Можливо, для когось стане одкровенням, що документальні фільми можуть бути не тільки не менш цікавими, аніж ігрові, але й не менш художніми. Звичний розподіл фільмів у програмах телепередач на Х/Ф та Д/Ф – умовний. Варто було б писати не Х/Ф, а І/Ф, тобто ігровий фільм. До такого висновку я дійшла майже рік тому, побувавши на міжнародному Київському кінофестивалі документальних фільмів «КОНТАКТ», присвяченому пам’яті чудового українського режисера-документаліста Лариси Роднянської.
Фестиваль «КОНТАКТ» поки що тільки набирає обертів. Хоча торішній фестиваль був за рахунком лише третім, на ньому вже були репрезентовані 82 фільми з 25 країн. Ці цифри свідчать про те, що в усьому світі документальне кіно стає альтернативою ігровому.
Про місце, яке у світовому кінопросторі сьогодні посідає документальне кіно, у мене відбулася розмова з одним із членів журі фестивалю Ольгою СУРКОВОЮ.
ДОВІДКА: Ольга Євгенівна Суркова – кінокритик. Закінчила кінознавче відділення ВДІКу. Працювала в журналі «Советский экран» та в інституті теорії і історії кіно. Займалася проблемами шведського кінематографа 60-70 років. Її майже двадцятирічна співпраця з Андрієм Тарковським завершилася виданням трьох книжок про нього та його творчість: «Книга сопоставлений», «Тарковский и я. Дневник пионерки» та «С Тарковским и про Тарковского». З 1982 року мешкає в Амстердамі.
– Ольго, Пол Уотсон висловив думку, що ігрове кіно відмирає, і його замінить кіно документальне. Ваше ставлення до цього.
ДОВІДКА: Пол Уотсон – голова Міжнародного журі МКФ «КОНТАКТ», відомий британський режисер-документаліст.
– Я не беруся відповідати за його слова, але, гадаю, він мав на увазі ось які обставини. Оскільки держави не поспішають виділяти гроші на кінематограф, а документальне кіно потребує набагато менших витрат, то воно може витіснити ігрове. Я ж у ситуації з ігровим кіно можу послатися на Йоса Стеллінга. Дуже давно він мені сказав: «Ах, Олю, на авторському кіно можна вже ставити хрест. У принципі хрест уже майже поставлено».
ДОВІДКА: Йос Стеллінг – відомий голландський режисер, його фільмом «Душка» відкривався в жовтні 2007 року МКФ «МОЛОДІСТЬ». Одесити могли подивитися цей фільм у к/т «Маски» у клубі «U-синема».
– Але кінотеатри поки що якось все-таки виживають, а часом і зовсім не бідно...
– Кінотеатри демонструють блокбастери, а не збиткове авторське кіно. Крім того, не можна забувати, що з’явилися нові технології – комп’ютери, і кіно «переселяється» до них. Більше того, молодий режисер Сергій Лозниця стверджує, що і телебачення – це вже тимчасове явище, що років через десять його не стане. Коли була одна програма, то вона повністю пригнічувала людину. Двадцять програм вже дають людині якусь свободу вибору, а за наявності комп’ютера кожний буде ставити собі власну програму бачення. Тож ТБ вже буде не потрібне, а кіно – тим більше.
ДОВІДКА: Режисер Сергій Лозниця, народився в Білорусі, навчався у Києві, працював в Інституті кібернетики. Потім закінчив ВДІК, відділення режисури ігрового кіно. Працював на студії документальних фільмів у Петербурзі. Емігрував до Німеччини. Зняв п’ять короткометражних і три повнометражні стрічки. Лауреат Гран-прі МКФ «КОНТАКТ» 2006 р. Член міжнародного журі МКФ «КОНТАКТ»-2007.
– До того, що Ви говорите, можна як ілюстрацію навести історію відтворення музики. Патефон витіснив грамофон. Потім прийшли електропрогравачі. Їх потіснили бобинні магнітофони, потім з’явилися касетники, потім музичні центри... Але залишилося й живе виконання... І, крім того, є любителі стародавніх ледве не грамофонних записів!
– Так, але це раритети, це не те, що затребувано мільйонами або навіть тисячами. Це не масове виробництво. Я теж слухаю старі платівки, але вони ж більше не випускаються. Більше того, якщо в мене зламається програвач і я захочу купити інший, то це буде дуже дороге задоволення, програвачів вже не випускають... Голку до них вже не купити. Все йде до того, що з вдосконаленням технологій відходять колишні носії інформації. Незабаром відійдуть CD та DVD. Все це доведеться викинути.
