Завтра Едуарду Йосиповичу Гурвіцу виповниться 60 років. Напередодні ювілею мер Одеси люб'язно погодився відповісти на запитання кореспондента «ОВ».
– Якщо мені пам'ять не зраджує, Ви 8 років, із перервою, мер Одеси. Що такого, чим Ви пишаєтеся, за цей період Вами реалізовано, і тепер Ви із упевненістю можете сказати: "Це моя ідея. Вона живе в Одесі, завдяки моїм зусиллям"?
– З ідеями, які хвилюють уяву, як мені здається, потрібно балотуватися не в градоначальники. Посада міського голови – це проза життя. І коли у 1994 році я виявив бажання стати мером Одеси, то й обіцянки мої були прозаїчними – прибрати з вулиць смітники із щурячими ордами. Створити нормальне сполучення спальних районів із центром. Забезпечити учнів обідами. Встановити муніципальні надбавки для вчителів та медиків. Допомогти виживати пенсіонерам та ліквідувати таке ганебне явище, як заборгованість щодо зарплати і т.д. Гадаю, до рівня великої ідеї ця робота не піднімається, але, на мій погляд, нормальне життєзабезпечення мільйонного міста може бути метою.
Чи була в мене не декларована, не оголошена особиста мета? Або, якщо хочете, ідея. Була. Тут старшим читачам доведеться напружити пам'ять і згадати початок дев'яностих із мільйонами купонів у кишені, скаженою інфляцією, прокльонами на адресу незалежності та плачем за покійним СРСР. Це був час зневіри та безнадії, українська "Велика депресія". І я дуже хотів пробудити у одеситів оптимізм, життєлюбство, змусити їх повірити в майбутнє. Ні в кого в країні не було такого досвіду роботи. І ми розпочали з того, що викликало в наших опонентів бурчання та роздратування – ми влаштовували міські свята. (До речі, скільки гнівних виступів публіцистів ленінської школи було присвячено тому, що я "насмілююсь" називати себе мером!) Пам’ятаєте, як почалися Потьомкінські сходи, як амфітеатр? Ми стелили на Дерибасівській плитку й ремонтували фасади, на Думській по вихідних гриміла молодіжна дискотека. І Одеса отямилася від зневіри, згадала свою вдачу. Моя перевага над Р. Боделаном на виборах у 70 тисяч голосів – це доказ успішності цієї роботи та правильності обраного шляху. Що сталося потім – усім відомо.
Мені зараз згадався давній і, на жаль, нездійснений проект. Якщо хочете – мрія. Це будівництво через затоку від Крижанівки до 16-ї станції мосту-естакади. Дуже гарна була ідея, і інвестор був, що називається, готовий. На жаль, не здійснилося. Та й здійснитися не могло. На 90 відсотків побудований фунікулер і той запустити не зуміли...
– Едуарде Йосиповичу, до закінчення терміну Ваших повноважень ще достатньо часу. Які ідеї хотілося б втілити в Одесі і для одеситів?
– Ідеї залишаються тими ж – дороги, освітлення, тепло й вода. Лише дороги вже не просто без вибоїв, а за європейськими стандартами, такі як Преображенська після реконструкції. Сучасні дорожні розв'язки, сучасний міський транспорт, сучасні парки та сквери, індустрія відпочинку без "одноруких бандитів" та ігорних закладів на кожному кроці, сучасна переробка сміття та побутових залишків, повернення у власність міської громади украденого й проданого за безцінь майна – наприклад, літнього театру в Міському саду...
– Кого Ви вважаєте своїм вчителем або вчителями по життю?
– Мені у житті щастило на вчителів. Багато хто допомагав мені стати на ноги, допомагали порадами у професії та в політиці. Назвавши одного або десятьох, я вчинив би несправедливо стосовно усіх інших. Тому відповім так – найсправедливішим і найсуворішим вчителем у моєму житті було саме життя.
– Напевно, немає одесита, який не погодився б із тим, що за час Вашого перебування у кріслі мера в архітектурному плані Одеса буквально перетворилася. З'явилося безліч по-справжньому гарних будинків, провадиться реконструкція історичної частини міста. Але чи є у Вас комплексне бачення майбутнього нашого міста? Яким Ви прагнете бачити його із погляду архітектури, збереження пам'яток старовини та соціально-економічної самодостатності?
