У ці дні громадськість міста відзначає ювілей відомої культурної та громадської діячки, директора Централізованої міської системи дитячих бібліотек Одеси Галини Яківни Лазаревої.
Є люди, які настільки ґрунтовно та яскраво заповнюють своєю постаттю нішу в житті певної громади, міста чи краю, що навіть важко уявити собі, яким би це буття видавалося без них; чи знайшовся б хтось, хто талантом, енергією та значущістю своєю здатен був би олюднити той культурно-мистецький та громадянський постамент, який вони самі для себе, власне, й витворили. І без якого це буття було б суттєво збідненим. Саме такою людиною і є Галина Яківна Лазарева.
Пригадую, як, рецензуючи рукопис її книжки “Владимир Высоцкий”, яка побачила світ 2006 року, я раптом впіймав себе на думці: “Господи! Так, справді, ім’я поета, пісняра, кіноактора Володимира Висоцького всесвітньо відоме, про нього вже чимало написали і ще більше буде написано. Але слід низько вклонитися Галині Яківні, що вона (у співавторстві з художником, нині вже покійним, Володимиром Миненком) спромоглася скомпонувати, написати і видати цю книжку!” Можливо, з часом з’являться книжки про Висоцького грунтовніші, академічніші, біографічно і життєво насиченіші. Але, мабуть, ніхто і ніколи вже не спроможеться видати саме таку, духовно і творчо проникливу книгу про нього, яку видала Галина Лазарева.
Тому що тільки вона була головним редактором та першим заступником директора Одеської кіностудії в ті часи, коли, в 1979 році, там знімався фільм з участю В. Висоцького “Місце зустрічі змінити не можна”; тому що тільки вона мала, і могла мати, ті зустрічі, розмови, творчі спостереження, пов’язані з Висоцьким як актором, які спонукали її до створення цієї книжки. Тому що тільки вона накопичила в себе такий безцінний документальний, сценарний кіно- та відеоматеріал, що стосується роботи Висоцького у “Місце зустрічі...”, над ролями та піснями у стрічках “Вертикаль”, “Небезпечні гастролі”, “Короткі зустрічі”, “Білий вибух”...
Отож, рецензуючи цю книжку, я сприймав її не лише як реалізацію Галиною Лазаревою свого творчого задуму, а як виконання нею свого громадянського (саме громадянського, останнім часом ми чомусь побоюємося чи соромимося цього визначення, а шкода!) обов’язку. До честі Галини Яківни, вона, знову ж таки спільно з В. Миненком, заснувала літературну серію “Імена Одеської кіностудії”, в якій, крім уже названої збірки про В. Висоцького, з’явилися книжки: “Василь”, з підзаголовком “Повість про життя і фільми людини і кінодраматурга Василя Решетникова”; “Людмила” – про начальника цеху обробки плівки Одеської кіностудії Людмилу Попову, та “Кіра Муратова”, присвячена уславленому режисерові, ім’я якої відоме тепер в усьому кінематографічному світі.
Оця громадянська відповідальність, націленість на служіння колективу, громаді, тій справі, яку їй було суджено долею, супроводжувала і супроводжує Галину Яківну впродовж усього її життя: і тоді, коли, на посаді директора Будинку культури Харківського тракторного, організовувала культурне дозвілля велетенського, славетного заводського колективу; і тоді, як у 1973 – 1983 роках була головним редактором та першим заступником директора Одеської кіностудії, а за цей час, за її сприяння, на студії з’явилося 147 фільмів, серед них такі популярні, як “Д’Артаньян і три мушкетери”, “Пригоди Електроніка” (що здобув у 1979 році Державну премію СРСР), “Циган”, “Військово-польовий роман” та низка інших. До речі, коли цей матеріал уже готувався до друку, надійшла приємна звістка з Москви, з музею В. Висоцького. Там книжку Г. Лазаревої та В. Миненка “Владимир Высоцкий” визнали “унікальним виданням”, і внесли в основні фонди для вивчення творчості В. Висоцького, історії кіно.
Від 1983 року, і по цей день, Галина Яківна очолює Централізовану міську бібліотечну систему Одеси (а це 19 бібліотек-філій та понад 80 тисяч читачів). І вже на цій посаді вона не лише налагодила роботу й утримала на плаву бібліотечну систему у найскладніші роки існування української держави, а отже, й української культури, але й організувала бібліотечний конкурс, за підсумками якого з’явився “Збірник творів дитячих робіт переможців загальноміського конкурсу “Кожен може випробувати себе”. А ще – бібліотекарі міста і краю з цікавістю сприймають її ґрунтовні виступи на радіо, телебаченні, на сторінках газет та журналів з проблем та досвіду бібліотечної роботи серед школярів. Її працю відзначено Почесною грамотою облдержадміністрації; дипломом і спеціальною премією “Подвижник” Міжнародного книжкового ярмарку “Зелена хвиля” (2006 р.); премією конкурсу газети “Вечерняя Одесса” пам’яті Б. Дерев’янка “Люди дела”. Її книга “Кіра Муратова” посіла третє місце у Всеукраїнському конкурсі “Книга року” і здобула диплом І ступеня Оргкомітету VІІ Всеукраїнської виставки-форуму “Українська книга на Одещині”. Галину Яківну названо серед удостоєних звання “Золота жінка Одеси” (1998 р.) і, погодьмося, що жінка ця справді золота! Тим паче, що всі жінки Одеси вдячні їй за книжку “Секреты одесской кухни” (з чудовими ілюстраціями Гюстава Доре).
Певний етап творчого життя Галини Яківни відтворено в біографічній повісті “Галина Лазарєва: время, кино, книги” (упорядник – Олена Марценюк). Впевнений, що з часом з’явиться й продовження цього зібрання біографічної документалістики. Хоча одразу ж зауважу, що насправді творчий світ, творча душа цієї людини неосяжно об’ємніші і багатші, ніж це здатні відтворити будь-які найповніші біографічні письмена. Тож нехай Вам святиться, Галино Яківно, і за письмовим столом, і на щедрій життєвій ниві!
