Вже сутеніло, коли ми разом із в.о. заступника голови Савранської РДА Миколою Стащенком, головним спеціалістом відділу у справах молоді, спорту та охорони здоров’я Савранської РДА Світланою Дзюбенко і Байбузівським сільським головою Ігорем Іськом доїхали до садиби Худиків. Родина Миколи Васильовича та Тетяни Анатоліївни мешкає в віддаленому закутку села.
– Раніше тут багато людей жило, а тепер лише де-не-де вогники світяться, – розповідає глава родини.
Оскільки тут гостей не чекали, то одразу господарі трохи зніяковіли, а потім взяла гору наша українська гостинність. І Тетяна Анатоліївна, і її мати Дар’я Степанівна, яка мешкає разом з дітьми, запросили до хати. В кімнаті сучасні м’які меблі, на підлозі килими, та найперше впадає в око те, що у вітальні людно, а точніше сказати, дітно. Хлопчики й дівчатка з веселими допитливими очима з цікавістю поглядають на пізніх гостей. Микола Леонідович вручає діткам подарунки, спілкується з батьками про їхнє життя-буття, цікавиться потребами, а Світлана Михайлівна знайомиться з дітками.
Я ж намагаюся з’ясувати, як вдається заробити достатньо коштів, щоб одягнути, взути, нагодувати і забезпечити всім необхідним таку велику родину. Батько шести діток звично, без найменшого хизування, розповідає, що в них є шість гектарів землі, яку вони обробляють, вирощуючи зернові, кормові та технічні культури. Мають чимале підсобне господарство: дві корови, телят, свиней, птицю. Працюють всі. Діти в усьому допомагають мамі й татові. Найстарший Анатолій, якому вже 17 років, у жнива з батьком працював на зернозбиральному комбайні. Восьмикласниця Яна – перша материна помічниця. А вже другокласниця Альона та першокласник Вадим опікуються п’ятирічною Ліною та трирічним Павликом.
– Живемо, як всі люди. Працюємо, одержуємо державну допомогу на дітей. Звичайно, витрачаємо не бездумно, а раціонально, – говорить Тетяна Анатоліївна.
Дивилася на цю жінку, милувалась її вродою, яка передалась і всім її донечкам та синочкам.
Не менш привітною була зустріч і в сім’ї Пустових. Юрій Володимирович та Світлана Вікторівна мають поки що п’ятеро діток. Дві донечки, найстарша – одинадцятикласниця Каріна та мізинчик – Віталінка, якій тільки дев’ять місяців. Три синочки: Денис, Артем та Руслан, хоча їм тільки сім, п’ять та три роки, – це батькові помічники. Як і батьки, так і діти ні на що не скаржились, розповідали як живуть, працюють, та ще й будують літню кухню, підсобні, господарські приміщення. Ще не зовсім закінчили опоряджувальні роботи і в будинку. Звичайно, в такій родині чималі потреби в усьому, але вона звикла сподіватися на власні сили.
– Добре, було, якби Дід Мороз подарував нам мікрохвильову піч, – говорить Світлана Вікторівна, звертаючись до Миколи Леонідовича Стащенка.
Микола Леонідович на це цілком серйозно відповідав:
– Сьогодні обіцяти нічого не буду, але ваше побажання візьму на контроль і за можливістю, виконаємо.
В сім’ї Тітієвських з Осичок нас зустріли тільки дванадцятирічна Марійка, дев’ятирічна Аня та шестирічна Іринка. Батько, Олексій Захарович, ще порався по господарству, а мати – Любов Петрівна – була на роботі. Старші діти – Михайло, Олександр, Наталка та Катя вже на своєму хлібі. Але на свята з’їжджаються до батьків усі. На запитання, чи не важко з сімома дітками, батько тільки посміхається, і лагідно пригортає до себе найменшеньких. Йому запропонували сфотографуватися з донечками.
– Діти – то радість і дар Божий, – сказав батько іншої багатодітної родини Ігор Миколайович Гаврилюк із Саврані.
Незважаючи на зайнятість, на необхідність заробляти на родину, в якій восьмеро дітей, Ігор Миколайович знаходить час, аби почитати дітям книжку, бо хліб духовний не менш важливий ніж рукотворний. Коли батько розповідав про своїх старших синів, які вже стали міліціонерами в Одесі, маленька Анечка кілька разів повторила, що їхня Альона працює “аж в Києві”. І така гордість була в словах цієї дівчинки, що нею не можна було не замилуватись.