– Комплексне бачення має назву – Генеральний план розвитку. Попередній Генплан було розроблено чверть сторіччя тому, для іншої країни та іншого суспільно-економічного ладу. Новий пройшов перший етап обговорення. Зараз він доопрацьовується фахівцями й незабаром буде репрезентований міській громаді для обговорення. Гадаю, що ідея збереження історичного вигляду у новому плані буде домінувати над спробами "осучаснити" Одесу такими архітектурними шедеврами як торговельний комплекс "Європа" на Дерибасівській або готелем "Одеса" на морському вокзалі.
Що стосується соціально-економічної самодостатності, то наше місто завжди було самодостатнім і, сподіваюся, таким залишиться. Тут усе питання в тому, щоб місто одержувало містове, а кесар лише своє.
– Багато одеситів старшого покоління із ностальгією згадують про ті часи, коли Одеса була по-справжньому морським містом – із пасажирським та торговельним флотами, портом... Як Ви вважаєте, чи вдасться відродити колишню морську славу Одеси? І зокрема, чи вдасться відновити морське сполучення по внутрішніх водах України: із придунайськими містами, з Кримом, із портами на Дніпрі? Багатьох наших читачів це питання дуже хвилює.
– Я поділяю ностальгію усіх одеситів за морським минулим. Але щоб брати на себе сміливість робити прогнози щодо морського та річкового сполучення, щодо Кримсько-Кавказької пасажирської лінії і навіть щодо регулярних рейсів від Южного до Іллічівська, міському самоврядуванню потрібно передати багато майна та багато повноважень. Гадаю, держава до цього не готова.
Звичайно, загибель Чорноморської торговельної ескадри багато в чому змінила Одесу. І не на краще. Пароплавство, китобої та рибалки, порт, море, безкозирки і гюйси на вулицях – це не просто колорит. Це було своєрідним духом міста. Тепер найгучніше підприємство Одеси – ринок «7-й кілометр», його психологія та характер багато в чому змінюють ментальність Одеси.
– Наша газета веде постійну екологічну рубрику "Екологія краю, екологія душі". У своїх листах та телефонних дзвінках читачі неодноразово цікавилися екологічними проблемами міста, зокрема проблемою збереженості прибережної зони, "траси здоров'я", проблемами забудови Жевахової гори, чистоти пляжів та прибережних вод. Якими бачаться ці та інші екологічні проблеми із Думської площі?
– Тут одразу три проблеми. Перша – вкрай добита, зношена система водопостачання, теплопостачання та каналізації. Потрібні величезні гроші на упорядкування того, що доживає свій вік. Друга – експансія будівельних компаній щодо захоплення життєвого простору одеситів. Як так, вигукнете ви! А куди дивиться міська влада? Відповідаю. Міська влада дивиться в ідіотські, вибачте за точне слово, закони та інструкції, а також в деякі рішення наших судів, які сприяють експансії комерційного будівництва. Десятки будинків ростуть без будь-яких дозвільних документів. Десятки будинків та цілих комплексів побудовано й успішно функціонують без будь-яких документів. Та що будинки! На полях зрошення завод побудували без жодної шпаргалки. Як шагренева шкіра, скорочуються легені Одеси – сквери, зелені зони і навіть парки. Наше юридичне управління в повному розумінні слова задихається, провадячи суперечки із юридичними та фізичними особами, що зазіхають на комунальну власність громади, по більш ніж 2500 позовах.
Гадаю, недосконале законодавство – фасад цього лиха. З 1998 по 2006 роки в Одесі склалася особливо цинічна система розкрадання комунальної власності – одні грабували, другі робили вигляд, що не помічають злодійства. У побуті це явище називається корупція. Тобто, спілка влади, правоохоронних органів та злодіїв. Міцність цієї спілки та сила інерції зв'язують місцеве самоврядування по руках і ногах. У такий спосіб екологія людини, умови середовища життя зазнають відчутних втрат.
Що стосується "траси здоров'я", забудови схилів, так само, як і стан пляжів із акваторією, утримання їх у чистоті та порядку – це комплексна проблема, на якій спекулюють переважно ті сили, які й провадять будівельну експансію. Усі бажають чистоти й краси, але так, щоб без грошей. Наші схили, "траса здоров'я" й усе узбережжя жахливо занедбані. Потрібні інвестори та інвестиції. Нерозумно сподіватися, що хтось прийде окультурювати знівечені нашими співгромадянами зелені зони без вигоди для себе. Інвестори бажають вкласти гроші й заробити. А наші "патріоти" – хапнути схили "за так", за хабар, і негайно побудувати там висотки, відгородивши море від людей.
