Третього квітня минає 100 років від дня народження відомого поета-гумориста, нашого земляка Степана Олійника. Дослідженню його життєвого і творчого шляху присвячено монографію письменника, академіка Богдана Сушинського «Степан Олійник: поет на тлі епохи». Сьогодні ми публікуємо фрагмент цього дослідження.
Окрему сторінку творчої біографії Степана Олійника становить овіяна вітрами війни фронтова журналістика, адже він був кореспондентом газети «Сталинградская правда», брав участь у Сталінградській битві. Пережите ним у цей період знайшло своє мистецьке відображення у поемах «Іван Коляда», «Іван Семенюк», циклі «Вірші про Сталінград» – в яких віднаходимо чимало того, що згодом у публіцистиці та літературознавстві нашому набуло назви «окопна правда». Тобто та, не пропагандистська, не позірна – а істинна, окопно-солдатська гірка правда, без знання якої митець не здатен був би піднятися у своїй творчості до рівня «правди мистецької», правди життя, котра в усі віки була найвищим критерієм осягнення письменником життєвого, документального матеріалу.
Саме тоді, як я готував до друку том «Вибраних творів» Степана Олійника, в газеті «Вечерняя Одесса», під рубрикою «З записника письменника», з’явилися надзвичайно цікаві спогади колишнього фронтового кореспондента «Комсомольской правды», письменника Володимира Лясковського «Серйозне життя сатирика».
«Те, що пережив Степан Олійник на березі Волги, яка горіла і гуркотіла день і ніч п’ять місяців підряд, – ділився своїми роздумами письменник-фронтовик, – глибоко і яскраво відображено в його вірші «Сталінград», про який командарм В. І. Чуйков сказав: «Дякуймо українському поетові, він по-гвардійському допомагав захисникам Сталінграда». Вірш було опубліковано в обласній газеті «Сталинградская правда».
А 2 лютого 43 року на центральному майдані волзької твердині відбувся мітинг, присвячений переможному завершенню Сталінградського побоїща. Сапери спорудили з колод трибуну, застелили її килимами, захопленими в штабі полоненого фельдмаршала Паулюса. Генерал-полковник Чуйков Василь Іванович у своїй схвильованій промові процитував вірш Олійника, який став знаменитим у захисників міста:
«Спроси у того,
Кто за мать-Беларусь
Мстит пулей, ударом приклада, –
Он скажет: – Живу
И над Волгой борюсь
За край мой, за честь
Сталинграда.
Спроси у того,
По ком плачут сыны,
В избе у днепровского сада,
Он скажет: – За долю
Родной стороны
Дерусь у ворот Сталинграда!..»
Кінооператор-фронтовик Роман Кармен знімав на стрічку цей переможний, завершальний акорд істинно бетховенської могутті. Увічнив на плівці поруч із легендарними воїнами і групу письменників, котрі натхненно розповідали світові про богатирів волзького бастіону. Серед них були: Ілля Еренбург, Василь Гроссман, Костянтин Симонов і Степан Олійник. Коли генерал Чуйков читав ці рядки, всі письменники і фронтові журналісти гаряче вітали іменинника Степана Олійника».
Ну а добулося до Сталінграда подружжя Олійників ще пізньої осені 1941 року, коли ніхто й не здогадувався, що незабаром там може розгорітися така велетенська і, сказати б, вселенська битва; та й взагалі, мало кому вірилося, що радянська армія допустить, щоб гітлерівці дійшли до стін міста, яке носить ім’я «вождя всіх часів і народів» Сталіна.
Але ворожа армія дійшла. Ганна Воройська мала нагоду неодноразово зустрічатися там зі Степаном Олійником, оскільки на той час вона вже працювала власним кореспондентом газети «Известия» по Сталінградській області. І це завдяки їй дізнаємося, що поселилися Олійники не в самому Сталінграді, а на лівобережжі Волги, в містечку Ахтуба. А згодом переїхали до містечка Середня Ахтуба, де на той час розташовувалися обласні редакції газет Сталінградщини, а також редакція «Сталинградской правды», до штату якої Степану Олійнику вдалося влаштуватися, і яка, з часом, із звичайної обласної газети перетворилася на армійську, фронтову, на газету... Сталінградської битви.