– Викинути можна стару техніку, а куди викинути мистецтво?
– Кіно – це не вільне мистецтво. Але коли мова йде про документальне кіно, то не можна забувати, що воно може зніматися на відео. Більша частина документальних фільмів саме так і знімається. Все стає залежним тільки від твого мистецтва і тієї ідеї, тієї думки, що ти вклав у свій фільм.
– Тобто, документальний фільм – це може бути розповідь про те, що в тебе наболіло або, навпаки, про те, що тішить. Це особистісне кіно, у якому не сховаєш свого ставлення до подій, свого обличчя за образами вигаданих героїв.
– Найчастіше, так. А тепер подивимося на ситуацію з ігровим кіно. Йос Стеллінг на свій фільм п’ять років домагався грошей у різних країнах. Найчастіше сьогодні художні фільми знімаються на гроші з різних держав. При цьому знімальну апаратуру доводиться брати напрокат. Тому що апаратура безупинно вдосконалюється, змінюється. Одержати апаратуру на кіностудії, як було раніше, вже неможливо. Це залишилося в минулому.
– Сьогодні є можливість знімати фільм на мобільний телефон. Нам показали поза програмою «КОНТАКТУ» такі фільми. Це що, ще один крок у майбутнє?
– Серед цих фільмів були досить милі роботи, але це не мистецтво, і тим більше, не авторське кіно.
– Після кожного фестивалю «МОЛОДІСТЬ», при підбитті підсумків, доводилося чути, що, українське кіно відстає, оскільки знімається застарілою апаратурою на неякісній плівці і на мізерні гроші. При цьому фільми, зняті на DVD, за регламентом фестивалю до конкурсу не допускалися. Їх потрібно було переводити на 35-миліметрову плівку, що більшості режисерів-дебютантів було не по кишені. На «КОНТАКТІ» таких обмежень немає. На погану апаратуру й стару плівку не пошлешся. І все ж таки... Чого, на Ваш погляд, не вистачає українському кіно?
– В українських фільмах, як свого часу у російських, на зламі історії мені хотілося б побачити, як молоді люди, та й люди середнього віку, і літні переглядають або, навпаки, утверджуються в якихось своїх старих істинах. Як вони приходять до нового... Тобто, хочеться побачити те живе, що відбувається, по суті, в кожній людині в Україні, від старого до молодого, й від молодого до старого. Я їхала з надією, що це я побачу у фільмах, кращих чи гірших. Але, на жаль... Я, сподіваюся, що це тимчасова хвороба. Російське кіно вже пережило цей період. А в Україні люди просто не можуть поки що прочуматися, трансформувати те, що відбувається в них всередині, у їхніх думках, у якийсь більш-менш художній образ.
– Свого часу я запитала у відомого англійського режисера Джона Ірвіна, який вплив на нього, як на режисера ігрових фільмів, зробило те, що він багато років працював режисером-документалістом. Він відповів, що вплив був величезним. Він навчився показувати проблеми, ніби зсередини. Його камера завжди виявлялася не стороннім спостерігачем, а в гущавині подій. Він вважає, що режисеру ігрового кіно корисно якийсь період попрацювати в документалістиці. А як Ви гадаєте: якщо в документальне кіно приходить людина з ігрового, це їй допомагає, чи заважає? Чи не виникає в неї спокуси відрежисирувати події, які знімаються?
– Практично не існує нережисируваного кіно, зокрема й документального. Але, як правило, у документальне кіно з ігрового люди приходять тільки якщо життя змушує. Наприклад, як ми вже говорили, за відсутності фінансування. Найчастіше, це тимчасовий перехід для того, щоб знову повернутися до ігрового. От, наприклад, Рехвіашвілі, він знімав ігрові фільми, а зараз зняв просто геніальну, на загальну думку, документальну стрічку «Останні». Про свою родину, про своє коріння. Зняв, до речі, для своїх дітей і онуків...
ДОВІДКА: Олександр Рехвіашвілі. Народився в 1938 р. у Москві. Закінчив операторський, а потім режисерський факультет ВДІКу. Працює на кіностудії «Грузія-фільм». Його фільми удостоювалися призів різних міжнародних кінофестивалів. Голова Національного журі МКФ «КОНТАКТ»-2007.
– Я звернула увагу на те, що відсотків 35 – 40 фільмів, показаних на нинішньому «КОНТАКТІ», – це фільми про себе або про свою родину. Автори хочуть виговоритися або знайти своє коріння, або усвідомити свій шлях.
