокоривши язичників, мав повернутися до Києва. Не в одному ж Новгороді язичники бунтували, Русь-Україна велика. Свідчення про його повернення теж віднаходимо в літописі: “І так, охрестивши, Путята пішов до Києва”. Далі сліди його губляться.
