Ні, ніхто ще не заперечує істину: діти – наша жива надія. Кожен з нас вкладає в них і душу, і серце, і всі свої сподівання. Що ж ми сьогодні даємо дітям, що робимо для того, щоб вони росли здоровими і сильними, посміхалися життю?
Відповідь не позбавлена драматичності, оскільки не визнати не можна: ми живемо у суспільстві, де багато знедолених дітей. Притулки переповнені сиротами. Тріщать старі стіни інтернатів. На лавах міських скверів, у підвалах будинків і на горищах бомжують, нарівні з невдачливими дорослими, хлопчики та дівчатка. Ті самі, про яких держава і всі ми начебто так піклуємося. І забуваємо, немилосердно обходячи стороною. Зате скільки часом лицемірного обурення, скільки словесних жестів і гучних голосів навколо!
Так, минули часи загальних гучних гасел «Спасибі партії за наше щасливе дитинство!» Так, зникли знімки, які відображували, як перші особи колишньої держави піднімали до своїх висот (трибун!) дівчинку або хлопчика нібито із народного натовпу… А ось звичка до Парадного жесту залишилася. Чи не тому добровольці, які були завжди і щиро допомагали дітям, цураються розголосу своїх діянь, майже соромляться їх?..
Рубрика, яку ми сьогодні відкриваємо, називається «Жива надія». В ній будуть акумулюватися матеріали про тих, хто потребує допомоги, і про тих, хто її надає. Про дітей, позбавлених батьківського піклування, матеріального статку в малозабезпеченій родині, які потребують лікування, і про те, як і хто їм може допомогти і допомагає. Про тих, звичайно ж, хто розуміє: горе навіть однієї дитини не менше, аніж горе всього світу.
Любі читачі! Редакція «ОВ» просить вас взяти найактивнішу участь у наповненні цієї рубрики живими повідомленнями з місць. Пишіть нам і розповідайте про факти доброї допомоги дітям. У наших планах – щорічне підбиття підсумків публікацій рубрики, визначення найкращих із них, заснування лауреатських звань для героїв матеріалів за кількома номінаціями проекту «Жива надія». І ще. Попереду на цьому шляху на нас чекає чимало цікавого, корисного, просто необхідного.
ДОБРОТА ПРОРОСТАЄ В СЕРЦЯХ
Вечоріло. Розпечене довгою літньою дниною сонце ховалося поза високий пагорб. Полиново-м’ятові серпневі сутінки спроквола вповзали на подвір’я. Двійко дітей – братик та сестричка – виглядали біля старої, облупленої хатини тата. Аж ось і він нагодився. Ступав непевно, раз-по-раз точачись то в один бік, то в другий. Хлопчик і дівчинка, притиснувшись худенькими тільцями до батька, провели його до кімнати і вклали на єдине ліжко. Турботливо зняли черевики, потріпану благеньку літню курточку. Батько, щось побелькотівши, за хвилину -другу загуркотів у сп’янілому сні, мов тракторний мотор. Під те хропіння полягали у кутку на полу напівголодні діти. Сестричка, пригорнувши до себе стареньку ляльку, подаровану покійною матусею, невдовзі заснула. А братик, дивлячись крізь шибку на рясні зорі, думав недитячу думу. За кілька днів – до школи. Усі однолітки прийдуть чепурненькими. Їм же вдягтися у щось путнє – зась. Усе, що у них було, купувала мама кілька років тому, коли ще була живою. Вона ж турботливо зашивала і латала одежину. Цьому навчила й донечку. Але ж повиростали з того усього…
Ковтаючи гіркі сльози (матуся ж бо вчила нічого чужого не брати) хлопчина, тихесенько підійшовши до батькової куртки, намацав в одній з кишень платіжну банківську пластикову картку. Довго тримав її у тремтячій долоні, а потім похапцем сховав до штанцят. Наступного ранку, поки батько і сестричка ще спали, подався до сільського голови. Розповівши йому все, віддав картку. Голова хлопчика зрозумів. Мав серйозну розмову з батьком напівсиріт, клопоти іншого характеру. Але, як би там не було, діти першого вересня були зодягнуті у новеньке вбрання і щасливі…
Такі і подібні до них невигадані історії вам повідають у будь-якій школі-інтернаті. Цю, наприклад, розповіли у селі Жовтень Ширяївського району, де ось уже майже півстоліття (з 1959 року) існує такий навчальний заклад І-ІІ рівнів акредитації.
– Діти до нас приходять здебільшого такі, яких добряче «покрутило» у життєвому вирі. Приблизно третина з них – сироти, або ті, чиї найближчі рідні позбавлені батьківських прав, – говорить заступниця директора з навчально-виховної роботи Галина Володимирівна Слісаренко. – Решта – з багатодітних і неблагополучних сімей. Багато з них просто забули, що таке ласкаве, тепле, підбадьорливе слово, що таке наїстися вдосталь чи поласувати солодощами.
І головне завдання педагогічний колектив Жовтневої школи-інтернату, комплектуючи щороку новий перший клас, вбачає у необхідності «розтопити» душі і серця новачків, повернути їм впевненість у власні сили як моральні, так і фізичні, навчити вірити у своє «я». І лише по тому – навчати за шкільною програмою, водночас плекаючи і розвиваючи такі риси як порядність, чесність, цілеспрямованість, уміння долати труднощі, любов до краси в природі і в людях.
Терпимість, терпелячість, взаєморозуміння – це ті людські чесноти, що їх найбільше цінують тутешні вихователі, і тонко відчувають вихованці.
