КРАЩА БРИГАДА
Нещодавно Варшавсько-Одеській ордена Суворова III ступеня зенітній ракетній бригаді Повітряних сил Збройних сил України виповнилося 67 років від дня створення. Сьогодні це з'єднання під командуванням підполковника Миколи Олещука щоденно перебуває на бойовому чергуванні та виконує завдання з охорони повітряного простору над Одесою, а також над містами Іллічівськ та Южне.
Лише за останні кілька років висока фахова майстерність та сумлінна служба воїнів бригади була відзначена як керівництвом держави, Збройних сил України, так і місцевими громадами. Зокрема, Указом Президента № 129/99 від 6 лютого 1999 року бригаді присвоєно почесне найменування “Одеська” та вручено Бойовий прапор. У 2006 році вона стала кращою в Повітряних силах ЗС України. А за підсумками 2007 року з'єднання визнано кращим в Одеському гарнізоні і йому передано Перехідний прапор Одеської міської ради.
У свій день народження колектив охоронців повітряного простору запросив у гості ветеранів частини, серед яких і учасники Великої Вітчизняної війни, колишні командири бригади та підрозділів.
Не забули про річницю бригади і представники влади. На урочистому зібранні начальник оборонного відділу управління взаємодії з правоохоронними органами Одеської облдержадміністрації Володимир Корнієнко, заступник директора Департаменту оборонної роботи Одеської міської ради Євген Поляков та голова Хлібодарської селищної ради Степан Зазуляк привітали колектив з річницею та заохотили кращих військовослужбовців грамотами і цінними подарунками.
Як зазначив заступник командира з'єднання з гуманітарних питань підполковник Олег Кудренко, проведення подібних заходів у бригаді сприяє покращенню морально-психологічного стану колективу і роботи з військово-патріотичного виховання молодих солдатів.
Капітан Володимир ВІВАТ,
СТАРОЕ КИНО
Ах, какие люди на экране!
Характерный для тех лет типаж:
Этот на Дону осколкомранен,
Тот погиб, форсируя Сиваш.
А еще один, с горящим взглядом,
В гущу схватки рвется на коне.
Ну, а тот крадется палисадом
И цветы срывает не жене.
Три танкиста –
Три веселых друга.
Их сменяют
Два лихих бойца.
А в тылу, грустя,
Поет подруга –
Ждет она с победой храбреца.
Черно-белых кадров мельтешенье.
Красок не хватает – Не беда...
Очень важно это возвращенье
В давние-предавниегода.
Всмотримся в них,
Сильных и зовущих, –
Это очень нужно
Для всех нас.
Пусть хранятся кадры
Для грядущих
Поколений,
Как боезапас.
Юрий КИРИЛЛОВ
ДЯКУЮ ЗА ПІДТРИМКУ
65 років тому було прорвано блокаду Ленінграда, яка тривала 900 героїчних днів. Про неї написано багато книжок, створено фільмів.
У післявоєнні роки блокадники роз’їхалися по багатьох куточках світу. Живуть сьогодні учасники бойових дій, трудового подвигу і діти блокадного Ленінграда і в Одесі. Їх 138 чоловік. Пам’ять про блокаду об’єднала нас у громадську організацію «Жителі блокадного Ленінграда». Згідно із законодавством України блокадники мають статус учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни.
Члени нашої організації прагнуть донести до молодого покоління пам’ять про великі перемоги своїх предків, сприяти патріотичному вихованню, гордості за співвітчизників, які зламали хребет фашизму. З метою увічнення пам’яті подвигу блокадників – ленінградців-одеситів міськрада ухвалила рішення про встановлення пам’ятного знака на честь мешканців міста-героя Одеси, які брали участь в обороні Ленінграда та пережили блокаду.
Приємно усвідомлювати, що пам’ять про ті роки не згасла з часом. Всі наші починання, чи то виставка архівних матеріалів про війну, блокаду та перемогу, святкування пам’ятних дат, участь у з’їздах Міжнародної асоціації блокадників, зустрічають підтримку у наших друзів із ЗМІ. Так у книзі «Твої імена, Одесо» вміщена інформація про одеситів-блокадників і про нашу організацію.