Як у кожного солдата Другої світової була «своя», власними очима побачена, власною кров’ю полита, власними ранами відболена – війна, так, природно, і в кожного учасника Сталінградської битви був свій Сталінград, зі своїми пекучими, моторошними, а проте невмирущими спогадами, своїми асоціаціями і, звичайно ж, своїми пригодами.
Під Сталінградом сталася у фронтовому бутті Олійника подія, яка у вирі пекельної битви залишилася непоміченою і однією, і другою воюючою стороною, але яку з цілковитим правом можна порівняти з солдатським подвигом. Хоча здійснена вона була білобілетником-журналістом.
Якось Степана Олійника викликав редактор «Сталинградской правды» і стурбовано сказав: «Паперу залишилося на п’ять номерів. Зірвати вихід газети не можна. Папір є за триста кілометрів, у місті Олонь, у школі комбайнерів, і потрібно його добути і привезти. Та послати нікого. Одні старі, інші хворі. Просимо вас, Степане Івановичу... Ось вам листи від секретаря обкому – дійте».
Оце «просимо вас» у вустах стомленого війною, голодом та неперебутнім безсонням редактора газети Степан Олійник суто по-солдатському сприйняв, як бойовий наказ. Хоча внутрішньо, напевне, здригнувся: триста кілометрів туди, триста назад, взимку, у прифронтовій зоні, без транспорту?!
«Снігові замети такі, – пригадував згодом, уже в шістдесяті, Степан Олійник у розмові з І. Дузем, – що ні пройти, ні проїхати. В одному з листів на ім’я директора МТС значилось, щоб він виділив найпотужніший трактор, навантажив папір на великі сани і відправив. Термін виконання цього завдання – 6 днів.
На другий день я добрався до райцентру. Секретар райкому папір дає, але до школи п’ять кілометрів. День трактор пробивав дорогу, а що ж робити далі? Йду на залізницю, складаю радіограму начальнику Казанської залізниці та начполітвідділу. Через три години одержав відповідь і вагон. Навантажили папір, і на третій день він був у Балашові, а там і Сталінград. Газета не припинила свого існування. А що значило тоді не вийти газеті, яку чекали, в яку вірили, яка була символом нашої нескореності».
Так, завдання було виконано саме завдяки рішучості та винахідливості поета. А без цих якостей жити і перемагати в тяжкі воєнні часи було неможливо. Як журналіст, Олійник мав перед собою безліч прикладів подібної мужності, самовідданості, вірності своєму слову та обов’язку. Взяти хоча б, наприклад, подвиг отієї медсестри з Харкова, яка, одна, врятувала під Сталінградом 900 поранених! Мало не полк врятованих нею солдатів! Якось, коли вона пробивалася на заповненій пораненими вантажівці до госпіталю, на них чатувала німецька засідка. Очевидно, то була група розвідників, яка планувала захопити язика. І тоді смілива медсестра підвелася в кузові і, відстрілюючись від німців, дала змогу водієві проскочити, а отже, врятувала життя і собі, і водієві та пораненим. Олійник зустрівся з нею тоді, коли її нагороджували орденом, хоча, звичайно, могли б розщедритися і на «Героя». І присвятив їй нарис, приурочений до Міжнародного жіночого дня. До речі, жінка – у творах Степана Олійника – тема, можливо, окремого солідного дослідження. У тій «книзі життя», яку він творив упродовж усієї своєї літературної буденщини, і яка не обмежується лише збіркою оповідань, що з’явилася під такою назвою, жіночих образів та характерів зібралося стільки, що завдяки їм можна було б утворити цілу енциклопедію української жінки, поважне місце в якій посіли б й актриса Ліда, дівчина з Янівки («Чайка»), яка загинула з гвинтівкою в руках, захищаючи з групою дружинників та партизанів Одеський оперний театр від німців; і вчителька з Левадівки Олена Северинівна («Моя вчителька»), яка, упродовж тридцяти з чимось років учителюючи в степовому селі, зуміла залишитися істинною інтелігенткою; і солдатська вдова Наталка («Гармошка повинна грати»), яка після загибелі на фронті чоловіка, Максима, навчилася грати на його гармошці і замінювала його на сільських вечорницях, будучи твердо переконаною, що гармошка, якщо вже вона є в домі, повинна... грати. І русокоса красуня Наталка («Наталка-Полтавка»), яка, ризикуючи життям, утекла з-під вінця з сином ворожого прислужника, бургомістра, щоб зберегти свою честь і честь родини.
