Минулорічне святкування свого дня народження, яке припадає на перший день червня, 33-річна Ірина (ім'я змінено) напевно запам'ятає назавжди. Того літнього сонячного дня у неї вкрали дев'ятирічну доньку. Притому не чужі лиходії, а власний чоловік – громадянин України уродженець Лівану Абдулла. Але ж усе так добре починалося...

У високої блондинки Ірини життя було дуже й дуже нелегким. Практично одразу ж після закінчення школи, коли дівчина поїхала до Одеси й влаштувалася торгувати на промринок "Авангард", на її тендітні плечі лягла турбота про овдовілого батька, який залишився у Миколаївській області, інших родичів.

Багато років поспіль вона трудилася без свят і вихідних, щоб забезпечити гідне життя родичам та зібрати на власний контейнер. Коли мрія здійснилася, й Ірина стала підприємцем, який реалізує товари народного споживання у власному контейнері, подруги почали говорити: "Час і про влаштування особистого життя подумати. Тобі пощастило, далеко ходити не потрібно. Абдулла із сусіднього контейнера – мрія кожної жінки".

Суто зовні до мрії Абдулла явно не дотягував. Невисокий, втративши око у результаті побутової травми, він закінчив у Лівані лише початкову школу. Багатодітні небагаті родичі нічим йому допомогти не могли, через постійну війну в країні, одержати добре оплачувану роботу на батьківщині Абдулла не міг. І він поїхав шукати щастя в Україні.

Залицявся до Ірини він красиво, дарував квіти, невеличкі зворушливі подарунки. Не грубіянив, не пив, чим вигідно відрізнявся від наших чоловіків. І постійно пропонував Ірині виходити за нього заміж.

Жили вони добре, тихо й спокійно. Знову ж, працювали по сусідству. Коли народилася донька Машенька, офіційно оформили свої стосунки. Абдулла одержав українське громадянство. Було придбано трикімнатну квартиру на Черемушках, машину, розростався бізнес.

Однак Абдулла, ще недавно такий тихий і покірний, став настійно вимагати, щоб дружина із донькою переїхали до його батьків, до Лівану.

Ірина й думати про це не хотіла. У чоловікової рідні вона бувала неодноразово, бачила, як їм важко матеріально. До того ж жінка розуміла, що ані хорошої освіти, ані гідного медичного обслуговування на батьківщині чоловіка Машенька отримати не зможе. Говорила Ірина і з молодими жінками, які виїхали із чоловіками-іноземцями з України, що мешкають у Бейруті. Ті чесно зізнавалися: із задоволенням би виїхали, але не можуть вивезти на батьківщину дітей. А куди матері їхати без дитини?

Окрім того, була ще одна причина, через яку стосунки Ірини та Абдулли погіршувалися не щодня, а щогодини. Він вимагав, щоб дружина прийняла мусульманство, а вона категорично відмовлялася.

Справа йшла до розлучення. Однак Ірину із чоловіком пов'язувала не лише спільна донька, але й бізнес. Хоча якось так вийшло, що останнім часом увесь бізнес на себе перевів Абдулла. Він наполіг на продажу купленої колись спільної власності – квартири на Черемушках, нібито для розширення бізнесу. Однак контейнери, куплені на отримані гроші, перепродав знайомому. І Ірина залишилася жебрачкою, без житла й майна. Абдулла змушував дружину із донькою виїхати до Лівану, адже в Україні Ірину вже нічого не утримувало.

Чоловік чесно сказав Ірині, що слов'янські жінки його землякам потрібні для відновлення генетичного фонду – у гарних українок народжуються здорові життєздатні діти.

– Нам потрібна свіжа кров, потрібно оновлювати націю. Адже в Лівані часто укладають близькородинні шлюби, і потомство з'являється на світ хворим і ослабленим. У шлюбах же із українками такого не відбувається, – не приховував Абдулла.

Справа йшла до розлучення. Але ось Абдулла запросив Ірину відсвяткувати день народження у барі на Портофранківській. Запропонував взяти із собою Машу, яку Ірина останнім часом намагалася не залишати із батьком наодинці.

У барі Абдулла повів Машу до туалету помити руки. А далі усе розвивалося за заздалегідь розробленим сценарієм.

На таксі чоловік вивіз доньку за місто. Там вже чекав автомобіль, який доставив Абдуллу із Машенькою до кордону.

Із Кишинева іноземець із дитиною спокійно вилетів до себе на батьківщину.

Ірина металася по Одесі. Спочатку вона звернулася по допомогу до міліції. Було проведено перевірку і в порушенні кримінальної справи відмовлено. Жінка звернулася до районної прокуратури. Витребувані для перевірки обґрунтованості відмови у порушенні кримінальної справи за її заявою матеріали було повернуто до міліції. Але усе залишилося по-старому.

І лише тоді, коли вона написала заяву до Генеральної прокуратури України, справа про викрадення дитини зрушила із мертвої точки. Після перевірки матеріали було передано до УСБУ в Одеській області.

Йшло слідство, працівники СБУ ретельно вивчали усі подробиці із життя Ірини та Абдулли, збирали інформацію. Ірина тим часом повільно божеволіла. На її дзвінки до будинку родичів чоловіка ніхто не відповідав, по телевізору йшли фронтові репортажі із Лівану з мигтючими в кадрах пораненими та вбитими дітьми. У якусь хвилину жінка зважилася летіти до Бейрута і шукати доньку самостійно.

Тим часом працівники СБУ постійно контактували із представниками МЗС, українським консулом у Лівані. Незабаром консул одержав інформацію: якщо Маша опиниться в консульстві, їй треба допомогти вилетіти до України.

А через кілька днів Абдуллу було затримано при спробі в'їзду до України й посаджено до одеського СІЗО. Інформація про те, що сталося, та про причини цього – незаконне вивезення дитини – до Лівану дійшла досить швидко.

Машенька із задоволенням розповідає, як дядько Вітя (так вона називає українського консула у Лівані) посадив її до літака. Дівчинка дуже стомилася від перельоту й довгого очікування. Вона майже не звернула уваги на юрбу репортерів, яка її зустрічала. А заснула майже одразу ж після того, як машина, в якій її із матір’ю відправили до Одеси, виїхала із Борисполя.

Сьогодні Машенька із матір’ю мешкають не в Одесі, в іншій області, у родичів. Тут в них нічого не залишилося. Чи вдасться Ірині повернути хоч щось із заробленого за 16 років важкою працею – дуже велике питання. Дівчинка згадує російську мову й посилено займається. Вона пропустила рік занять у школі.

Абдулла ж, що перебуває у СІЗО, не збирається згортати свого бізнесу в Україні. До речі, в Одесу він віз папери шаріатського суду, які мали свідчити про легітимність його вчинків. Незаконним вивезення доньки за межі України він не вважає. Він – батько, глава сім’ї. А те, що дівчинку було вивезено без дозволу матері – та навіщо брати дозвіл у інкубатора для відновлення генофонду?

До речі, за нашим законом Абдуллу можна покарати лише за організацію незаконного перетинання кордону іншою особою. А це передбачає досить м'яке покарання. Термін від 2 до 5 років, умовне покарання або штраф. Це вже як суддя вирішить...

Маша – єдина незаконно вивезена із України дитина, яку вдалося повернути на батьківщину. І вона може залишитися такою, якщо не зміниться наше законодавство. За нинішнього ж в України є шанс назавжди втратити багатьох наших юних громадян, які народилися від шлюбів українок з іноземцями.