Низький уклін їм і всім, хто допомагає у роботі нашої організації.
О. КУКІН, голова Одеської громадської організації «Жители блокадного Ленинграда»
ВЕТЕРАНАМ
Їм досі чуються гармати,
Їм досі видиться війна,
А десь далеко плаче мати –
Лишилась вдома лиш вона.
Ви син, ви захисник країни,
І доля вас веде у бій.
Лишив загарбник нам руїни
І роздуми в душі моїй.
Була родина, вже немає:
Загинув батько, син і друг.
І одного лиш я не знаю,
Що це за дивний ниций круг.
Яка ідея в них була,
Який в загарбників був план?
До чого дурість довела?
До пустоти душі і ран?
І перед вами я вклонюся,
Бабусі милі й дідусі.
Дарю низький уклін вам мій
За те, що я живу без війн!
Кіма ДЕРКАЧ,
м. Біляївка
Перо публіциста ЗЛОЧИННО БУТИ БАЙДУЖИМ
Батьківщина... Це те, що дається кожному із нас від народження задарма, за милістю Всевишнього. Приналежність до неї стає безперервною природною чуттєвістю душі й серця, непідмінною даністю нашого великотрудного буття. Ця даність служить нам опорою на непростих життєвих дорогах. І не випадково свої особисті страждання й радощі ми пов'язуємо зі станом Батьківщини нашої, що містить чітко окреслені ідейні, значеннєві, символічні поняття та святині, що містить усвідомленою цінністю і метою. Сьогодні, у День захисника Вітчизни - справді всенародного свята, ми мимоволі замислюємося про неї, Батьківщину нашу, як про цінність моральну, що об'єднує народ у надії на краще життя. І про те, як вона оберігається нами, наскільки міцна духовна основа суспільства, що ґрунтується на любові до неї, з якої виростає готовність народу встати дружною стіною на її захист.
Особливістю нинішнього Дня захисника Вітчизни навряд чи хтось насмілиться назвати небувалий загальний сплеск патріотичних почуттів, викликаних гордістю за її збройних оборонців, які стоять нині в армійських рядах і перебувають у запасі і навіть у відставці. Яка вже тут гордість, якщо сам Верховний Головнокомандувач Збройних сил України Віктор Андрійович Ющенко висловив стурбованість, якщо не тривогу, з приводу стану боєздатності видів та родів військ, із яких "сплавлено" оборонний щит Батьківщини. До кінця не продуманий і як слід не підготовлений перехід на контрактну службу, поки що не може вселяти оптимізму навіть тим, хто ще зовсім недавно видавав її ледве чи не за панацею від усіх лих, які звалилися на нашу армію й Військово-морський флот. Прем'єр-міністр України Юлія Володимирівна Тимошенко, яка ратує за впровадження контрактної служби із наполегливістю, гідної похвали, недавно заявила щодо розроблення урядом пакету її мотивації. Серед пріоритетів, що прозвучали у радіоефірі, які повинні спонукати певну частину наших співгромадян невдовзі пов'язати свою долю зі Збройними силами, першими було названо матеріальні: грошове утримання, обмундирування, житло, побутові умови... Розуміючи, наскільки сьогодні непросто й навіть небезпечно бути категоричним в оцінках, насмілюся, маючи за плечима тридцять п'ять років армійської служби, гіркий досвід фашистської окупації, передати думку про те, що жодний пакет мотивацій не здатний виправдати свого призначення, якщо за ним не стоять воістину доленосні духовні засади. Тому що насамперед – внутрішня, моральна сила визначає необхідність, розуміння та доцільність поведінки й дій людини. У зв'язку із цим, говорячи про такий конституційний обов'язок громадянина, як захист Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, поваги її державних символів, помилково покладатися лише на матеріальні стимули. Треба усією громадою, усвідомлюючи, як велить Основний Закон, відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та майбутніми поколіннями плекати рідну землю, виховувати загальну любов до Батьківщини, готовність захистити від усіляких спроб обмежити її свободу, спираючись на неминущі патріотичні почуття, а не на миттєву вигоду. Без духовного прориву, потребу якого можуть заперечувати лише маразматики від "політики", навряд чи можна повноцінно розв’язати якісь економічні, екологічні, міжнаціональні проблеми, зокрема й визначені в "Українському прориві". Сьогодні, коли бездуховність завзято атакує суспільство з екранів телевізорів, з радіоефіру, зі сторінок жовтої преси та всіляких кубел-розсадників "наркоти" та СНІДу, надзвичайно актуальним стало звернення Президента України до студентства, у якому він, зокрема, сказав: "У цей час злочинно бути байдужим".