– Не пам’ятаю, хто це сказав: якщо хочеш написати погану книжку, напиши автобіографію. Це те, що найближче лежить, найдоступніше. Тепер, коли існує відео, існує своє власне сімейне кіно. Люди оснащені технічно, мають відеокамери. А коли хочеться розповісти про те, що любиш, а ще частіше про те, що ненавидиш, то бери камеру й знімай. Іноді це виходить більш-менш цікаво. Все залежить від міри таланту і від того, про яку родину мова йде.
– Мемуарна література завжди викликала зацікавлення.
– Мемуарна література буває дуже цікавою, буває нудною, буває тенденційною, буває всілякою.
– Мемуарна література користується попитом, тому що автор розповідає і «про час, і про себе». Можливо, саме мемуарне кіно повинно обігнати ігрове?
– Гадаю, кожне залишиться на своєму місці. Все буде залежати від попиту і грошей. Зрештою, на відео можна знімати і ігрові фільми, Що, власне, і роблять студенти.
– Багато режисерів вважають, що сценарій – це лише канва. Хоча такий видатний режисер, як наш Роман Балаян, у відповідь на моє запитання, чи потрібен режисеру сценарист, відповів, що «сценарист – це професія, а режисер – це стан душі». Сьогодні в Україні помітний сценарний голод. Можливо, тому в Україні документальне кіно може обігнати ігрове. Тим більше, що добрий сценарій коштує чималих грошей. І все ж таки чи потрібен професійно написаний сценарій документальному кіно?
– Тут немає правил. Багато режисерів ідуть від матеріалу, є такі, що приблизно дотримуються сценарію, а є ті, які дотримуються його скрупульозно. І виходить різне кіно. Воно може бути добрим і поганим. Я пам’ятаю, ми ще у ВДІКу сперечалися до хрипоти: авторське кіно – не авторське кіно... Традиційне кіно знімалося завжди за добре написаним сценарієм. Тарковський же наприкінці життя взагалі відмовився від роботи сценариста, останній фільм знімав за своїм власним сценарієм, з мого погляду, занадто багатослівним. Я взагалі вважаю, що він на цьому багато втратив. Але це моя думка. Інші вважають інакше... Хто правий?..
– Як Ви вважаєте, чи потрібно було виносити фестиваль документальних фільмів за рамки «МОЛОДОСТІ»? Адже цей фестиваль провадить та ж команда.
– Фестиваль «КОНТАКТ» повинен бути самостійним. Фестивалі документальних фільмів зараз викликають великий інтерес. В Амстердамі такий фестиваль існує 15 років. Вже кілька років працює фестиваль документальних фільмів у Салоніках. Фестивалі ці різні. Але, якщо ми говоримо конкретно про «КОНТАКТ», то справа не у відмінності його регламенту від інших фестивалів, а в глядацькому інтересі до нього. Європейська молодь останнім часом пробудилася. Вона дуже соціально ангажована. Її цікавить і хвилює не тільки те, що відбувається з нею й навколо неї, але й те, що відбувається у світі. А в Росії, і ще більшою мірою в Україні інтерес найчастіше спрямований на те, що відбувається всередині країни. Але світ величезний. Я порівнюю майже порожню залу для глядачів, у якій проходив «КОНТАКТ» з глядацькою аудиторією в Салоніках. Там зали були переповнені. Це була студентська молодь. Це були політичні суперечки. Мова йшла про політичні й соціальні негаразди у світі, які сприймалися як свої власні. Так, в України зараз багато власних проблем, але сприйматися вони повинні в контексті того, що відбувається в решті світу. Я говорю зараз не про авторів фільмів, а про глядачів, особливо про молодь.
– Якщо виходити з рейтингу деяких телеканалів і передач, то документальне кіно має більшу аудиторію. Правда, мова йде про досить специфічний напрям цих передач. Наприклад, дуже популярний канал СТБ і передачі про екстрасенсів, НЛО, примар, різні паранормальні явища. Все це, скоріше, схоже на спекулятивну експлуатацію лоскітливого інтересу до всякого чортовиння.
– Народ завжди був під впливом мас-медіа. І якщо врахувати, що в країнах СНД життя таке, що люди прагнуть відійти від реальності (недарма в тяжкі часи чаклуни і екстрасенси з’являються, мов гриби після дощу), то телебаченню залишається лише робити все, щоб з вигодою експлуатувати зацікавлення мас до всього потойбічного й подалі відвести народ від реальності в якийсь паралельний світ. Але давайте, залишимося в цьому, який би він не був.
