Сам Микита Хрущов, Перший секретар ЦК Комуністичної партії Радянського Союзу, дав дозвіл робітникові Любашівського будівельного моторизованого управління № 14 Миколі Олександровичу Колібіденку придбати черепашник і шифер для будівництва своєї оселі.
Сімдесятирічний ювілей столяр і тесля ВАТ “Заплазьке ХПП” Микола Олександрович Колібіденко святкує у родинному колі. Ця знаменна дата у його житті припадає якраз на початок Пилипівського посту. А в давнину казали: “Хто святкує на Пилипа – буде голий, як липа!” Та ця народна мудрість аж ніяк не стосується нашого героя, який вельми задоволений своїм життям. Його дім – повна чаша, а на подвір’ї не переводяться всіляка живність та птиця. Він, як годиться, побудував хату, посадив сад, виростив сина, піклується про онука...
Народився М.О. Колібіденко 27 листопада 1937 року у місті Черкеську Ставропольського краю у бідній сім’ї. Після загибелі батька у перші дні Великої Вітчизняної війни мати Марія Кирилівна, доярка місцевого колгоспу, самостійно виховувала двох малолітніх дітей – чотирирічного Миколку і новонароджену Галинку. Після визволення краю від німецьких загарбників життя було нелегким і небезпечним. І, йдучи на роботу, турботлива матуся наказувала старшенькому, щоб поводився добре і не чіпав з сестричкою ляльок, бо фашисти, відступаючи, нашпигували іграшки вибухівкою і покидали їх в руїнах. Тоді на небезпечних іграшках підірвалося чимало його допитливих однолітків...
Закінчивши семирічку, беручкий до роботи юнак влаштувався муляром-штукатуром у будівельну бригаду, яка стала для нього справжнім робітничим університетом. А набута кваліфікація згодилася на все життя.
Миколу призвали на військову службу. Мати з сестрою переїхали на малу батьківщину – село Захарівка Врадіївського району, що на Миколаївщині. Галинка часто жалілася брату в листах, як важко їй переучуватися з російської на українську мову. Запам’яталися йому й пророчі слова матері, яка, мирячи дітей, коли вони чубилися, казала: “Настане такий час, коли вас розкидає по світу, і ви не зможете часто зустрічатися”. Так воно і вийшло. Сьогодні М.О. Колібіденку рідко випадає нагода бачитися з рідною сестрою, вона зараз живе у Білорусі.
Відслуживши строкову у місті Магдебурзі (ГДР) зв’язківцем, Микола Колібіденко повернувся в Україну і пішов працювати на залізницю у ремонтну бригаду. Якось ремонтний поїзд зупинився на станції Заплази, що розташована в селі Солтанівка. Там меткий, непосидючий, кремезний хлопець зустрів чарівну дівчину Ніну, і ця зустріч кардинально змінила його життя. Він влаштувався на будівництво Заплазького цукрового заводу і невдовзі одружився. Ця знаменна подія сталася 9 лютого 1958 року, тож незабаром і золоте весілля будуть відзначати.
Свого житла у молодят не було, тож хлопцеві доводилося, як кажуть, мешкати в приймах. Працював бетонником, а пізніше бригадиром комплексної бригади Любашівського будівельного моторизованого управління № 14. Микола Олександрович брав участь у будівництві цукрового заводу, потім будував школи, лікарні, дитсадки, житлові та адмінбудинки, ферми, будинки культури в навколишніх районах півночі Одещини. Навіть довелося споруджувати корпуси санаторію, що в Чорноморці, в Одесі. А свій будинок досвідчений будівельник розпочав будувати у 1960 році. З будівельними матеріалами було сутужно, тож доводилося підбирати шлак, що викидали з паровозних топок, і робити з нього блоки. На роботі не змогли нічим допомогти, тож М.О. Колібіденко написав листа Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, щоб той дав дозвіл на придбання необхідного будівельного матеріалу. Невдовзі прийшла відповідь на адресу директора БМУ-14: задовольнити прохання їхнього робітника. Микола Олександрович ще й досі пам’ятає, з якою радістю він віз додому 2 тисячі штук черепашнику по 30 копійок і 15 листів хвильового шиферу за ціною 53 копійки за лист. Через п’ять років добротний будинок, збудований руками самого господаря, прийняв новоселів – батьків і їхніх синів: п’ятирічного Анатолія і новонародженого Юрія.
Обжилася сім’я Колібіденків швидко, завели чимале господарство. Сам господар часто був в роз’їздах та відрядженнях на численних об’єктах соціалістичного будівництва. Отак і промайнуло довгих тридцять років, після чого Микола Олександрович вирішив змінити місце роботи і влаштувався водієм “швидкої допомоги” Зеленогірської міської лікарні, де так само сумлінно трудився понад шість років.
А останні одинадцять років М.О. Колібіденко зайнятий теслярськими та столярськими справами на ВАТ “Заплазьке хлібоприймальне підприємство”. Директор підприємства Юрій Віталійович Гулінський задоволений його кваліфікованою роботою. Майстер завжди при ділі. То потрібно виготовити двері або віконні рами, замінити двері, залатати дах. І це, зважте, виконує людина, у якої 70 років за плечима. А сотні квадратних метрів столярки вимагають ретельного догляду, і з цим справляється один фахівець, який з деревом, як кажуть, на ти.
До речі, тесть Миколи Олександровича також довго трудився тут столяром.
М.О. Колібіденко – турботливий батько і не менш турботливий дідусь. У квартирі сина Юрія все зроблено вмілими руками батька-майстра. Він допомагав синові облаштовувати і недобудований будинок. Часто відвідує подружжя Колібіденків свого онука Максима, який особливо полюбляє ласувати полуницями, яблуками та виноградом з дідусевого саду.
Сам дідусь у свої сімдесят років виглядає молодо і бадьоро, на життя не скаржиться, береться за будь-яку роботу, щось добудовує, майструє, складає плани на майбутнє і каже, що працюватиме до тих пір, доки руки зможуть тримати рубанок.