У цьому зв'язку не можна допустити поспішності, із усілякими її перекосами, в наборі контингенту служби за контрактом. Вітчизну повинні й здатні берегти щирі патріоти, а не ті, хто схильний лише "ловити щастя і чини". А патріотами, як відомо, не народжуються, їх треба виховувати. І насамперед на прикладах вірного служіння наших співвітчизників Батьківщині, їхньої самопожертви заради свободи і свого народу, своєї рідної землі. Таких, наприклад, які уславлені в кінофільмі "У бій ідуть одні старики" Леоніда Бикова, який увійшов до першої десятки особистостей за підсумками всенародного опитування про те, хто може бути серед ста видатних українців. Чи багато таких прикладів відомі нинішній молоді? У день, коли нещодавно в країні відзначалася чергова річниця подвигу, звершеного під Крутами, репортер одного із телевізійних каналів запитав юнака про те, чи зміг би він вчинити сьогодні так само, як вчинили його однолітки, герої Крут. У відповідь прозвучало, що він би спочатку подумав, потім запитав: а заради якої ідеї жертвувати собою сьогодні?; а як із сім’єю? І, важко зітхнувши, вимовив: "Ні, я, напевно, не зміг би".
Неважко здогадатися, якою б була відповідь на запитання про те, чи зміг би він добровільно піти на фронт, якби агресор напав на Вітчизну. Тому що йшли на фронт його однолітки у тепер вже далекому 1941 році, коли фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Чи зміг би він вчинити, наприклад, так, як вчинив у бою під Сталінградом, де без перебільшення вирішувалася подальша доля не лише нашої Батьківщини, а й Європи, усього світу, рядовий зв'язківець Матвій Путілов? Він під обстрілом налаштовував зв'язок. Ворожою міною йому роздробило руку. Непритомніючи, він підніс кінці проводів до рота й міцно затис їх зубами. Поновивши зв'язок, Матвій помер на лінії із дротом у зубах. Про цей подвиг я дізнався із фронтової листівки, яка зберігається у музеї бойової слави однієї з військових частин, гвардійці якої від стін Сталінграда гнали фашистів на захід, визволяли нашу рідну Україну від коричневої чуми.
Мені довелося побувати у багатьох школах, і я ніде не зустрів слів полум'яного Чаадаєва, винесених на загальний огляд: "Мой друг, Отчизне посвятим души прекрасные порывы!" Або мудрого Сухомлинського: "Обов’язок перед Вітчизною – святиня людини". Або слова великого Шевченка про те, що ті, у кого немає любові до рідної країни, – серцем бідні каліки. У той же час педагоги ремствували на те, що нинішні ЗМІ усіх видів "забивають" дітям голови усілякою нісенітницею, проповідують жорстокість, аморальність, антипатріотизм. Але ж у тих же США, за усіх властивих лише їм особливостей, усім без винятку громадянам з малих років прищеплюють непорушний стереотип існування: "Америка – вище над усе!" Для нас, хто мешкає в Україні, саме вона, рідна Україна, має бути вище за все, з її досягненнями та проблемами. І насамперед для тих, хто взяв на себе відповідальну місію: стояти на захисті свободи Батьківщини. Як сказав мені один студент під час розмови щодо введення служби за контрактом, усім, від Верховного Головнокомандувача Збройних сил до рядового солдата, призовника та допризовника, треба пам'ятати завжди про те, що нападають на тих, хто здатний захищатися, а тих, хто не може, просто приєднують до тих, до кого вважають за потрібне. І з ним не можна не погодитися. Батьківщина буде вільною доти, доки ми зможемо її оберігати впевнено, розумно й надійно. За покликом серця та душі.
Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці, «Одеські вісті»