Тож із Думської площі ці проблеми бачаться серйозними й тривожними. Гадаю, без активної участі городян, без їхньої підтримки нам не обійтися.
– І в пресі, і в одеських дворах ведеться полеміка з приводу роботи наших, тепер вже умовно кажучи, "ЖЕКів" і організації самоврядування власників приватного житла, так званих кондомініумів. Яких заходів у цьому плані вживає міськрада і якою бачиться Вам, у остаточному підсумку, формула міського громадського самоврядування у будинках, дворах, мікрорайонах міста?
– У нас є програма щодо самоорганізації населення, яка охоплює усі сторони названої проблеми. Серед них і створення кондомініумів. Усе питання в тому, щоб цього бажало саме населення, щоб зрозуміло усю вигоду самоврядування. Але патерналістські товариства консервативні у своїх поглядах. Люди ніяк не можуть повірити, що приватизувавши квартири, вони не лише стали власниками, але й мають самі піклуватися про свою власність, вкладати в неї гроші, щоб підвищити ціну і т.д.
– У вас двоє дітей – син та донька, зять, двоє онуків – Маша й Мишко. Чи відчуваєте Ви, спілкуючись із ними, одвічну проблему – батьків та дітей? Якщо так, то як Ви її переборюєте?
– У нас в сім’ї мирне співіснування усіх поколінь. Я взагалі підозрюю, що проблема батьків та дітей – літературна містифікація. У реальному житті таке можливо, якщо діти змушують батьків слухати реп, читати книжки, написані матом, або ходити у поважному віці на нічні дискотеки. Чи навпаки – коли батьки нав'язують свої погляди й стандарти дітям. Але це означає, що вони не лише не люблять, але й не поважають один одного. Я особисто своїх дітей та онуків люблю.
– За усіх часів посада мера була важкою й далеко не завжди вдячною. У період демократизації українського суспільства і на Вашу адресу часто звучить критика на сторінках газет, у телепрограмах, радіопередачах. Окрім того, у міськраді сильна опозиція. Усе це заважає Вам у здійсненні намічених планів? Чи знаходите у критиці, адресованій Вам, раціональне зерно?
– Я не буду вдавати, що мені зовсім байдуже, що там пишуть або говорять по телебаченню про роботу міської влади. Але я буду останнім, хто проголосує за цензуру та обмеження свободи слова. Разом із тим, я за рівну відповідальність та рівні права тих, хто пише, із тими, про кого пишуть. Із прикрістю маю сказати, що планка моральної відповідальності журналістів дуже знизилася. Це погано, тому що породжує у чиновників байдужість до критичних виступів, і навіть справедлива критика не завжди викликає потрібну реакцію. Тож мене зачіпає не критика, а її якість та рівень.
Що ж стосується опозиції у міській раді, то тут справа набагато складніша. У моєму уявленні, як і в усьому світі, опозиція – це політична сила, яка бажає зробити більше, ніж влада, краще, ніж влада, і тому прагне стати владою. У нас в раді такої опозиції просто немає. У нас є частина депутатського корпусу, яка виступає проти усіх дій міської влади, тому що, на їхню думку, вони не одержують преференцій для свого бізнесу. Інша частина категорично не може примиритися із політикою держави й усе норовить то відібрати у Буша ранчо, то підтримати Уго Чавеса або осудити дії центральної влади.
Але якщо депутатський корпус починає займатися справою, це досить корисно для міської влади й міста, тому що досить багато депутатів успішно працюють у бізнесі, знають економіку, вміють аналізувати ситуацію й давати точні рекомендації. Кому ж це на шкоду?
– Едуарде Йосиповичу, чим найбільше розчаровують Вас довколишні люди? Що Ви (із висоти вже 60-річного віку) подумки, а можливо, й відкрито, їм говорите?
– Мене ніколи не розчаровують люди. Мене розчаровують нелюди. І я не лише із висоти свого нинішнього віку, але й замолоду говорив їм завжди в очі усе, що думав. Це дуже гарний спосіб тримати себе у моральній формі й ніколи не піддаватися небезпеці опинитися серед чужих й не знати, як себе там поводити.