Тобто перед нами справді велика і велична книга життя... Степан Олійник творив її усім своїм творчим буттям, усім своїм життєвим і творчим досвідом. Відтак зі сторінок її постає дивовижна галерея образів, доль, характерів, типів.
Федір Лебедка... Тракторист. Коли до його села дійшли німці, він, щоб врятувати трактор і комбайн, повів свій агрегат з бункером, повним пшениці, до переправи через Дніпро і зумів здолати її під час нападу ворожої авіації. Потім він косив уже за Дніпром, орав на зяб у Ростовській області, орав і сіяв хліб у Сталінградській, а далі – вже по лівий бік Волги... І так, прооравши та жнивувавши всю війну, повернувся до рідного сіла услід за нашими військами, зберігши трактор і комбайн.
Або круглий сирота з якогось села з-під Балти Василь Пожар (з новели «Василь Пожар»), який зумів здобути інститутську освіту і через усе життя проніс кохання до доньки цигана Хоми, Марійки...
Чи співучий дядько Семен (з оповідки «Дядько Семен»), який, втративши на Першій світовій ногу, не почувався ні інвалідом, ні скривдженим життям, а через усі свої літа проніс пісню душі, пісню життя.
І в новелах своїх, і в нарисах та оповідках Степан Олійник завжди писав про тих людей, з якими зводила його доля, які вражали своєю життєлюбністю, являли приклади мужності, людяності, любові, відданості рідному селу, степу чи мистецтву. І були серед них прості люди – селяни, робітники, вчителі; а були й знані майстри слова – Володимир Сосюра, Максим Горький, Остап Вишня, Михайло Шолохов, Панько Педа, Іван Микитенко, Василь Кучер, відомий іспанський прозаїк і публіцист Каміло Хосе Села...
Читаючи новелетки, присвячені зустрічам з цими людьми, починаєш жалкувати, що наші письменники так мало і скупо оповідають про своїх колег, відроджують у своїх спогадах їх характери, відтворюють їх творчу лабораторію, історію написання того чи іншого твору; розкривають маловідомі сторінки біографії.
Прибувши в червні 1942 року до слободи Миколаївської, що на лівому березі Волги, Олійник, може, вперше і востаннє не виконав завдання редакції «Сталинградской правды». А не виконав тому, що дізнався: в слободу, де тепер жила його родина, прибув... Михайло Шолохов!
Довідавшись про це від редактора районної газети, Олійник, звичайно ж, не міг втратити нагоди познайомитися зі славетним автором «Тихого Дону» та «Піднятої цілини».
«...За якусь хвилину, по-молодечому легко, йшов мені на зустріч господар цієї тимчасової оселі, який, побувавши у діючій армії, надумав провідати сім’ю... Білявий, у синюватій робочій блузі з відкинутим комірцем...» Олійник запитав Шолохова, чи по багато сторінок на день він пише, і той відповів, що по півтори-дві сторінки.
Здавалось би, на перший погляд, незначна подробиця зустрічі двох літераторів, але за нею – часточка творчого процесу майстра слова, штрих його творчого єства, відтінок світла з його творчої лабораторії.
До речі, цьому повідомленню Шолохова Степан Олійник знайшов ділове, іронічне, але теж творче відтворення вже в часі повоєнному.
«...Минуло понад тридцять літ від тої незабутньої зустрічі. І якось поїхав я в Ірпінь, у Будинок творчості письменників, де працювали над своїми новими творами поети, прозаїки, драматурги. І там одного разу один наш прозаїк похвалився мені, що він за вчорашній день написав шістнадцять сторінок роману. Мені хотілося тоді сказати йому, що Михайло Шолохов пише по півтори-дві сторінки за добу. Але чомусь не сказав, не хотілося збивати чоловіка з темпу».
Творчий процес, творча лабораторія, психологія творчості... Ми, письменники, сотворяємо сотні образів, характерів, сюжетних ліній і «ходів». Але й для нас самих залишається непізнаною таємницею все, що пов’язане із натхненням, з появою задуму твору, зі складним процесом творення долі літературного героя.
