Усі ми родом з дитинства. І багатьом з нас той час пам'ятається справді золотим та казковим, оскільки поруч з нами були люблячі батьки, що виховували нас, вони не тільки вставали за необхідності на наш захист, але і навчали відповідати за свої вчинки. І, шануючи інших, шанувати себе. Навчали своїм прикладом.
І було б, звичайно, чудово, якби таке дитинство було не в багатьох, а в усіх. На жаль!
…Того вечора, коли мені довелося проїхатися по Ізмаїлу з бригадою, до якої увійшли представники низки служб з контролю за проблемними родинами і утриманням у них дітей, я рідне місто не впізнавав. Воно і зрозуміло. Все ж таки звикли ми ходити центральними, більш-менш охайними магістралями і не затримувати погляд на развалюшках і бідних оселях. Яких, виявляється, у нас теж багато...
Це був черговий рейд у рамках проваджуваної в місті і районі акції «Урок». Представники соціальних служб перевіряли, чому ті чи інші діти не відвідують школу, які умови їхнього проживання, що необхідно для допомоги і їм, і їхнім батькам. І, на жаль, часом натикалися на відверту потворність у відносинах дорослих до своїх дітей.
– Де ваша дочка? – запитали представники рейдової бригади в явно загальмованої після перепою матусі.
– А я звідки знаю, вона мені не звітує, утекла й усе.
– Чому вона пропускає заняття в школі?
– Вона мені не звітує. Що хоче, те і робить.
– Вона сьогодні що-небудь їла?
– А я що, повинна усе пам'ятати?
– А чому у вас немає в будинку світла?
– Відрізали, кажуть, не плачу. А де я гроші візьму? Тут на пляшку ледве збираєш... Правда, племінник нещодавно ходив у енергозбут, нібито, заплатив, кажуть, підключать...
– Де ви працюєте?
– Ніде.
– Ви ж працювали двірником, що вас не влаштувало?
У відповідь було мовчання.
В цей час з'явилася дванадцятирічна дівчинка і зупинилася, розгублена, але втекти їй не дали. Їй повторили запитання, чому не ходить до школи і чи їла що-небудь сьогодні, на що дівчинка тільки негативно затрясла головою.
Картина, побачена нами за наступною адресою, була, мабуть, виразнішою. П'яний татусь сидів і грівся в неосвітленій хаті біля «буржуйки» в одній з кімнат, а в іншій – холодній і нетопленій з розбитими шибками тулилася одинадцятирічна дівчинка за столом, на якому сиротливо стояв скромний букетик осінніх квітів. На запитання – а де мати, ні дівчинка, ні татусь відповісти не змогли, як і на те, чи їла що-небудь сьогодні дитина.
Батько щось бурмотів і жестикулював, а потім став стверджувати, що він дуже і дуже турботливий, і завтра обов'язково виправиться, от тільки доп'є заповітну пляшечку...
Дівчат довелося відвезти до Ізмаїльського дитячого притулку. Обстеження показало, що вони – заражені педикульозом, простіше – завошивлені, їх доведеться виходжувати.
– Ми не вперше відвозимо до притулку дітей, оскільки залишати їх вдома в подібних умовах просто не можна, – прокоментував ситуацію начальник служби у справах дітей Ізмаїльської міськради Володимир Валерійович Алексєєв. – Ви тільки вдумайтеся, у нашому місті тільки офіційно 175 дітей відносяться до категорії позбавлених батьківського піклування. У місті понад 90 кризових родин, що перебувають на особливому контролі.
В.В. Алексєєв розповів про те, що ця проблема, як одна з найважливіших у місті, сьогодні на постійному контролі у цілої низки відповідних служб. І завдання не обмежується тільки пошуком і відправленням дітей до притулку, інтернатів, дитячих будинків та позбавленням батьків їхніх прав. Все – набагато відповідальніше і складніше.
– Головне сьогодні – реабілітаційна робота, спрямована на те, щоб спрямувати «важких» батьків на шлях вірний. Не скажу, що це вдається завжди, але все ж таки наша робота приносить свої плоди. Адже і та матуся, що сьогодні після похмілля не може втямити, хто взагалі до неї приїхав, завтра опам'ятається і прийде клопотати, щоб їй повернули дочку. У такій ситуації ми, звичайно, підключаємося, намагаємося підтримати батьків, одночасно вимагаючи створити для дітей нормальні, прийнятні умови. І якщо домашня ситуація хоч трохи покращується, повертаємо. До речі, діти тягнуться до своїх батьків, навіть таких, які вони є, хочуть додому. Так, цілком можливо, ще і тому, що вдома – безконтрольна вольниця. До того ж це своя домівка...
Хоча буває всіляк. Кілька років тому начальник служби у справах дітей Ізмаїльської райдержадміністрації Ганна Петрівна Григорчук показала мені листа від хлопчика з дитбудинку, який писав не мамі, вона від нього відмовилася, а директору районного притулку Лідії Іллівні Бичевій. До неї він звернувся зі словами «Дорога моя ненько! Дякую і всім-всім вихователям, і нянечкам за те, що Ви повернули мені віру в життя й у добро!» і намалював у дарунок мамі-виховательці сонечко. Після дитбудинку він вступив до педучилища і мріє присвятити своє життя дітям... А скільки таких прикладів може розповісти і директор міського притулку Інна Андріївна Маркова. І як здорово, що за благословенням настоятеля Ізмаїльського Свято-Покровського собору отця Георгія парафіяни собору стають хрещеними батьками вихованців притулку. Як же тягнуться до них діти, як радіють тому теплу, якого їм у минулому житті не вистачало...
…Вже після рейду, у день спільних дій в інтересах дітей було проведено брифінг, під час якого фахівці відповідних служб, що займаються «дитячими» і «недитячими» питаннями, докладно розповіли про проблеми і перспективи цієї роботи. Про те, що в Ізмаїлі робиться максимум можливого, щоб діти не залишалися на узбіччі, щоб чітко захищалися їхні юридичні і майнові права. Щоб по можливості для кожної дитини знаходився опікун. Щоб активніше провадилася робота щодо всиновлення дітей. Дали учасники брифінгу і свою оцінку причинам, що породжують і бідність, і пияцтво, і варварство стосовно дітей. Звичайно, сьогодні нелегкі часи. Безробіття, невлаштованість, відсутність житла негативно впливають на демографічну ситуацію. Адже скільки прикладів, коли батьки, не маючи достатніх коштів, все ж таки тягнуться не до чарки, а до виходу зі складного становища, стараються, працюють, і вже точно, голодними дітей ніколи не залишають.
…Коли влаштовували в притулок привезених бригадою дівчаток, підійшла до мене малютка, і, заглядаючи в очі, запитала: «Дядю, а ти не мій тато? А не знаєш, де він, коли він прийде?»
Що я міг відповісти дитині, яка шукає батьківське тепло?
Зумівши відвернути увагу дівчинки і відправити її до малят, що розкладали по кімнаті ляльки і наводили порядок, педагог-психолог притулку Григорій Олександрович Буличов розповів коротко, що в дитини важке минуле (навіть у такої крихітки воно, виявляється, вже є!). І добре б, щоб пам'ять, яка ще не сформувалася, стерла цей тягар. Щоб знайшлися прийомні батьки, що подарують їй свою любов. І виростили з неї гарну, добру і відповідальну до своєї долі, до долі своїх майбутніх дітей людину.