– У нас трудиться згуртований, досвідчений колектив, – веде далі Галина Володимирівна. – З 35 педагогів більшість таких, чий стаж сягає за чверть століття. Це, зокрема, директор школи-інтернату Володимир Миколайович Матвійчик, вчителі Валентина Петрівна Третяк, Марія Всеволодівна Битюк, Марія Іванівна та Анатолій Іванович Ткаченки і багато інших. На їх прикладі і з їхньою допомогою виховується молоде поповнення – випускники педагогічних училищ, вищих навчальних закладів.
У навчально-виховній роботі колектив завжди прагне застосовувати інноваційні методи і технології. Як розповіла завуч з виховної роботи Лілія Степанівна Зибо, в навчальному закладі з успіхом діє система учнівського самоврядування на чолі з виборними президентом (нині учнем 6-А класу Сергієм Тонконогим), парламентом, міністерствами. Існують власні гроші – «тошики», дизайн яких розроблено спільно вчителями та учнями, а потім купюри видрукувано у Ширяївській районній друкарні. Номінал – один до десяти пстосовно до гривні. На кожній купюрі – печатка школи, підписи директора і головного бухгалтера. Навчанням, участю у позакласній роботі, загальною поведінкою діти заробляють відповідну кількість балів. Щосуботи підбиваються підсумки і кожен з учнів отримує свій заробіток. За нього у шкільному буфеті можна поласувати солодощами, тістечками, булочками, соками, чаєм, тощо.
– Цим ми привчаємо вихованців по-перше розпоряджатися грішми, а, по-друге, знати їм ціну, – говорить Лілія Степанівна. – Адже працею, чи то розумовою чи фізичною, точніше, їх гармонійним поєднанням, можна заробляти собі на життя і тепер, і в майбутньому.
Серед дітей школи-інтернату чимало вельми обдарованих особистостей, які добре малюють, фотографують, вишивають, виготовляють неповторні витвори з підручних природних матеріалів: насіння, зерна, морських черепашок і камінців, коряг, коріння дерев тощо. Про це свідчать виставки, що провадяться майже щотижня. Різноманітні картини, вишиванки, рушники, вироби з дерева прикрашають коридори, вестибюлі, кімнати і кабінети навчального корпусу, гуртожитку, просторої їдальні. До речі, усі будівлі, територія довкруж них, стадіон, шкільний сад дбайливо доглянуті. Приємно зайти до спалень, прибиралень, класів, де панує акуратний затишок, усе ретельно побілено та пофарбовано. Це – результати спільних зусиль педагогів й учнів. Адже косметичні ремонти тут щорічно і традиційно провадять власними силами. Хоча, завдяки постійним і турботливим шефам – відкритому акціонерному товариству «Одесагаз», обласному управлінню пасажирського автотранспорту, підприємцю Валерію Юрдіку, депутату облради Геннадію Бобкову, начальнику Ширяївського АТП Володимиру Попову – у школі-інтернаті не мають проблем з фарбами, вапном, цементом, іншими будівельними та оздоблювальними матеріалами.
Друзі навчального закладу, яким вчителі й учні безмежно вдячні за постійну увагу та допомогу, дбають про змістовний відпочинок дітей. Вони періодично організовують і спонсорують поїздки інтернатівців до обласного центру, де хлопчики і дівчатка із задоволенням відвідують аква– та зоопарк, театри, цирк, музеї. Завдяки шефам, а також обласному управлінню освіти й наукової діяльності, діти мають можливість в літній період оздоровлюватися на базі відпочинку «Одесагазу», «Прометей» у Грибівці, таборах відпочинку Затоки і Сергіївки. Шефи завжди присутні з різноманітними подарунками на шкільних новорічних, різдвяних, великодніх та інших святах, випускних вечорах і урочистостях з нагоди першого дзвоника. Вони ж, у міру своїх можливостей, постачають інтернату шкільне приладдя, нове обладнання для кабінетів, одяг та взуття для вихованців.
– Ці паростки милосердя і доброти проростають в серцях наших дітей, – пише у листі до редакції вихователь Жовтневої школи-інтернату Валентина Вікторівна Павленко. – Гірко читати у щоденній пресі, дивитися по телевізору як підлітки глумляться над старими людьми слабшими за себе. Їхні вчинки – не сумісні з дитинством і взагалі з людською сутністю. Тому мої колеги великої уваги надають саме моральному вихованню, вихованню людяності, уміння співпереживати, допомагати тим, хто цього потребує.
Валентина Вікторівна повідомляє далі, що кожна група має журнал «Наші добрі справи», до якого, починаючи з першого класу, діти вносять все те, що вони зробили доброго для іншої людини. Серед занотувань – розповіді про відвідини будинку для самотніх стареньких у селі Малігоновому. І хоча він розташований на неблизькій відстані від Жовтня – це не є перешкодою для поїздок (транспортом забезпечує давній друг школи-інтернату, незмінний помічник, начальник Ширяївського АТП № 115 В.В. Попов).
Треба бачити очі виснажених життям людей, які під час кожного подібного візиту дітей відчувають себе незабутими у цьому розбурханому, шаленому світі. Радіючи і не приховуючи сліз, вони гладять дітей по голівках, діляться привезеними гостинцями, розповідають, знаходячи спільні теми для цього. А після останнього концерту самотні дідусі та бабусі довго не відпускали від себе юних артисточок, чотирикласниць Надійку Єгорову, Оксанку Шалар, Оленку Білянську, Маринку Ветенчук, Вірочку Панкову, Настусю Гончаренко. На прощання усіх дітей обціловували і десятки разів повторювали:
– Любі, дорогенькі, приїздіть до нас ще…
…Весна. Незабаром у школі-інтернаті закінчиться черговий 49-й навчальний рік. Підуть далі у нелегке і незвідане життя випускники-дев’ятикласники. Їм на зміну прийдуть нові дітки, яких вже встигло «покрутити» у своєму вирі це саме життя. Для них навчальний заклад стає надією…
