«Шановний Дмитре Івановичу! Ви – справжній Чарівник світла!..»
«Істина, добро, краса – як промінь світла у темному світі неправди, неподобства і мороку. Спасибі Вам!»
«Шановний Дмитре Івановичу, спасибі за ту радість, якої я зазнала від Ваших геніальних картин...»
«Дуже багато енергії у роботах. Сподобалися і графіка, і пастель, і олія. Бажаю здоров'я і натхнення!»
«Спасибі за безкорисливе мистецтво!»
Під записами у Книзі відгуків – прізвища одеситів і гостей міста, серед яких і професійні художники, і просто любителі живопису.
Будинок ренійського художника розташований за два кроки від Дунаю. Дерев'яною драбинкою піднімаємося до майстерні, колись прибудованої до горища. Тут пахне фарбами і панує те чудове безладдя, яке буває лише у майстернях художників, які самовіддано працюють. На мольбертах – кілька робіт. Одна тільки-тільки розпочата, друга доопрацьовується вже не перший рік. Так, Дмитро Іванович з тих майстрів, хто може рішуче зняти з виставки картину, якою захоплювалися сотні глядачів, знову поставити її на мольберт і доопрацьовувати – немає краю досконалості.
Сьогодні художник – не в настрої, і на мої розпитування щось буркоче. Раптом, пильно подивившись поверх окулярів, Дмитро Іванович рішуче говорить:
– Пішли, я Вам зараз щось покажу.
Взявши ключі, господар спускається сходами. Пройшовши темним коридорчиком, ми опиняємося біля простеньких дверей. Погримівши ключами, ветеран розчиняє двері і першим заходить до невеликої кімнатки. Я завмираю на порозі: у тісному приміщенні обличчям до стіни стоять сотні картин. Стоять як люди, яких привели на розстріл.
Очі художника застеляють сльози. Він дивиться з німим запитанням, у якому і докір, і розпач, і біль. Біль від того, що кинуто у кам'яний мішок його дітей, його кровинок, у які він вклав всю свою душу, заради яких жив і живе.
– Проходьте, – нарешті вгамовує хвилювання ветеран. – Ставайте біля віконця – звідти краще видно.
Взявши за раму, немов за плечі рідну істоту, він повернув перше полотно – і в одну мить я опинилася у теплому червні. Синя річечка тихо вповзає у ліс. Вздовж неї стежкою скачуть безтурботні дівчатка – по гриби, за ними ув’язався веселий пес. Чудовий сонячний день просякнутий пахощами суниць.
Ось я гуляю далекосхідними похмурими сопками. Ось відчуваю себе билинкою у величних молдавських кодрах. Вдихаю аромат бузкових кущів у тихому селі на Сумщині. Захоплююся палітрою осінніх Карпат. Щулюся від пронизливого вітру на березі Білого моря... Не відчуваючи втоми, 80-річний художник одну за другою повертав картини. Не потрібно слів – можна просто сповнюватися радістю життя на цій чудовій планеті на ім'я Мистецтво.
Дмитро Заєць малював з юності – прутиком на піску. У його дитинстві не було ні фарб, ні полотен. П'ятнадцятирічним хлопцю пощастило – до міста приїхав з гастролями Харківський театр, і було потрібно терміново робити декорації. Півтора року здібного хлопчика не хотіли відпускати з колективу.
Потім була війна. Дмитро Заєць брав участь у боях з японцями на Далекому Сході. В армії теж знадобився його талант – служив картографом. А після війни працював художником у військовій газеті «Во славу Родины». Незабаром талановитого хлопчину помітили – сам президент Академії мистецтв СРСР Олександр Герасимов писав листа Маршалові Малиновському з проханням відрядити рядового Зайця до Москви для навчання. І Маршал виконав прохання президента Академії. Але Дмитрові так і не довелось навчатися – хворіли батьки, треба було вертатися додому і працювати, щоб годувати родину. Потім був університет, посада економіста. І тільки вийшовши на пенсію, Дмитро Іванович Заєць зміг цілком, з головою, зануритися у той світ, який небагатьом дано так тонко відчувати.
Відсутність спеціальної освіти змушувала перелопачувати гори спеціальної літератури, беручи заочні уроки у Шишкіна, Айвазовського, Сєрова, Левітана. Російська школа живопису, де реалізм замішаний на захопленні і любові до всього живого, світиться і у роботах ренійського народного художника. А оскільки його пейзажі і натюрморти сповнені надзвичайного світіння, самородка багато хто називає Чарівником світла.
Рені – місто портове, іноземні моряки завжди любили гуляти його тінистими вуличками. Слава про місцевого художника бігла попереду нього – багато мореплавців знали цей скромний будиночок біля річки. Люди, які побачили багато країн, гідно цінували роботи ренійського майстра пензля. Років десять тому один знавець живопису вмовляв ветерана переїхати до Лос-Анджелеса, де йому пропонувалося працювати. Але, говорить художник, «у сімдесят років Батьківщину, дітей і онуків не залишають».
Понад триста пейзажів і натюрмортів художника Зайця повезли за кордон. Про що Дмитро Іванович, втім, анітрохи не жалкує: його полотна у різних країнах, на різних континентах несуть радість і світло людям.
Скільки картин написав ветеран? Ніколи не рахував. Він просто щодня трудиться біля полотен, тому що по-іншому не може жити.
Тепер, коли «стукнуло» вісімдесят, художник серйозно задумався – а що ж далі? Що буде з його дітищем? Чи займуть картини гідне місце в суспільстві, облагороджуючи людей своїм змістом? Чи підуть по світу?
Кілька сотень робіт, в основному графіку, Дмитро Іванович передав на зберігання до Ізмаїльської картинної галереї. Але вдома залишилося ще багато робіт, які стоять незатребуваними. У Рені їх просто ніде експонувати. Виставки в Ізмаїлі та Одесі відбулися, від них залишилися тільки відгуки і захоплені газетні публікації. Двічі лауреат Всесоюзних фестивалів народної творчості у Москві, нагороджений багатьма грамотами, дипломами, переможець районного конкурсу «Людина року» у номінації «Діяч культури і мистецтв», Дмитро Іванович не може відчувати себе щасливим.
Проводжаючи мене до хвіртки, ветеран сказав:
– Багато мені довелося бачити на своєму віку. Але байдужішого ставлення до мистецтва не було навіть у найважчі роки війни. Розрахунок тепер простий: раз мистецтво не забезпечує припливу купюр з портретами американських президентів, отож, права життя не має. До влади йдуть, щоб збагатитися. Ці люди глухі і сліпі до будь-якого виду мистецтва. Третьякових, Мамонтових, Воронцових немає. Мені боляче, що народу дістаються тільки убогість, брехня, обман, пустопорожня балаканина і нескінченна реклама найнепотрібніших речей.
– Чарівник світла і раптом стільки песимізму?..
– Недавно відбулася моя виставка в Одеському історико-краєзнавчому музеї, відгуки глядачів у черговий раз, і тепер вже остаточно, переконали мене у тому, що доброта мистецтва потрібна людям не менше за хліб насущний. І нехай мої картини сиротливо стоять повернуті до стіни, але коли-небудь вони звідси вийдуть і розкажуть про старого художника...