Відвідини цих родин надовго залишили особливий, неповторно-теплий слід в душі.
Подвір’я громадянки К. з Концеби зустріло пусткою й безладом. Не кращу картину довелося побачити, переступивши поріг хатини, тут ми побачили трьох малолітніх дітей. Жінка почала пояснювати, що збирається робити ремонт і тому в хаті неприбрано. Та не тільки в хаті “неприбрано”. Постільна білизна була незрозумілого рудого чи сірого кольору, одяг на дітях та й на самій господині брудний. Вразило ще й те, що гроші, одержані за народження останньої дитини, були витрачені не на поліпшення житлових умов, а на гучне святкування хрестин.
Аналогічну картину побачили і в родині громадянки І. з Бакші, яка народила вже четверту дитину, а про їхнє виховання та належний догляд не дбає. Про антисанітарію повідомили педіатри, що перевіряють умови, в яких утримуються ці немовлята.
Як розповіла начальник служби у справах дітей Савранської РДА Світлана Володимирівна Герасимишина, повідомлення про такі сім’ї найчастіше надходять від медиків, працівників сільрад, або просто анонімних авторів. Здебільшого – це сусіди таких горе-батьків, бо вони вже не можуть дивитися на таке знущання над дітьми.
– Але біда в тому, що ми не маємо права втручатися в родину, якщо про це повідомив анонім. Тому дуже прошу людей, які виявляють співчуття до таких неповнолітніх діток, – називайте себе. У нас є можливість вас захистити. Тільки тоді ваша допомога діткам буде дієвою, – говорить Світлана Володимирівна.
На жаль, випадки, коли матері народжують дітей, щоб отримувати допомогу, а потім – соціальні виплати на малят, не поодинокі. Причому, здебільшого всі такі родини не переймаються тим, аби самим заробити якусь копійку на прожиття. Більш того, в них не обробляються городи, немає ніякого підсобного господарства. Одержали гроші “на дітей” – пропили за кілька днів, а потім хоч трава не рости.
Кілька років тому довелося побувати в одній хаті, бо сказати – в “сім’ї” чи “родині” – не можу. Там ми застали трьох діток, найстаршій дівчинці вісім років. Найменшеньке взагалі немовля. Мати вже кілька днів не з’являлась вдома. Тож старша дівчинка варила зерно пшениці, бо нічого їстивного вдома не було. Уявіть, як може семимісячне немовля їсти таке варево!?
Щоб врятувати дітей від подібної “турботи” батьків, у громадянки Д. з Дубинового забрали двоє діток в дитячий будинок міста Одеси, а двох взяла одна прийомна сім’я. До речі – цікавий факт: діти, які зовсім не розмовляли, вже через місяць перебування в прийомній родині почали не тільки говорити, а й вчити віршики.
А що ж їхня біологічна мати? Вона знову народила немовля. Як правило, для таких матерів головне – одержати гроші. Одна з них так і сказала: “А що, народжу дитя, дадуть гроші, рік проживемо, а потім знову можна народити”.
Повертаючись додому з важкою головою від почутого, якось мимоволі ковзнула поглядом по спустошеній садибі і раптом пригадала, як весною бродяча собака несла туди шматок хліба. Охляла тварина хліб не їла, а тільки міцно тримала в зубах. Це змусило мене тоді простежити, куди ж собака так квапилась. Через хвилинку-другу їй назустріч з-під уламків дощок повилазили троє маленьких цуценят. Собака роздрібнила хліб і мордою підсунула ближче до діток. Їй явно дуже хотілось їсти, вона навіть очі приплющила, але вона терпляче чекала, доки цуценятка наїдяться.
Співставляючи те, що бачила й чула про деякі сільські родини і те, як турботливо годувала своїх малюків собака, подумала, що навіть тварини ліпше дбають про своє потомство, ніж деякі горе-матусі. І так сумно стало на душі.
А вдома із фотознімка на робочому столі, весело посміхаючись на мене дивилися шість пар щасливих оченят родини Худиків з Байбузівки. І я подумала: як хочеться, щоб усі сім’ї були такими.
